Вітер та вогонь

Концепція двох протилежностей, через взаємність яких створений світ, є в усіх релігіях світу. Вогонь символізує дух, а вода – матерію. Це також плюсова та мінусова космічні енергії. Магія води тісно пов’язана з магією вогню. Стихія вогню допомагає оюрядам одухотворення, активізації мислення та інтенсивної, руйнівної діяльності. Магія вогню – це швидкість та швидкоминуча дія. Магія води пов’язана з матеріалізацією задумів на фізичному рівні, матеріальними благами, спокійною творчою діяльністю, для загоювання ран. Особливо на початку кожної справи, в той час, як вогонь – наприкінці.

Вогонь-дух оживлює воду-матерію і внаслідок свого космічного шлюбу вони створюють нове життя, яке також містить в собі дві протилежності.

У карпатських русинів є переказ, що цар-вогонь з царицею водою створили світ. Подібні перекази є і в інших слов’ян. створення світу описано також у галицько-руській колядці:

“Ой коли було з начало світа,
тоді не було неба, ні землі,
Але було лиш синє море”.

Потім описується, як злетіли два голуби – символи двостатевої творчої сили кохання – і починають творити все живе та всі речі (форми). Пасивне положення води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без животворчої сили світла непорушна вода наповнює простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси. Але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється, і під впливом світла народжує і живить світ.

Концепція двох протилежностей, через взаємність яких створений світ, є в усіх релігіях світу. Вогонь символізує дух, а вода – матерію. Це також плюсова та мінусова космічні енергії. Магія води тісно пов’язана з магією вогню. Стихія вогню допомагає оюрядам одухотворення, активізації мислення та інтенсивної, руйнівної діяльності. Магія вогню – це швидкість та швидкоминуча дія. Магія води пов’язана з матеріалізацією задумів на фізичному рівні, матеріальними благами, спокійною творчою діяльністю, для загоювання ран. Особливо на початку кожної справи, в той час, як вогонь – наприкінці.

На основі космогонічного світогляду слов’яни-світлопоклонники вшановували воду. Ця істота мала різні назви: Дана, Леля, Мар’яна (чи Марена, Мар’яна Маревна), Купальниця (Купава), Діванна, Мокош та інші.

Отже, вогонь-дух оживлює воду-матерію і внаслідок свого космічного шлюбу вони створюють нове життя, яке також містить в собі дві протилежності.

Вітер

Вітер — це, передусім, вільний простір. За стародавніми уявленнями, повітря асоціювалося з порожнечею, а згодом — із місткістю, в якій опинилися першостворені речі — небесні сві­тила, рослини та істоти. Вітер, повітря в міфології сприймали­ся як божества, що відділили небо від землі, адже на початку небо-батько й земля-мати були нероздільними. І тільки пізніше народжені ними діти силоміць відокремили їх одне від одного.

Відтоді божество Вітер (за іншими міфами, древо) тримає на собі небо, не даючи йому знову злитись із землею і розчавити створений світ.

Міфологічний “священний шлюб” неба і землі ілюструє загад­ка: “Тато високий, мама низька (за іншими варіантами: широка, плоска), син кучерявий, невістка сліпа” (небо, земля, вітер, ніч). Про “кучерявість” вітру поговоримо дещо пізніше, а щодо невіст­ки, то її характеристика: “сліпа” охоплює цілий комплекс давніх уявлень (про шлюб, потойбіччя, протиставлення “свій—чужий”, міфологему “зрячості”) й пов’язана з весільним ритуалом, у якому наречена мусила вдавати, що сліпа.

Відгомоном давніх світових міфів про боротьбу богів і водночас свідченням невгасимого інтересу до могутніх природних явищ мож­на пояснити появу в різних фольклорних жанрах сюжетів про зма­гання вогню, води, вітру, морозу, сонця тощо. У популярній серед дітей казці оповідається, як зустрілися Вітер, Мороз і Сонце з дів­чиною, яка сказала “Здрастуй”, та не було зрозуміло, кому. Вони її наздогнали й перепитали. “А вона стала, подивилась-подивилась: “А кому я сказала? Отому чубатому”. Розсердилися Сонце й Мороз, за­хотіли її один спалити, а другий заморозити, але вітер її захистив”.

