Дванадцятитрав’я волховське Півні Різдвяні.

Вікно геть закрижаніло. Вогонь то палахконе то пригасне. Оберемок по оберемку тато кидають солому в багаття.

З яким тремким острахом чекав я цього найпотаємнішого дня, цих ранніх сутіней, коли за вікном спалахне наше єдине на всю округу Огнище. То батько, неначе вуглем промальовані, високо здіймаючи непокриту голову, кличуть з глибинного яру, з правічного Мороку-Сонце, вказуючи йому шлях палахкотливою зорею на землі.

Колись, на староруській Україні, в цей день вечорова земля, з пташиного польоту, нагадувала зоряне небо. Кожен хутірець, вісь, городище запалювало Ярилу своє дороговказне Огнище. І дітлашня, як оце і я, припадала до круглих, не скляних міхурових, більмастих віконечок чи ж народиться Сонечко ясне? Чи не перестріне Матінку-Коляду підступний Чорнобог Дивур, що на сімсот і сім літ жахтить накласти на весь світ морок темний.

Та воно таки сходило. Й городище з радісними гуками: «Гой радуйся земле світ Божий народився!» висипало на вулиці.

Двері риплять дзвінко, радісно, вранішньо. Тато засмаглі з жару, пахкі димом, кладуть руку до серця й весело вістять:

З Різдвом Сварожим будьте здорові!

Я з готовністю підставляю чоло під вітців огнищанський перст, і цілющий попілець Ярилів лоскоче мені лоба. Тато й худобу, й дерева, й вулики вже потрусили ним, щоб краще родилось, щоб усім здоровилось.

Та в добрих людей Різдво аж через два тижні! - перезолілим голосом відгукуються мати. Дивлячись у яких! Католики ті мудріші. Різдво Христове сьогодні празнують! Хіба ж не в Євангелії Ісус каже нам: «Я сонце правди!» Ось сьогодні Сонечко й народилось!

Як же я здивувався, коли вже влітувавши дізнавсь, що в цей день народився і великий Бог єгиптян Ра. І грецький Зевс. Й осяйний Митра, якому вся Азія колись поклонялася.

Батькова билиця про Різдво Свароже химерна-прихимерна Голос у РОДителя стає небуденний, небесно-рокітливий, чистий! Що роса.

А снігів тоді було хіба стільки як тепер? Хто не накривав криниці вщерть замуровувало. Жила бережком одна бабуся-повитуха. Тільки и господарства в старої, що коза Ругуля. Не простая, особливая... семивименная, та ще й однорога. Другий, як вовка гнала втеряла. А дня тоді було на гороб’ячий скік. Тільки розвиднілось уже й смеркає. І зо дня в день усе раніш і раніш.

Сполошилися звірі, стурбувалися люди... ніч на всі дні насувається. Й бабуся клопочеться. А чи до промоїнки не сходити, води не набрати, Козуню-любуню не напоїти? Бо ж завтра одне небо знає, що буде!

Ось вона тільки думала в коновочку в’язовую водиці зачерпнути, аж бачить по кризі, супроти, багато вбрана Молодиця біжить, спотикається, за чересла хапається. А очерет перед нею волоття свої стелить, а рогіз пух м’який.

- Ой, хто ж ти така? - дивується бабуся. Чи князівна, чи королівна, що перед тобою очерет килимом м’якісіньким стелиться?

- Бабусенько! Голубонько! - зойкнула та, ой не князівна я, не королівна! А я ж Сонечка Мати! Пособіть же мені, поможіть же мені, як всім людям помагаєте!

- Ходім же хутенько до хати, бо вже почало смеркати! заклопоталася стара.

- Та не можна до хати! пріч руками молодиця пряде. Вислідили мене білії ворони воркітливії, бодай чорними стали голосу повік не мали! Хочуть Дивура Чорнобога звістити, мене погубити!

Тільки мовила, як жбурнулися в небо з криком жалібним три птахи, чорніші ночі. А Сонцева Мати на снігу білім пластається лягати. Тоді бабуся її попідручки та на вухо:

Там, на крутім опрузі, в глибокій ярузі, хлівець для овець! Та я, стара, тільки одну Козулю-Ругулю й маю! Хіба що там тебе привітаю! Дай, Боже, на гоже поки не смеркало. Та поки вони добрьохали хоч в око стрель. Відчиняють двері, а в хліві... ніби Місяць-молодик, ріг Козулин золотий сяє. Враз Сонцева Мати так і розпласталась на сіні: голівонькою Дунаю-батечка дістала, ногами Десниці-естриці.

Ось тужиться вона, ось пружиться вона потом, що росою буйною криючись, але марно. Тут Козуня-Ругуля підступає, рогом що серпом наяреним виграючи, та як сіконе по білім тілі так Сонечка маківочка й показалася. Так наша земля од краю до краю й звеселилася, в золоті щирім небеснім купана.

Неспроста в народженні Ярила головну роль відіграє не бабуся-повитуха, а міфічна семивименна Коза-Ругуля. Про Зевса Палесгійського народження таких деталей немає, але він теж був вигадуваний козою. Колись у долі українського народу коза відігравала главенствуючу роль. Безперечно, вона й була приручена праукраїнцем значно раніш корови. Наші предки пасли величезні стада кіз. Це заняття було суто чоловіче. Там, на привіллі, юнаки вишколювались у бойовому мистецтві. Ранньогрецькі хроністи гірко нарікають на наскоки войовничих козячих племен, що заселяли обидва боки Бористену  Дніпра. А чи не відтоді за нашим народом закріпилась самоназва козачий народ? що дав могутні паростки державності аж у XVI столітті. Як відгук про ті міфічні часи коза неодмінний атрибут усіх колядників навіть у наші часи, її чекають у господі найбільше бо вона запорука добробуту недарма круг себе розсіває горох, цей споконвічний символ РОДючості. З тих днів й загадка «З бородою народився, Богові сподобився. Без музики танцює, без грамоти читає!» Звичайно ж, цап. Ні-ні! Це він у Бога Перуна в пошані. Вперше на весняне небо громовик виїжджає шестіркою злоторогих цапів, дощ-горох на землю розсіваючи.

В господарстві, де є козуня-любуня, діти практично не хворіють, її молоко за своєю поживністю майже не поступається материнському, якщо дітлахи кволі, погано ростуть сільські знахарі радять завести саме козу цю кумедну й смішну істоту, від якої малеча в захваті. Анемія лікується найкраще козячим молоком. Навіть важкі форми.

Беруть пергу квітковий пилок (пасічники знають як його зібрати) 10г, свіжого, текучого меду 100г і козячого молока 50 г. Все це розмішують до однорідної маси. Вживають по срібній чайній ложці тричі на день. Зберігають в холодильнику.

А лій козячий жир. При кашлях немає кращого засобу. А кашлі малеча ловить взимку мало не щодень.

- Господи! вигукують мати, ішла на вулицю дитина дитиною, а вертається кат катом, серце на двоє краючи.

Я кулею заскакую на піч, гублячи на порозі чоботи, онучі давно погубилися ще на ковзанці, бо за мною висвистує лозина. Це в матері найперша педагогіка. І ні батько, ні баба Онися не врятують від материного гніву. Й не пересилять матерених, з сльозами, клопотів. Вимащують вони мене: груди, спину, отим лоєм, укушкують невичениними овечими смухами, поять сосновим медом. О! То особливі ласощі!

