Життя коротке - мистецтво вічне: Олег Лишега

Талановитий та красивий, сьогодні поет Олег Лишега святкував би свій 70-й день народження. Але через важку хворобу, на жаль, покинув світ на 65-му році життя.

Сьогодні не будемо про сумне — поговоримо про великий вклад, творчість та одну з крайніх розмов.

У післямові до Лишегової «Зими в Тисмениці» Тарас Прохасько пише:

«Поет Олег Лишега є самим втіленням поезії. Все, що він робить, все, що говорить, а передовсім як кожної секунди мислить, є найвищою поезією».

Трохи біографії

Спочатку участь у студентському самвидаві – легендарному альманасі «Скриня», потім виключення з університету і військова служба у Бурятії, робота в Лаврі, нагорода американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну поетичну збірку. Переклади Паунда, Плат, Лоуренса, Джеферса, Воррена… Кераміка та скульптура. Створення близько десяти документальних фільмів. Вірші Олега Лишеги були заспівані Віктором Морозовим та «Мертвим Півнем», вистави за їх мотивами з’явилися у Нью-Йорку в театрі Вірляни Ткач «Ля МаМа».

Про важливе

І от 2014 рік, Лишезі — 65. Вечір з нагоди дня народження поета відбувся з ініціативи видавця, засновника серії «Приватна колекція» у ЛА «Піраміда», Василя Ґабора у Львівському музеї етнографії. На зустріч Олег Лишега приходить у футболці з Езрою Паундом, з нього й починає розмову:

Не тільки я народився 30 жовтня, але й великий поет Езра Паунд. А також художник Михайло Бойчук. Удома в Чубая висіли три портрети найвидатніших поетів. Серед них і Паунд, на фото він із заплющеними очима. Його щойно випустили із божевільні, він заплющився від світла.

Дружина мене сварить. Каже, що я не слухаюся її, можу босий вибігти на сніг. Вона сприймає мої хвороби як мою недолугість. Я неслухняний, усе роблю наперекір. А я думаю, ми дуже легко перейшли на раціональні пояснення життя і відмовилися від долі. Я не згоден з тим, що я просто змерз. А ще очевидно, між людьми існує тонкий внутрішній теплообмін. Він виникає завдяки спілкуванню з людьми, які мають до тебе пієтет, вірять тобі. Вони оберігають тебе від лиха. Але буває так, що ти хворієш навіть у спеку, коли сонце, тепло. Внутрішній теплообмін порушується. Людина опиняється на внутрішньому Північному Полюсі. Її нема кому захистити. Тоді вона хворіє. З цього складається доля, це тонше поняття, ніж просто неслухняність.

Поезія має вживатися у мікроскопічних дозах, аптечних. Інакше вона просто вбиває людину.

Є великий спектр поезії. Я почав писати пізно, після 20 років. У школі нам казали, що у «8-Г» класі є поет. Я його старався уявити – це ж поет! А він виявився прищуватим і відлюдькуватим.

Я уявляв вірш як паркан – із рядків, рим: усе воно там штахета через штахету заримоване. Довгі штахети і короткі. Важливо, щоб цей паркан був гарний, помальований яскравою фарбою, зроблений з доброго дерева, щоб була добра брама. Брама – це дуже важливо для паркана. А що за парканом – це вже зовсім нецікаво. Це таке поняття вірша. Мені здається, що такі уявлення про вірш давно минули. Але часом я і зараз зустрічаюся з таким уявленням про вірш: доглянутий чистий паркан – найбільше, що вимагається.

Є поети, які відразу користають словом. Вони мають певний запас слів, відразу відштовхуються від слова, тоді розвивають стиль. Вони дотримуються принципу: все починається зі слова, перш за все ти мусиш добре знати слово. Є також підхід тих поетів, які не знають, що таке слово. Вони мають якийсь запас, але вони не впевнені, що певне конкретне слово – саме те. Вони не зовсім довіряють лексикографам. Вони пишуть, спочатку маючи перед собою розпливчасті поняття, в темряві намацують слова. І так чи інакше знаходять їх, тоді вони додають свою енергію до тих напівзнайомих, але відчутих згустків. З того створюють вірші. Це можна порівняти: у поезії це слово, а у рисунку чи живописі – лінія. Лінія – це вершина абстракції. Але може бути ще й таке поняття як «до-лінія». У слові є поняття «до-слова», і воно дуже багато значить. «До-лінія» – це те, що ще не стало лінією. Але це на кожному кроці! Нам здається, що все довкола ословлене, має назву. Що таке «до-лінія»? Це можуть бути гілки, листя у вітрі. Те, що ще не оформилося у лінію, зникоме, але існує на кожному кроці. Лінія – це тільки маленький сегмент світу.