Перемога вітру в казці має своє міфологічне обгрунтування. Те, що дівчина називає вітер чубатим, з одного боку, співвідно­ситься з еротичним значенням кучерявого волосся, а з другого — ототожнюється з рослинами, які мають здатність витися й симво­лізують родючість (хміль, горошок, огірки, барвінок тощо). На по­бутовому рівні існує жарт: “завагітніти від вітру”, а в казці це зна­чення, вже без гумору, втілюється в мотив чарівного народження. Була в короля одна донька. Він так оберігав її, що навіть замуру­вав вхід до кімнати, в якій перебувала королівна. “От стала та ко­ролівна біля стіни, а в тім мурі була дірка, і вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопчика”.

Еротична, запліднююча функція вітру (“без вітру не родить жи­то”) яскраво виявляється в піснях про кохання, насичених також ін­шими любовними образами-символами: рожі (“Ой піду я, піду долом долиною,// Ой стопчу я, зломлю рожу з калиною.// Вітер повіває, вона процвітає”); жита, пшениці (“Ой у полі вітер віє, а жи­та половіють,// А козак дівчину та й вірненько любить…”), калини (“Ой повій, вітер, яром// На пшениченьку яру,// Ой повій на доли­ну,// На червону калину”). Не випадково у пісню про кохання по­трапляє горіх (“Вітер віє, шелевіє по дрібній лещині,// закохався парубочок в молодій дівчині”), і, звичайно ж, вода (“Ой по горі, ой по горі// Вітрець повіває,// Там дівчина воду носить,// Горіх поливає”) — найпоширеніші символи кохання, парування, шлюбу.

У віруваннях українського народу з вітром пов’язана символі­ка народження і смерті. У хаосі, який передував космосу, — про­стору (отже, й вітру) не було. Збереглося замовляння, яке відсилає пристріт і хвороби туди, “де вітер не віє, і сонце не гріє, куди люд­ський глас не заходить…” — у потойбіччя, царство хаосу. У космології вітер виступає як божий дух, що входить до нерухомого тіла й зароджує в ньому життя. В антропоморфній версії створення сві­ту, відомій у міфології багатьох народів, дихання жертви-першолюдини перетворилося на вітер. Герої казок або їх помічники-тварини, наділені надприродною силою, за допомогою “дмухання” здійснюють чарування. “Приїхали до моря. Вони зупи­нилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася суха дорога”. Чарівний кінь “дмуханням” охолоджує кипляче молоко, в якому купається і стає красенем молодий хлопець, але зварюється без магічної допомоги старий цар.

Атрибути вітру (також повітря і неба): хустки, рушники — ви­користовуються у ворожіннях і казках. Хусткою махають, щоб ви­кликати вітер і таким чином налагодити зв’язок із потойбіччям або щоб відновити ситуацію творення космосу з хаосу, скориставшись притаманною йому енергією “вибуху”. Сонцева дочка з казки “Безщасний Іван” махнула навхрест хустиною та й сказала: “Ру­байсь, дерево, возись, дерево, й кладись, дерево”. Казковий волик загадав героєві дістати в нього з вуха хусточку. “Він витяг, махнув, і поперед його став міст. Махнув назад — аж ламається міст”. Сакральні предмети — храмові воздухи, балдахіни, скатерки тощо та­кож символізують небо.

До стихії повітряного простору причетні духи, божества і ство­ріння, які мають здатність літати, пересуватися в цьому просторі. До таких істот належать передусім птахи й літаючі комахи, метели­ки, мухи, які в народній свідомості уособлюють душі померлих предків, отже, сполучають світи живих і померлих.

Таким, що має крила і літає, у фольклорі виступає змій (“От став змій налітати, став паруси напускати”). З його наближенням з’яв­ляється вітер, здіймається буря. Змій — демонічна істота, представник потойбіччя. У легендах — це мрець, який “ходить” до своєї живої жін­ки, відвідує дівчат і молодиць у вигляді красеня. У билинах він — во­рог руської землі, у казках — викрадач жінок, володар золотого, сріб­ного й мідного царства, повелитель вод. У колядках за змієм збереглося значення тотемної тварини; як і сокіл, він просить молод­ця не стріляти в нього (“я не сокіл — я ж твій батенько”), обіцяє стати “у великій пригодоньці”. Часом вітер, птах і змій виступають в одній особі. Борей (бог вітру в античній міфології) зображувався у зміїній подобі. У казці зятями селянина стають: в одних варіантах — Сонце, Мороз, Вітер; в інших — місце Вітра заступає Ворон Вороновим: “Коли — як схо­питься бура, да мороз, да вітер, да сонце припекло — тому діду мі­шок грошей кинуло на віз, а дочку забрало”.