Ви бачили, як на початку травня цвіте сосна? Тоді гай нагадує мальовану зеленню величезну ікону в позолоті. З кожним подихом вітру в повітря здіймаються миготливі золотисті хмари соснового пилку. Головне, не прогавити переддень, коли жовтаві, хрумкі і аж солодкі на смак свічечки ще не почнуть обсипатися. То вже мій найперший обов’язок принести цілу дійничку тих колосочків духм’яних. половину татові, половину мамі. Батько досушують їх на клейонці, і коли пилок висилиться, розмішують його з свіжим медом.

Щодень по пів чайної ложечки. Щоб сила козацька не убувала!

Слушність мали тато. Виявляється, в сосновому пилку в досталь вітаміну молодості Є.

А в мене молодість так і б’є через край. Найліпше то цапа осідлати. Кращого транспорту в дитинстві я не знав. Куди хочеш його, сердитого, за роги гіллясті повернеш.

А він все одно мчить тебе, гемон, просто в будяки. А тоді як засторчиться з розгону... й виймаєш ти крізь сльози колючки цілісінький день. Здається, гордовитішої і волелюбнішої за будяк рослини і в світі немає. Поставте його, духм’яніючого красеня, у вазу... одразу ж понурить важку, в червоно-оксамитовій боярській шапці, голову. І цілющість його дивовижна. Отими голками він мов прошиває багато хвороб.

Але ми про сосну. Мати заливають ті колосочки водою 1:1. Добу вони настоюються. Потім злегка кип’ятяться. Проціджуються. Додається на літр літр цукру й склянка овечого, чи козячого молока. Й знову кип’ятиться 30 хвилин на слабкому вогні.

А потім до чаю, серед зими, ложку того меду як вкинеш  мов добра чарівниця сповнює дім пахощами літа.

А якщо вже вклюнеться в хату грип, тато обов’язково кидали на гарячу плиту дрібочку живиці. А двері й лаву мазали часником москалем. Він теж має неабияку силу в цій справі.

А в печі вариться цілий чавун свинячої дрібної картоплі, з посіченою плакучою вербою, будуть мене над тим чавуном накривати. Я сиджу на печі, чекаючи цього знущання якомога тихіш, потайно чхаючи в подушку: здоровий я, здоровий! Та матір не проведеш. В ковганці товчеться часник цілісінька головка. Заливається склянкою перваку. І я, малий божич, аж плачу з тієї наруги, що гряде через півгодини. Ось мене силомлять над той, вивергаючий киплячу пару, Змій, а зверху ковдри, ліжники, й пильне око, щоб ніде я віддушини не зробив. Й отак десять, а то й п’ятнадцять хвилин підпливай потом. А тоді отим начасниченим перваком усе тіло труть, щоб аж пекло. І молоком, з коренем алтеї, або її сестри домашньої Ружі, обпоюють. Вони не отруйні там крохмалю більше, ніж у картоплі. Скільки не вкинеш у горщик буде гоже, на кисіль схоже, і наринає на тебе сон під заколисуючу, тиху материну молитву:

Ой Місяцю перекрою,
візьми лишенько з собою!
Із гаю, із ямки,
з лисої галявки.
З пупка, з горбиці,
з чистої криниці!
З лебедяти вода,
з Дитяти худоба!

Під заворожуюче миготіння лампади на золотих окладах ікон, під оксамитово-спокійний татів голос. І ти знаєш, що завтра на подушці, в узголов і, знайдеш грубезну книгу казок. Де тільки їх тато роздобували, и досі для мене таємниця. Й так я до тих качок пристрастився, що вже у восьмому класі перестріла маму математичка: «Анастасіє Самілівно! А з вашого Івана нічого не буде! Та він на моїм уроці читає під партою казки!»

Писане, як на диво, не лишається надовго в моїй пам’яті, а ось мовлене колоритними дідуганами осідало в найдальших її комірчинах, неначе крупинки на золотомийних піддонах драги.

Січневий день золотить химерні візерунки на шибах вочевидь доповнюючи зимові пущі на склі: і Йваном царевичем й Котигорошком. Мені вдається в тих фантастичних дебрях навіть самого себе розгледіти. Я тихо бухикаю, затинаючись об гіркі материні погляди. Боком виходить мені П’ятниця. Робінзоном був мій друзяка на кілька років молодший. Ні, просто мені цікавіш грати дикуна. Босоніж по білому піску тобто снігові... Ось на них й наткнулися сторопілий тато, що вибрались в лозняк для кошуль краснолізу нарізати.

На цей раз відхаючували мене довго. А допоміг радикальний засіб овеча кошара. Парка, задушлива, з різкими випарами. І мама, вбрані в татів громезний кожух, притискає мене до себе, укушкує полами. Обзвичаївшись, вівці підходять близько-близько! Ну прямо, як до Спасителя і даються погладити. За однісіньку ніч отой сухий клятий кашлюк таки покинув мене. А в пам’яті лишилась маленька золота крупинка народного знахарства.

Але до Різдва Христового я вже був, неначе дзвінке яблуко. Дитинство моє й досі пахне ними. Великими, червонобокими. Чомусь в нас на роз’їзді зупинявся, як тато його називали панський, ленінградський поїзд. Ото диво... такенні яблука дід видовищний, що святий, майже задарма віддає. Вихоплюють з рук. Тато не встигають діставати красуньки з вовняної торби.

Повертають вони, мов справжній Дід Мороз: борода, вуса - все в бурульках: 

- А морозець б-б-бере-е-е!  по-баранячи нагинають голову.

Це про Ціпа й Барана витрибенька.

Вандрували вони раз світом. А воно зима така люта видалась.. Вляглися приятелі де Бог послав. Барану то нічого, він у добрім кожушку, а все ж таки під ранок пройняло, підхоплюється та:

- А морозець б-б-б-бере-е-е-е!

Цапка ж, бо він в благенькій свитці, вже давно доп’яв той клятий морозяга, як затанцює, як заплаче тремтячим голосочком:

- Ще з ве-е-ечора!

Щиро сміємося з мамою на той татів «театр». А батькова рукавиця, мов Ріг Достатку, сипле на стола: бублики, цукерки, мандаринки впереміш з дрібною монетою. Свіжо так у світлиці стає. Перли снігу й перли сміху тануть. А це ось запитую в сусіди, п’ятикласника:

«Що тобі краще, святий Микола чи дід Мороз?» Звичайно ж, дід Мороз! стругонув той одразу, в діда Мороза навіть я можу нарядитися. А, а святий Микола то ж вигадка!

І хоча святий Микола насправді особа історична, а дід Мороз антастична дитяча логіка і є дитяча логіка. Заперечити тут важко.

Вважається, що діду Морозу двісті років. І що живе він у морозяній Лапландії й, навіть, має свою адресу. Але якщо придивитися пильніш, наш український Мороз Морозенко куди старіший. Напевно, ще перші українські ратаї-трипільці вигукували, відчинивши двері в зірчату ніч: «Морозе Морозе! Іди куті їсти!».