Я хочу створити перед вами мозаїку свідомості поета. Поет – істота легковажна, в ній має бути трохи божевілля. Лише тоді вона може створити щось добре, якщо має таку закваску всередині. Інакше це нещасна, забита, затуркана істота. Але вибачать їй це божевілля аж по смерті.

Грицько Чубай був учителем для мене. Тільки він умів промовляти слова. Я їх більше малюю, проявляю деталі, а він – промовляв. У нього була інакша естетика. Це говорить про те, що вчитель і учень виховуються таким чином: не прямою послідовністю, а часто у запереченні. Так само, як Тичина, який став найбільшим учнем Франка.

Якщо серйозно, то я зовсім не знаю китайської естетики. Про це треба запитувати Миколу Рябчука. Саме він у нашому товаристві перечитував томи китайської філософії і часто стояв на голові – через то він такий мудрий зараз. А я маю у собі дух степів, моя мама – із Запоріжжя.

У кожній українській людині Схід і Захід живуть рівнозначно. Коли я опинився в Бурятії, Чубай прислав мені такого листа: «Щойно дружина принесла мені звістку, що ти вже біля замріяних курганів давніх поетів». Там я викладав англійську мову у школі і відбував службу.

У Львові моїм учителем був Чубай. А в 77-му році я переїхав до Києва, там був Микола Воробйов. Ми довгий час були дуже близькими, працювали разом у Лаврі. Я в той час займався керамікою. Воробйов казав мені: «Ти і те хочеш робити, і те. А ти візьми, скажімо, рибу, і ліпи її щодня. Ти вдосконалишся настільки, що тобі рівних не буде. Риба ранкова, вечірня, обідня, весняна, зимова, придонна і верхоплавна – це ж різні види риб!». Не можна себе розпорошувати, потрібно зосередитися і бити, як дятел, в одну точку.

Я відкритий. Був такий час, коли поети київської школи не давали одне одному навіть читати своїх віршів, аби не перебрати образів одне у одного. Вони культивували закритість. А у мене немає образів, немає що красти. Коли злодій зайде у мій курник – розгубиться раптом. Він або не побачить жодного образу, або всі кури здадуться йому дивними. Він не знатиме, що робити.

Щодо інтерпретацій. Колись Микола Рябчук казав: «Ну це ти вже, Лишего, перегнув: «Поки не пізно – бийся головою об лід». А інший чоловік сказав: це ж можна по-всякому, не обов’язково об той лід розбити голову. Треба вибиватися.

Я не пишу прикладних віршів. Я бачу поезію, яка в своїй суті є абстрактною. Вона говорить відразу про все. Є, звичайно, і прикладні жанри – оди, наприклад. Але справжня поезія абстрактна. Зараз наше сприйняття поезії змінюється. Накладається на тло – жорстоке, абсолютно несподіване тло війни. Ми все переоцінюємо. Але разом з тим стаємо ближчими із усіма нашими поколіннями, з тими, хто відійшов. Ми були розділені з поколінням, яке було на війні. А тепер ми єдині. Ми розуміємо набагато глибше. Ці впливи відбивається у свідомості на всіх рівнях. От кілька днів тому мені приснилося, що я лежу на одному ліжку із Порошенком та Путіним. І нам дуже тісно. Вони обоє стисли зуби і мовчать. А я не витримую, і врешті зіскакую з ліжка і кричу «Поміряйте наші спини, а тоді кладіть до одного ліжка! Хіба не бачите, що нам затісно?».

Його поезія виховає ще не одного свідомого громадянина, друзі пам'ятатимуть його своєрідність. Бо ж Vita brevis. Ars longa (лат.).