Вітер, як своєрідний замінник образу світового древа, іноді асоціюється з дорогою. У традиційних висловах бажають “попут­ного вітру” або посилають “на три вітри”. Загадка порівнює доро­гу і змію в їхній функції посередників, виявляє їх символічну по­дібність: “Лежить Гася — простяглася: як встане — до небадостане”. Гася — гадина, змія. Пізніше слово втратило своє зміс­тове значення і стало сприйматись як жіноче ім’я. Первинне ж призначення загадки було не лише поєднати дорогу і змію за оз­наками зовнішньої схожості (властивість витися, закручуватись), а й нагадати про космогонічну природу обох форм світового древа. Є кілька образів вітру, серед них — негативні й позитивні. Не­гативне значення закріпилося за сильним вітром, вихором, пози­тивне — за легеньким вітерцем (а якщо навіть “буйнесеньким”, то з ласкаво-емоційним забарвленням:

Повій, вітре, буйнесенький,
З глибокого яру.
Прибудь, прибудь, мій миленький,
З далекого краю.

Щоправда, пом’якшений тон не змінює несприятливої для героїні ситуації: як не може віяти буйний вітер із яру, так і милень­кий не може прибути до дівчини.

Лагідний, теплий, легенький вітер у колисковій гойдає люльку, заколисує дитину: “Буде вітрець повівати, // а дитина буде спа­ти”.

Такий вітер асоціюється із зародженням, диханням, життям (порівняйте: “Під носом вітер є”, тобто є життя). Вітер, вихор, ураган ототожнюються в народних уявленнях із різ­ними демонічними образами, особливо із “заставними” мерцями — самогубцями, вішальниками, утоплениками, різного роду нечистою силою. В Карпатах про вихор говорять: “Відьма танцює”; з вітром асоціюються такі демонічні персонажі як повітруля, вітряниця, іноді його називають “чортовим весіллям”. З вітром пов’язані страшні прокляття: “щоб тебе буря вивернула”, “щоб ти піднявся вихором”.

Та найжахливішою є сила батьківського (особливо материно­го) прокляття. Проклятих дітей земля не приймає, і вони гасають по світу вихором і бурею. Селяни Куп’янського повіту на Харків­щині розповідали, що не раз бачили, як із вихором з’являлись і зникали то дуже худий чоловік, то панич у капелюсі, з палицею. То були змалку прокляті своїми матерями діти, які відтоді “гуля­ють по світу то вихором, то бурею”.

Існує уявлення про зв’язок вітру з утоплениками, “заставни­ми” мерцями. Є надзвичайно цікаве етнографічне свідчення з то­го ж повіту, яке пов’язує вітер із русалками й почасти проливає світло на загадкову для науковців постать Марени. Старі люди ка­жуть, що “купатися з Маринкою не можна тому, що завжди, як тільки Маринка зануриться у воду, налітає страшенний вихор. Це нечиста сила з’являється за Маринкою, яка, на думку деяких, є “старшою русалкою”. Цінною в цьому повідомленні є вказівка на те, що Марена і є русалка — “старша русалка”.

В уявленнях народу образ вітру певною мірою матеріалізуєть­ся (якщо у вихор кинути серп або ніж, на лезі залишиться кров), проте вигляд його невизначений, аморфний. Демонологічні істоти, які ототожнюються з вітром, так само мають непевні ознаки: “хтось”, “щось”, “стукнуло”, “налетіло”, “понесло”, “свиснуло”, “з вітром пішло”, — тобто їх зазвичай не бачать, а більше чують або помічають їхню присутність у діях.

Ця невловимість зовнішності й суті вітру як природно-міфічного явища спосте­режливо зафіксована в загадках: “Прийшов хтось та взяв щось: бігти за ним, та не знаєш за ким” (вітер) і “Прийшов нєхта, узяв нєшта, ні як дагнаць, ні у єго адабраць” (смерть).

Типовою особливістю народного мислення є здатність визна­чати непізнані, загадкові об’єкти шляхом заперечення. Так, і вітер підпадає в загадці під клас предметів, які кваліфікуються за допо­могою заперечувальних характеристик: “Без рук, без ніг, дерево ла­має”. Початкова формула “без рук, без ніг, а …”, яка вживається у багатьох загадках про могутні сили природи й сакральні предмети, має заперечити профанний погляд на ці речі. У міфопоетичній свідомості відсутність кінцівки свідчить про причетність істоти до бо­жественного та хтонічного світів. Позбувшись притаманних людям особливостей (рук і ніг), об’єкти загадки не тільки не стають від того ущемленими — вони набувають надприродних властивостей і надзвичайної потужності у світі між хаосом і космосом, що пере­дував усталеному порядку й був основою його творення.