Що то за свято неповторне Різдво Христове! В кухоньці так натоплено, що аж-аж. Клейонки по долу розстелено. У вушаку особлива, непочата з трьох криниць вода. Та не сама: там і любисток, щоб дівчата мене люили, й корінь лопуха, щоб лопухом між людьми не був, і хміль щоб за дівчатами вився, і калина з вуглинами дубовими небесні знаки Сварога й Перуна. І все це на липовій корі вона краще мила миє. Лебедики ви мої! Лебедики! голубіє до нас мама, духм’яніючи свіжими з морозу, викачаними на рублі сорочками, підштаниками.

А в світлиці, отаким мені, малому, Рай видавався, на столі величезна гора пирогів. А на покуті... кутя! Накрита круглим маковим книшем кутя! З медом, з горіхами, РОДзинками кращої смакоти в світі не вигадати. А довкруж: і узвар, і квасоля, і риба всього дванадцять страв, як дванадцять місяців у році. Дванадцять страв та ще й дванадцять трав. Бо в нас батько Волхв, бо в нас батько Знахар.

Зразу клався РОДовик бо він рід береже. Тоді Оман високий. Кружало Хмелю. Нечуйвітер волохатий. Аїр. Вітрів батіг. Зозулинець. Полин. Любисток. Чебрець. Князь-корінь. Й все те зеленим Барвінком увите. Це волховські зілля. Втаємничені. Що мають при посвятній молитві трой силу. І відвернути, й навернути.

Особливою таємничістю віє мені від Князь-кореня. Чи як його батько величають Княжа печать. В отій грубезній, без палітур книзі, він називається купина запашна Poligonatum odoratum. Печать князя Божа.

Колись, у давні часи, наш народ жив по дебрях дрімучих, по трясинах зибучих, від кочовиків ховаючись. Але якось зібралися волхви: очі пригаслі та мислі ясні, на учту братину й дивуються: «Що це ми своїх городів-кріпостів не маємо, князя не вибираємо? Ні закону, ні благодаті не знаємо! Є ж і серед нас мужі гідні. Ось хоча б Бож: і до меча, й до розуму гож!»

Й воздвиг Бож град на рівнині, зі всіх боків виден своїми теремами високими, неприступен своїми ровами глибокими. И нарік його Перунеславом. І повелів землю орати. (Орусами з тих пір стали ми себе називати). Землю орати золотеє зерно сіяти... пшеницю білояру за три моря продавати.

Переполошились степовики-кочовики. Давай вони думати-гадати, як би орусів у дебрі загнати. Самим, по обидва боки Данаперу ріки глибокої, широкої, панувати. Та й надумали, лукаві, князя Божа хитрістю пересилити. Ось і кличуть вони орусича землю по-справедливості ділити. Землю ділити, в мирі злагоді жити.

Взяв князь удальців та й поїхав у степ. А кочовики за ним назирці... назирці

«До ноги русичів вирубати тільки князя живим лишити».

Налетіла їх тьма-тьмуща, аки вовки голодні. Кривава січа закипіла. Хоч і кладуть хоробрі русичі під один меч напасників десятками, але тане їх силонька у млі чорній. Упав останній молодець. І в князя вже не меч ощіп’я... раптом, як вилетить з-за могил високих кіннота-напасники врозтіч. Думав князь свої полки, а воно степовики. Хан половецький усміхається, бугадир печенізький єхидно кланяється.

А між ними псами лихими, каган хозарський: на язиці мід, а під язиком - лід.

- Поспішали! Коней нагаями гнали, добре хоч живим застали! - руками розводить. Руками розводить, в намета багатого заводить. Надумали ми по-справедливості землю розділити, щоб у мирі жити! Хто, скільки за днину красну да за ніч ясну конем обскаче, да своїм знаком позначе скільки того й буде! - лукаво жмуриться каган. Ось мій келеп важезний в руці. Буду безжально коня гнати, землю на всім скаку кресати!

А в самого уже сотня вершників з келепами напохваті.

- Канчуком траву високую коситиму! Так я землю свою значитиму! - підводиться хан половецький.

А в самого уже сотня молодців наготові.

- Ну, мою подруженьку кожен знає! - грається шаблею гострою бугадир печенізький, хай ще й земля звідає!

А в самого, лиш свисни, так сотня відбірна й майне з шаблями наголо.

- Який же в тебе, князю, знак?  скаляться єхидно.

- Ні коня, ні меча! Ось тільки й лишилась, що княжа печать! - всміхнувся гірко русич.

- Ти, князю, про нас нічого лихого не думай! Не гадай! Ми тобі по щирості кочовій, по справедливості степовій удружимо доброго коника-гривака! аж кумисом захлинаються.

Та й удружили... аргамака-вожака. Зрадів князь... ой передчасно: куди князь повертає туди за ним і тисяча кобилиць. Тут хоч келепом важким, хоч плугом тяжким землю знач так копитами переб’ють й сліду не знайдеш.

Кинув він тоді аргамака... біжить, спотикається, за серце хапається. Світ білий чорний йому з ранку до вечора. Раптом перед ним, з туману кривавого, з лісу дрімучого, виплива хатинка. Під дубом дідусь сидить, червоного півня погладжує, на князя ласкавим оком поглядує.

- Що це ти, князю, за серце вхопився? Чи не з дороги збився?

- Як же ви мене, батьку, знаєте? Чи думки читаєте? - спотикнувся навстріч князь. 

- На те мене Яснозором звати, щоб усе знати! Говори ж, не мовчи, сину, що сталося в лиху годину з тобою?! 

- Не зі мною, батечку! Із Землею Руською! Кінець Матінці нашій погані замислили! Та й розповів усе як є.

- Ой марне, та ще й негарне ти, князю, речеш! Та не бути цьому, поки й світ! - гримнув дід посохом обзем.

- Ану ж ходім! - взяв князя, що малюка за руку.

- Ану ж оцю траву-мураву копай! Та не мені давай! Сам на корінь дивись!

Глянув князь і остовпів... його печать на товстім корені стоїть. А дідусь другий корінь велить копати, і третій, і десятий. И усі вони з княжим знаком. Усміхнувся сивий волхв князю подивованому:

- Від Дону широкого, до Дунаю глибокого, за-а-а-а-довго до степовиків Перун-громовержець свої печаті поставив. Тебе, видати, вподобав, що ти його іменем град назвав! Бути Землі Руській тисячоліттями! Затям, князю, що людина творить тлінне, а що БОГ ВІЧНЕ!

Мені, малому, думалось, що князь Бож - вигадка. А він, виявляється, історична особа. Це перший, поряд з Києм, український князь, зафіксований у письмових джерелах. Ранньонімецький хроніст, вихваляючи готів, повідомляє, що вони розіп’яли на хрестах вісімдесят старшин князя Божа. Зібрав тоді князь всю свою збройну потугу та й прогнав розіпсілих готів з Дону аж на Лабу (Ельбу). Цій події півтори тисячі років. Але ми про сьогоднішній день.

Коли я вперше побачив корінь купини запашної не менше здивувався, ніж князь Бож. На ньому, справді, був знак таємничої печаті... цю химерність відмерле стебло лишає, та ще й з магічними знаками ніби. Недарма купині здавна на Русі приписували магічні властивості.

В своїм тіснім колі волхви застосовували її як збадьорювач життя, збираючи при повному місяці чорні, лискучі намистинки отруйних ягід. Варили на козячому молоці й пили по срібному наперстку. На жаль, цей рецепт, завдячуючи гонінню церквою народної медицини: волховства, знахарства, зільництва, чародійства втрачено, як і сотні інших дорогоцінних способів цілительства.

В наш час практикується лише корінь. В ньому є крохмал глюкоза, фруктоза, аскорбінова кислота. Він набагато сильніший за алтею, чи ружу-мальву. 10 г кореню напарити 3-4 години в 200 мл молока.

Утвориться киселик, що п’ється при сильному кашлі. По столовій ложці три-чотири рази в день з медом.

Мед - це той паровозик, що до кожної клітини доносить оздоровчі елементи рослини. Тому бажаний при всіх недугах. Для більшого оздоровчого наслідку столову ложку розбивають на три чайних.

Корінь купини чудове ранозаживляюче при виразці шлунку та дванадцятипалої кишки. Молоко й нейтралізує отруйні властивості кореня. А ось у звареному на воді вони залишаються. І це чудодійні ліки при радикуліті, подагрі, ревматизмові. Як лікувальне, так і болетамуюче. Його, звареного, в торбинці прикладають до хворих місць.

- Ану дай но, Гарасиме, якого-небудь кореня, бо пішла така ота кісток спасу немає! - скаржилися татові перевесники, хапаючись за поперека, - видно, чують мої маслаччя - дощ буде!

Пам’ятається, в тата було три засоби від цих клятих недуг: корінь купини запашної, настояний на первакові зелении мак, та бджолиний відмор.

Це ті бджоли, що завжди трохи осипаються із зими.

Ось склянку їх заливають двома склянками перваку, закручують металевою кришкою й настоюють дванадцять дні в темнім, теплім місці. Бджолина отрута розконсервовується. Бджоли відціджують і настій втирають у болючі місця, або ж п’ють по одній чайній ложці двічі на день при перев’язі (простатит).

Саме бджолиний відмор, напереміну з жалами, й допоміг позбутася цієї задавненої хвороби дідові Щигілю. А захопив він її в Сибірязі. У важкому тридцять третьому році, коли на Вкраїні гуляв голод (мама завжди забороняли говорити татові про це, з огляду на моє сльозливе серце), дідів вітряк з його відсійками врятував від мору весь наш хутір. Ось Ригорія Євменовича й «нагородили безкоштовною путівкою» за цей подвиг, в неісходимую тайгу. А він так любив свою рідну землю, свою дружину молоду тільки ж но побралися, змайстрував возика, посадив її тендітну, мов квітку та й привіз до осені на хутір. И ніхто в дорозі не посмів його завернути. Тайна, по імені Любов, їм скрізь стелила рушником шлях.

Купина запашна настіль втаємничена, настіль й красива рослина... схожа на величезну конвалію. Й росте там, де вона. Тільки квіти в неї не сніжнобілі, а зеленкуваті, й не такі показні. Зате показний її лікувальний наслідок. Скільки вже в дитинстві мої бідні коліна, лікті перетерпіли - настояний на горілці княжий корінь був за перші ліки. Як прикласти компреса зашиби, кров’яниці зникали безслідно. А коли обличчя вугрувате, в плямах, чи веснянках кращого засобу не знайти це я знав змалку, що пропахло отими дванадцятьма волховськими зіллями на покуті в Свят-вечір.

Уже засвічена лампада. Уже подано мені батога й смушеву шапку. Я беру тата ззаду за пояс й дзвінким, аж ламким від хвилювання голосом вигукую:

Що в полі, в полі плужок ходить!
А за тим плужком Бог з батіжком.
А Божа Мати їсти носила,
Бога просила:
«А вроди, РОДеEБоже, жито -пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку пашницю!»
Будьте здорові з празником!

Мені подобається бути Богом. Хльоскати батіжком. Брати з рук матері вузлика, в якім й кутя, й пироги, й квасоля, горіхи, (багатство, краса, сила, міць) ставити на стіл, за який ми зараз сядемо, аж похлинаю ся від захоплення й щастя. Оцей батіжок символ влади, а смушева, ще діда Самійла шапка знак мудрости, а магічна колядка вносить у хату Давню, тисячолітню таємничість. Сьогодні ми «оборюємо» стіл. А при татовім шибайголовстві і цей обряд був пишним, дзвінким і веселим.

Дівчата поганяли парубків по снігу, оборюючи плугом все село, прикликаючи на майбутнє літо пишний врожай, щедрий.

Плуг спрадавна вважався на Русі святим знаряддям розповідає батько історії Геродот, його злотоцільного скфам-орачам спустив, викувавши, сам Сварог, з неба. Все це відбувалося за словами історика, при цареві Таргитаю (II т.. до н. е.) Це підтверджує, що наше хліборобство найдавніше в світі.

Уявляю, з яким трепетом 1 листопада вечірньої пори ВОЛХВИ вказували на сузір’я Плуга-Оріона. О 22 годині його стає добре видно. Це Всебожий коваль на космічнім горні розпік залізо й починає кувати хліборобам їх святе знаряддя. Ось він наочний образ всемогутнього Бога, що викликало священний трепет. На Різдво сузір’я майже торкається обрію. В день Творення Світу Золотий Плуг падає на землю, наРОД на власні очі переконувався в цьому. Хіба можна уявити собі урочистішу подію для ратая?

Й не тисяча років нашим колядкам-щедрівкам й не дві. Через сім днів кожна вулиця дзвенітиме ними, але сьогоднішньої таємничості в них уже не буде.

А тато вже беруть з покутя Дідуха, перевитого червоним шнуром.

Ану, сину, сповни обряд! - й повертають пишний сніп колоссям до себе, стерновищем до мене.

Я обережно, затамувавши подих, тягну за соломинку. Не дай-бо колосок обірветься... то найгірший знак або випаде без зерна. Але він витягся пишний, вусатий, ваговий.

- Ну слава Боїу! - світиться радістю мамине блідувате обличчя весь рік будемо з пирогами! - й до пелюсточки вкручують гасову лампу. Світлиця одразу ж тоне в химерній напівтемряві. Пуп’янком тремтливого вогника лампада грає на старовинних, в золотих окладах образах, на величному худорлявому маминому обличчі, разюче подіним на Богородицю, на одухотворенім апостольськім батьковім, лоскітливо цілує мене й гору медовитих пирогів. Мабуть, так себе відчувають божичі на небесах... невагомо радісно. І від лампади, і від мами тата, і від величальної Спасителю.

Тато вірять в Христа. Але вірять по-особливому, як в надлюдину, і що він праукраїнець, бо ж з Галілеї-Галичини. Їх голос пливе величним дзвоном вслід материному, мов рознося чи радісну вість по цілім світі. А все ж найпота-ємніше попереду... ось батько відчиняють двері на обахту й величезні клубки надвірного, свіжого духу, м’якими котиськами котяться аж до столу.

Морозе Морозе! - лине в іскристу жалючу темряву, а йди-но куті їсти!

Холод ворушить мені чуба, залазить за пазуху, шпаркими мурахами біжить по спині... а раптом візьме та й зайде!

- Ну, як не йдеш куп їсти! - ніби аж ображаються тато, так не йди ж ні на телят, ні на козенят, ні на маленьких дитят по всім мирі! І мене Свят-вечір осяває. Надворі дзвенить тиша. Гостра, морозяна, пробує дерева своїм відточеним мечем. Ми ще з осені пообкушкували яблуньки та груші куликами, пониззя притопкали сосновою глицею, від мишви. Не страшно. То десь лупає переповнена соком верба може, навіть та, що на ній зелене кубло. Це Омела Visikum Album Мені аж смішно старі баби хрестяться, проходячи повз наше подвір’я, на ту диковину рослину, мовляв, прокльон-зілля. Такі й легенди про нього.

Учинився якось в одному місті ярмарок. Ось і надумав там господар коника купити. Лишив хату на сина та й іде. Коли це в передмісті переходить йому шлях-дорогу молодиця вповні. Станом тонка, оком метка. Голову гордую коса короною вінчає, перлом буйним обсипана. Замилувався нею удівець та й ну жартувати:

- Чи ж ти, молодичко, вповні лиш мені чи всім переходиш?

- Аби я кожному дорогу поливала давно б уже мужа мала! А так: і пора, й по порі, а жодного в дворі! - засміялася, неначе вишень в срібне відеречко сипонула.

- Ну, як добре скуплюся, на гостинця не поскуплюся!

- А не забудеш? Ні?! А то матимеш батіжком по спині!

І так тому чоловікові на ярмарку один коник в очі впав, що аж край: копитом креше, очима вогонь мече. Та хоч плач, чує чоловік, на того коника грошей мало. А все ж підступає:

- Оце, - каже, - всі з гаманцем!

- Ну то й досить! Відказують йому. Тільки не здумай чоловіче, зразу сідати! Треба його до себе довго привчати!

Радий він, веселий веде того коника... спохопився, а за що ж подарунок купувати? Ех, думає, проведу тихцем, вона й не почує. А кінь так копитами креше, так вицокує по битій дорозі мов би дзвони на Великдень... за гони чути. Вибігає молодиця назустріч, й аж руками сплеснула: 

- Ой який дарунок дорогий купив мені муж золотий! та за вуздечку.

- Еге-гей, жінко, ти собі клопоту не роби! Бо він стає на диби! - гукнув чоловік осторіжливо.

А вона як за вуздечку узяла так неначе вік на тім конику була. Чоловік аж захекався, ззаду біжачи.

Здивувався син вельми: оце так придбання! Ходив батько по коня, а воно з приданим чорнооким вийшло!

Та ще більше зчудувалася молодиця, як парубка побачила... дмухала іскру на один вогонь, а інший розпалити кортить.

Ось стало в їх хаті любо, ось стало в їх хаті мило. Молодиця в полумиски підсипає, до господаря підсідає, пригортається. А синові чортячим оком підморгує, язиком смаглі губи облизує.

Зиркнув хлопець спідлоба, а він у неї на кінці роздвоєний. Хвалиться він батькові:

Не к добру, тату, привели ви її в хату! У неї язик роздвоєний!

І корова наша тепер вдвічі більше молока дає! Придивіться куди то вона опівночі встає?!

А батько як гримне:

Та знай, вилупку, мовчати! Нічого тобі до молодиць придивлятися!

Ось як ухопиш свою кислицю, тоді й побачиш: чи в неї роздвоєний, чи розтроєний!

Проте на жіночку все ж насварився:

Нічого тобі гостечко люба, хлопця оком пасти ще окосієш!

Он Біг, а он поріг! Присмиріла вона видом, а думками... ні!

Якось гребуть вони то втрьох. А тут хмара, а дома збіжжя сушиться. Батько на коня та скільки духу шляхом. Гребла вона, гребла, а тоді як зверетениться, як верескне:

- Ой ужалило мене щось, ой укусило! Хлопець до неї. 

- Ось тут! Ось тут! - сорочку з себе та його за руки.

- Лебедику, соколику! В старого борідонька коле, а в тебе вус ласкав!

Рвонувся хлопець пріч білим полум’ям осліплений. Вона його кликати, вона його звати, а далі давай свою чорну косу рвати, аркани сплітати: а ні людина, а ні звірина з нього не вислизне.

Розмахнулася, а тут темна хмара як палахконе перед нею яркою блискавкою... так стала молодиця прокльон-деревом осикою, з прокльон-зіллям омелою на вершечку.

Й, справді, кружала омели полюбляють м’які породи дерев. Але цілющості з них ніякісінької. Зате на твердих породах: дуб, акація, в’яз, клен, глід, омела особливо цілюща. Вона рослина-паразит. Потрапивши в тріщину дерева, маленька, липка насінина пускає коріння й живиться соками матірної рослини. З дуба множить в собі дубильні речовини, що чудово зупиняють кровотечі, гальмують ріст новоутворень. А на глоді нагромаджує в собі глюкозиди, що поліпшують діяльність серця, гасять гіпертонію.

Цілющі властивості омели були відомі з давніх-давен. Римський військовий лікар Плітіній, що жив в І столітті нашої ери, детально описує урочистості, що на честь цієї рослини влаштовували волхви-друїди. Вони при всьому наРОДові, з великою хвальбою, освячували її, а потім зрізували золотими серпами й роздавали всім, як панацею від будь-яких недуг. Давньоруські волхви-знахарі теж широко застосовували цю рослину. Є відомості, що вона після особливого приготування продовжувала життя майже вдвічі. А при перебільшенні дози викликала галюцинації... видіння небесні.

Омела, дійсно, небезпечна при великих частках. А ось при малих... Тато знали безліч засобів підтримувати своє нев’януче самопочуття.

«День без радості вважай, назавжди загублений день!» любили примовляти. Й вряди-годи крапали в молоко з пустого, коричневого скла, каламара, по 5-10 крапель омелової настоянки. Нею ділилися й з молодицями, що тільки-но спіймали малятко. Тепер я знаю щоб спинити кровотечі. Перевага надавалася омелі дубовій.

А при підвищеному тискові з глоду. Але найкраще в суміші. Листя омели, квіти глоду, листя меліси, коріння валеріани, листя барвінку, насіння кмину в співвідношенні 3:2: 1,5 ; 1,5: 1 : 1. Столову ложку суміші настоюють протягом двох годин в склянці окропу чи термосі. Вживають 2 склянки на день. Лікування тривале 3-4 місяці. По 21 дні вживання змініть трави, щоб тіло не звикало. Візьміть: омелу, деревій, хвощ польовий, перстач гусячий та сухоцвіт болотяний.

Якщо не зустрінете глодової омели, можна скористатися тою, що росте на яблуні, груші.

Омела добре загоює рани, що погано гояться. Це вірний засіб від глистів, її п’ють і прикладають з товченим старим салом до хворих ревматичних суглобів. А збирають її опівзими чи рано навесні. Бо цвіте вона, як тільки попустять водохрещенські морози й ледь-ледь бризне тепло. Тому-то люди й оминають омелу... мовляв, прокляте зілля, прокльон-зілля, а марно!

Лампада кидає химерний відблиск на стола, на гору пирогів, на нові розмальовані дерев’яні ложки, грає по лискучих боках яблук. Вони духмяніють сонцем, осінню й татовими руками. Це найулюбленіші мої ласощі. И не тільки мої, а й усіх щедрувальників.

Канікули горять, мов сірник у долонях. Ще не встиг вхекатися на саморобних важезних лижах, а вже з Калієру видзвонює оте: «Що в полі, в полі...» і пси дружньо беруть село на хор. Нам, ошашкам, звелено щедрувати лиш до першої зорі, бо далі піде парубота, а далі сватуни. Я вже вдома. І там, і там, і там скуштував млинців. А як смачно на морозі їсться... гарячі, духмяні, зовсім не такі, що мати подають. А в дядька Йвана, ну того, що родич, ну, Сергійовича тітка Катря гречаниками частували.

О, тепер щедрують і в нас під вікном.

Що на річці, на Ордані.
Сидить баба в самім дранні!
Прийшла свиня та й штовхає.
Вставай, бабо, вже світає!

Я пирхаю в кулак. А мати аж ногою притупують грозяться взнати, чиїх то батьків шибеники. Але тато зупиняють. Розгладжують вуса й гукають у вікно:

- Ану ж, хлопці, мені тепер!

Що в полі, в полі вовків доволі,
Хотять засісти, господаря з’їсти!
Як не буде нічого давати,
Не будемо обороняти! 

- Якби ще й Івану! - не вгавають батько.

Що в пана Йвана та собака п’яна.
Лежить на санях, у червоних штанях!

-  Ну, цим вже треба пляшку виносити, иш, як басують! - встають поважно батько з лави. Мені кортить надвір, але... регіт хлюпає солодкою хвилею розчинені на мить двері.

- А мо вам, хлопці, на заїданку дати моркви, що взимку росте? Як не росте?! Росте! А ось це! - і під дружнє егегехкання тато відламують від стріхи чималезну бурульку.

Не встиг сніг відспівати як прохукане кружальце шибки освітлює кругле, що бліденький місяць, дівчаче личко. Не так личко, як голосочок чистий, мов сльозина.

Що в нашого паниченька
Золотая вербиченька... 

- Господи! - хрестяться мати, - чиє воно?! Забери його, Гарасиме, в хату! Я так і думала, що Мар’янчине. Тільки баба в них таких щедрівок співала! Ану ставай, ставай, мала, коло грубки!

Щедрий вечір, добрий вечір!

Голосок рветься, мов червона тонюня ниточка. Дитя й справді змерзло на кізяк, чоботи сплющились, позадирали носки полоззям вгору.

- А чого ж ти з усіма не щедруєш? - підступають мати з глиняником гарячого узвару та здоровенним пиріжком.

- А мене гонять! - шморгає носом куруп’ятко, бо я... я ко... коростява! - бризкає в кухлик сльозами.

Тепер і, я помічаю, що пальчики в неї червоні не лише від морозу, а й від чухання, аж до крові пороздирані. 

- Візьми, Гарасиме, оману! В горщину, отам на миснику коріння, та відведи додому! Бо ще, не дай бо, де на самоті замерзне... гріх на все життя!

Батько якось йомжаться, немов їм шкулять по спині. Та не огинайся! Думаєш, я тебе до тої хвойди самого пущу? Іване! Ану з батьком! Та як вертатимете: і рукавиці, й кожушки в повітку кинете, про всяк випадок. Короста то чіпка зараза.

Псі! Короста. Навіть я знаю, як звести цього клятого кліща.

Береш цілу пригорщу оману високого на трилітровий чавунець. Хай звариться. А тоді помитися тим відваром, а коренем, що стане м’яким, як картоплина, витертися й не обполіскуватись. І все минеться. Взимку одіж і постіль на мороз. А влітку прошпарюють праскою або виварюють.

А, між іншим, короста досить таки неприємна, й небезпечна, аж до зараження крові, хвороба коли допустити. Часто й дьоготь не в спромозі вивести цього дрібного кліща, що селиться попід шкірою й, гризучи ходи, завдає нестерпної сверблячки людині. Тут допоможе лиш оман високий Inula helenium.

Мама його кличуть Романом високим, а баба Онися дев’ятисилом, бо він справжній богатир серед рослин. Мені він і справді нагадує якогось зачарованого парубка.

Був колись на Запоріжжі козак. Роман... станом тонкий, зростом високий. Так його й звали Роман Високий. Й нікого в нього не було, окрім брата меншого. Ось і вирішив Роман забрати хлопця межи козацтво, хай духу бойового набирається. Завернув раз у село, від Києва проїжджаючи... матінко! Хати ординці за вогнем пустили, до дитяти в ясир забрали.

Іде козак сам не свій. Що ж тепер робити? Як братика малого з неволі визволити? Світ йому не мил... так, мов в самісіньке серце палю забили. Коли це, на перевозі, його дідусь огукує:

-  Хоч річка й не широка, й не глибока, та чи ж мені, старому, перебрести?! Перевези, молодче, я тобі в розраду-пораду скажу!

Глянув козак, а дід такий коростяний, такий пранцюватий не те, що везти й дивитися на нього страшно. Та чи не розгледів того козак за сльозою гіркою, чи горе своє здалося ще гіршим, ніж дідусеві рани руку йому подав... на коня взяв.

Тільки ступив на той берег дідусь так мов з води цілющої виринув: ані значечка на нім, ані крапочки.

- А поцілуй-но, козаче, землю святу! - велить, - та щиро, як матінку рідну! Що ти чуєш? - питається.

- Та чую, батечку, ніби сила в мені прибуває! - дивується козак.

- Як ворогів перед собою матимеш, дев’ять раз землицю цілуватимеш - тоді ніяка сила не здолає! Але пам’ятай... з чужих рук ні хліба не бери, ні води - не минути тобі біди! А брату твоєму меншому тим паче! - тай зник, мов його й не було.

Ось дійшли раз татарам-нагайцям погані вісті. Що степом диким никає, брата шукає, дев’ять сил в собі має козарлюга-характерник. Олютів, озвірів. Скоро буде ніяк ані худобу пасти, ані на Січ напасти. Довго вони з-поміж себе відчайдуха вибирали, щоб навперейми вислати, а таки вибрали.

Так швиденько козак того татарина й зуспив. Трусонув над головою, мов зайця сірого, очима з жаху побілілого. 

- Амо ти, - каже, бусурмане, чув що про брата мого малого?

Хоч шаровари в того з ляку й помокріли ще й запахтіли, а все ж знайшовся як сказати, щоб козака в своє кубло заманити.

- Мій хан та ясний султан таки свояки! То вже неодмінно він знає, де твій брат перебуває! їдьмо!

Забув козак з радості землю рідну дев’ять раз поцілувати. В шатро ханське ступає. А той уже кубки наливає.

- Перш ніж діло говорити, треба мир вином скріпити! - щулить очі, - бо за морями, за горами хлопець. Забув козак дідусеву пересторогу, бере те вино, випиває. З винограду воно точене та на змалій зіллі мочене. Не встиг і губи обітерти омана на нього безсила навалилася. А зверху ще й ординці з арканами. Скрутили, зв’язали, виводять під небо чисте А він тоді голову гордо підіймає та й промовляє:

- Ой, вороги-воріженьки, а дайте ж мені перед смертю землю матінку по-щирості дев’ять раз поцілувати!

- Зараз поцілуєш! - зареготали хижо, шаблі гострі вихоплюючи.

Розтяли його, необачного, на дев’ять частин та й кинули на берег річки грузький, на берег тихий топкий, щоб і слід козацький пропав... навіть дітей не лякав.

Хіба хто звернув увагу, що виросла на тому місці дивна й горда рослина, схожа на маленьке сонечко... оман.

Оман високий (Inula heleinium L.)

«Кореневище в оману: товсте, м’ясисте, всередині білувате з червоно-бурими, мов запекла кров, цятками. Смак гіркий, пекучий, сильний, але приємний». Це рядки з хрестоматійного травника В. Кархута.

Отже, пригорщ оману високого на трилітровий горщик і вашої корости мов не було. А якщо влізли воші, таке часто трапляється в сучасних школах, їх заразом теж легко позбутися. Але вже іншим народним способом. Варять картоплю в кожушках. І теплою, на три-чотири години, чи й на ніч, втирають у волосся. Як висохне не змивають, а вичесують дрібним гребінцем. Миють по тому волосся аж через добу, оманом. По цих рядках стає зрозуміло, що оман високий дуже сильний знезаражувач.

Та в нього, окрім цього, ще є вісім сил, до кінця, можливо, й не розкритих. Чому оман? - думалось Роман гарне ім’я. Але тут щось інше криється. І ось уже, при своїй сивині, натрапляю на рядки в Авіценни: «Дев’ятисил виганяє оману та безпідставні страхи з серця й душі!» Ось воно. Волховське чарівне зілля, яке додавали в Су Рай, щоб швидше печаль, горе забувалося, щоб відновлювалися фізичні й душевні сили.

Оман своєю гіркотою, слизами сприяє травленню, лікує гастрити, жовтяницю, сухоти, недокрів’я. Але особливо помічний він при бронхітах, трахеїтах, навіть запаленні легень. В отих роках, п’ятдесятих (поки той лікар прийде), а маля аж захлинається, в діда Гарасима оман завжди був напохваті. Швиденько пекли житнього з оманом коржа і, як трохи вистигне, прикладали маляті до грудей та спинки, утеплюючи пуховими хустками, овчиною. Але пити давали малючку алтею чи городню ружу - мальву, бо для грудних дітей оман занадто сильний. А ось для дорослих... оман найкращий засіб для розрідження хрякотиння.

На 1 склянку молока берете 1 чайну ложку добре подрібненого кореня. Й настійте в духовці 2-3 години. П’ють по 2 ложки, підсолоджуючи медом, через кожну годину. Але не більше ніж 2 склянки напару за день, бо може спричинити нудоту. Ну, а коли вже спіткає така недуга як сухоти легень, після борсучого сала закріплюють лікування обов’язково дев’ятисилом. В нас він ріс одразу ж на канаві, навесні з буркаючою водою. Ото копати свіжий корінь.

Сікти 2 столові ложки на півлітра «Портвейну». Варити 10 хвилин на водяній бані. Пити по 50 г після їжі.

Ну, й сухенького в нас завжди торбинка висіла в коморі під сволоком. Ото як доволі мух в хату наб’ється - кинути на вугілля - тікають, мов очманілі.

А при «болячих суглобах» зварений і потовчений зі здором (внутрішнім салом) оман чудодійний лік.

На Запоріжжі він цінився нарівні з козацьким женьшенем - перстачем прямостоячим. По морських походах, по каторгах на галерах козаки тільки й рятувалися оманом-дев’ятисилом, бо й радикуліти, й подагри, й ревматизми були докучливими супутниками нашого славного лицарства, як і кожного смертного чоловіка.

Сніг виспівує під ногами. Пси вже втихомирились, бо й село втихомирилось. Комусь зараз хліб-сіль подають, а комусь... гарбуза. Попокрутить сьогодні декому в носі від нього. А як на мене, то краще б хрін невдасі-жениху подавали. Бо від гарбуза Бог кориснішої, смішнішої, поживнішої, лікувальнішої рослини не вигадав. Відкрийте будь-який довідник з фітотерапії тут гарбузові відведено найпочесніше місце. Містить в собі калій, кальцій, магній, мідь, залізо, фосфор, кобальт, багатий набір вітамінів. Особливо РР - що вигонить радіоактивні відколки з тіла. Це справжня аптека в мініатюрі. І олії, й органічні кислоти, й цукроза, й клітковина. Саме остання, неначе мітлою, чистить судини від різних накипів. А їх в тілі з літами більшає й більшає.

Місяць гарбузової дієти - оздоровлює рівнозначно найвишуканішому курортові. Лиш врахуйте, що кашу потрібно варити з пшоном - воно має з-поміж злаків найбільший набір амінокислот, так необхідних тілові. Врівноважується серцево-судинна мережа, обмін речовин, поліпшиться робота печінки та нирок. Зміцниться нервова мережа, спаде тиск. Очиститься жовчний міхурець.

Гарбуз чудово вигонить з тіла солі. При атеросклерозі він просто рятунок. Встановлено, що гарбуз має сильну протиновоутворну дію.

Здається, ліпшої смакоти, аніж печений гарбуз, в дитинстві я не знав.

Першокласники сидять, неначе мишва, бо не хто, а сам Павло Федорович біля дошки. І раптом з переднього ряду тремтливий паросточок руки, і голос ще тремтіший:

- Дядьку! Пустіть мене додому! Мати спекла гарбуза, а Микола весь поїсть!

Недарма росіяни називають його - тиква. Обережно видовбати, висушити, натерти всередині воском - ось вам і тиква готовісінька.

А вирізати зуби, вставити туди свічку - страшидло. А можна й на голову, як неповторну личину. Гарбузове насіння - неодмінний подарунок онучатам дорогим. «Щоб і голівка не боліла, і не вцюркалося вночі, і сердечко тьохкало, мов соловеєчко!»

То добре, що дарують сьогодні комусь гарбуза! Нам нічого за труди не подарували. В хаті там так було накурено, начоловічено... ве! Та ми б і не взяли. Короста -  капосна річ. З остороги скидаємо в клуні кожушки й рукавиці. За лісяною стіною шумливо зітхає Лиска. Зарохкав кабась. Затокотів півень. Батько підносить пальця до вуст. Я аж плечі підгинаю.

- Тату! Тату! - шепочу, - а правда, що сьогодні небеса відкриваються? І віл до вола, а кінь до коня може людською мовою говорити?

- А всяке на світі буває! - теж переходить на таємничий шепіт тато!

- Та не смикай ти мене до хліва! Почули вже нас. Бач... й коза, й корова принишкли. А ти... хіба їх бив? Щось ти неначе боїшся, щоб вони Богу не похвалилися на твоє свавілля?! Га?! - грізно спиняється тато.

Я зіщулився. Справді, колись довелося вперіщити цапа Микиту.

- Але ж він, кат, яблуньку гриз! - збурмосився я. 

- Що ж, за це слід! Ну, ходім, ходім уже в хату, а то ще чуб до неба примерзне!

А в хаті... Боже, тільки в нашій хаті так неповторно пахне: мед, яблука, свічі з справжнього воску, дрібочка живиці з гарячої плити. 

- А ми тільки-но трьох святих бачили! - кидають тато з порогу. Мама здивовано підводять догори тонюсінькі брови. Обличчя враз стає побожно-бунтівне. Брови ламаються на грозу. Але тато опереджають: 

- Святі, як сама земля! Я б мо й не впізнав, та коні виїздні, колгоспні. Ідеологічеську прополку робили. Поперек горла їм, видно, звичаї українські та й наРОД, напевне, наш теж! 

- І як їх тільки земля носить?! - мати вигукують це з таким болем, що навіть лампа на мить пригасає.

Вони, до білого калення, ненавидять цей лад, цих комаків. Є за що. «Та в нас, отак попід стіною, шістнадцять кожаних стільців стояло! Й дві шахви під стелю: одна з посудом дорогим, друга - з книгами. А в твого батька лиш миска щербата та «Кобзар» на столі кривім - як я прийшла!» Є за що ненавидіти: всю багатодітну родину Самійла Степановича Варчака - шановану у волості людину, агронома відділку Парафіївської цукроварні, було розвіяно по світу. А самого - на Соловки. В Настуні, як врятувалась - диво? - навіть ковті-півмісяці з вух повиривали. Шістнадцять свіч на голодну Кутю палахкотить в пам’ять знищеного роду хіба б вона вийшла за якогось там Просяника, Гарасима. Вдівця відьмака. А що тато відьмак, так це було відомо селу аж ген-ген, за Миколая.

Був у нас котяра. Величезний, рудий, що лис. Дід Остап його Босурою кликали, бо що не покладеш, як не заховаєш - вкраде нічого красти... стереже горобців біля соняшників й хапа на льоту. Й так він наостобрид: не тіко нам, а вже й сусідам, що раз...

Ану ж бо, Гарасимку, завези його, ради Бога, на отруби, хай там попасеться! - зверетенився дід по якомусь котячому бешкетові.

Гарасимко, слухняне в Остапа Платоновича хлоп’я (а Босура вже був упійманий на якусь лакомину) за мішок й спозарання на далекі захутірські наділи. А навпроти бабусі саме на утреню кушпелять. «Ну, їде Гарасимко на більмастій Красавці - Бог йому в поміч!».

Виїхав хлоп’як на Просяниківський наділ, зліз з кобили, витрушує Босуру з мішка, а той уже почув, що пахне йому смаленим мішка покидати и край. Гарасимко тоді його пужальном чить Босура з нявком... Боже, твоя воля, та по хлопцю з переляку на кобилу. А вона як вихроне - бо ж пазурі добрячі. А ВІН ЇХ ще глибше щиріпить, неначе вправний кавалериста жару кігтями Красавці піддаючи.

Герасимко: «Кось -кось!» Куди там «кось-кось» - так кобилиця майнула, тільки грива полощеться на вітрі.

А бабусі вже з церковки вертають. Глип - мамо ж моя рідна -туди їхав парубчаком, а назад в котиська перекинувся і пре аж курява стовбом. Вони хрестились, вони молились, вони плювались: «Яка баба, такий і онук! Уже ввела, уже навчила! Відюга проклятуща!».

Загалом - то була діда Остапа мати. А моєму татові прабабуся, з досить дивним позасловниковим іменем - Богівна. Мала на віку сто одинадцять років. Повен рот зубів, але геть лису голову й при старості древній-мерхлі очі. То ж тато й були, відомі на всі околи знахарці - зором ясним. Не все просіялось через сито літ - дещо з бабусиних знахарств й лишилося в батьковій пам’яті.

«Я знаю на мізинець, - не раз зітхали тато, - а ось баба на цілісіньку пригорщу знали! Знакомитою на всю округу були! В Макошине ходили!»

Думалось мені, малому, що там якийсь особливий монастир. Ну, прикладом, як Київсько-Печерська лавра. І бабусі, зібравшись у святки, йшли туди на прощу. Й старенький, замшілий батюшка...

Як же я здивувався, коли виявилось, що там ніколи навіть церковки не було. Місцеві богомольці пішкували в Сосницю (батьківщина О.Довженка). Зате в околицях Макошиного, на високочолих могилах, колись стояли кам’яні висікани-баби, з рогами достатку в руках... славнозвісні Макоші. Богині врожаю древньої Русі. Про що промовисто засвідчує назва й цього села, й сусіднього - Баби (сучасне Жовтневе). Макошине - то астральний, духовно-зоряний центр всієї древньої Київської держави. И відьми-знахарки - ці стародавні ботаніки, фітотерапевти - збиралися там на своєрідний консиліум, щоб поділитися своїми знаннями. Веди - давньоіндуською мовою (санскрит) - знання. Відьма - та, що відає. У Києві вони збиралися на Лисій горі. В Карпатах - на Перкураві (Косівський район). Церква їх гонила, переслідувала, ненавиділа, а люд, у лиху годину, звертався саме до них... носіїв старовинних волховських знань.

Ой Місяцю E Весилечку! А кинь же нам по колечку: Господарю - мідянеє! Господині - сріблянеє! А Івасю - золотеє... Щоб піднімалося теє! 

- О! Хе-хе-гех! Це вечорничники! - регочуть тато, - винесу я їм, Настечко, всю дійничку яблук!

- А як ще хто буде? - противиться мати. 

- Ну, то полізу в погріб! Хіба Бог лиш для нас родить?! Щедрий вечір відцвів, відмайорів полум’ям величань. Завтра Новий рік - засівання. Та ще й Василя.

«Ходить Ілля на Василя! Носить пугу житяную. Де ступне ногами поле стогами. Де пугою махне - колос неба сягне!»

Який Ілля? Та це ж Перун! Зі своїм вогненно дощовим батогом символом родючості. Так, а Василь хто ж? Ну, був такий у Русичів князь. Заперечите. А ви не туди дивитесь. Не в історію України треба дивитися. А в церковну. Коли князя Володимира охрестили, то його РОДославське ім’я відкинули, як непотріб. А нарекли грецьким - Василем (Базилевс). Хоча ніяке не грецьке воно. Воно правічно наше і, мов блудний син, повернулося на прабатьківщину разом з християнством.

На Русі місяця в старовину величали Весиль. Весилечок. А гляньте, як молодик посміхається своїм золотеньким серпиком, й все стане зрозумілим... веселий, кажуть, місяць, на погоду.

Християнство давно позирало на Русь. І це був стратегічний погляд. Русичі таки добре докучали Константинополю. Князь Кий показав гідний приклад - прибив свій червлений щит на воротах Цар-граду. Щит - щитом, а данина - даниною. Та ще й величезна була накладена. А як то грекам бути під даниною? Піддані ж. Якщо б Русь охрестилася - тоді б навпаки було. Вона б вважалася васалом - ідеологічно залежною державою. Й ні про яку данину і мови б не було. А навпаки: меди, соболі, деревина, шкіра потекли б у Візантію.

Татову небилицю про князя Оскольця не лише я, а і його годки полюбляли. Дядьків у хату на святках набивалося огірків менше в діжці. 

 

Медіа