Вогонь

Вогонь — один із центральних образів світової міфології. Вшановування вогню пов’язане з уявленнями про його божест­венну очисну силу. Вогонь може бути земний, небесний або під­земний. І якщо в перших двох випадках він асоціюється з до­бробутом, плідністю, сільськогосподарською обрядовістю, то в останньому — і загрозою для людини.

Давня людина не розрізняла живої та неживої природи — во­на одухотворювала все довкілля. А фізичні властивості вогню на­гадували періоди розвитку людини, її життя: народження; досяг­нення найвищого розквіту, сили; поступове згасання; нарешті — смерть. Горіння різноманітних предметів бачили як поглинання їжі якоюсь химерною істотою. В українській загадці про вогонь сказа­но: “Скільки б не їв, ніколи ситий не буде”. Мирне тепло домаш­нього вогнища або, навпаки, жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності наштовхувало на думку про зміну настрою та особливості характеру вогню. Тому спочатку виникали уявлення про вогняного духа. Так, індіанці Сполучених Штатів Америки, щоб здобути прихильність вогню, приносили йому в жертву жменю тютюну, який кидали у вогнище зі словами-замовлянням: “Візьми, пали й не завдавай мені шкоди”. Подібні жерт­ви вогняному духові приносили й мексиканські індіанці, а монго­ли, евенки й туркмени перед тим, як розпочати трапезу, кидали у вогонь шматок їжі або виливали трохи питва.

У релігіях інших народів духи вогню перетворилися на богів із вогняною природою. Це індійський бог Агні, ім’я якого перекла­дається як “вогонь”. Він є втіленням земного вогню, охоронцем домашнього вогнища й водночас небесним божеством. З вогнем пов’я­зане й божество зороастризму Ахура Мазда. Прихильники його культу ніколи не звертались до посередництва якогось предмета, вони молилися просто до вогню, вірячи, що Ахура Мазда почує їх тієї ж миті. В українській обрядовості вогонь — це засіб, що оберігає лю­дину і допомагає їй. При цьому він дуже часто виступає в поєднан­ні з водою, бо це два першоелементи світотворення. На Івана Ку­пала дівчата ворожать на воді, пускаючи вінки — іноді зі свічкою, — щоб дізнатися про свою подальшу долю. В Європі існував також звичай ходити купальської ночі босоніж по гарячому вугіллю. Це пояснювалося жертвоприношенням підземному божеству, симво­лом якого був вогонь. Пізніше ці жорстокі ритуали перетворилися на звичайні танці навколо вогню та стрибання через багаття. На свято Водохреща в ополонку тричі занурювали запалену воскову свічку, щоб освятити воду. З давнім культом вогню пов’я­заний і християнський обряд обкурювання ладаном за допомогою кадила з гарячим вугіллям.

Багато прикладів використання вогню бачимо в чаклунстві й магії. Так, відьма нібито може запалити житло, підклавши під во­рота жарину, облиту спеціальною водою. Водночас, вогонь засто­совують при лікуванні. Щоб визначити, на яку саме хворобу страждає людина, баба-ворожка наливає в миску води, підходить до печі й кидає у воду вугілля, спостерігаючи за ним.

Весняний звичай стрибати через багаття пов’язаний із очис­ною силою вогню. У біблійних текстах неодноразово зустрічають­ся згадки про язичницьку традицію в різних народів проводити крізь вогонь юнаків та дівчат: “Нехай не знайдеться між тобою та­кий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь… Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Гос­подь, Бог твій, виганяє їх…” [5 М. 18:10,12]. Очищення вогнем проходило й молоде подружжя (або лише наречена). Молодят проводили через вогонь перед весіллям або під час шлюбного об­ряду. А свахи, тримаючи весільні свічки, намагалися звести їх до­купи так, щоб вони горіли одним спільним вогником. Це було символічне поєднання двох родових вогнищ. У деяких місцевос­тях України після першої шлюбної ночі жінки разом із молодою йшли за село — “смажити молоду”. Розкладали багаття й через нього стрибали.

Віра у святість вогню була дуже сильною. У давніх слов’ян іс­нував звичай: людину, яку підозрювали у скоєнні злочину чи по­рушенні закону, кидали у вогонь. Вірили, що стихія не зачепить невинного. Звідси — й відома приповідка: “На злодії шапка го­рить”. Пізніше цей варварський звичай “успішно” застосовувала для доведення провини жертви середньовічна інквізиція.

Первісне походження вогню народна уява пов’язувала з пе­кельними місцями. На доказ цього існує багато християнських легенд, у яких, очевидно, відобразилися раніші язичницькі уявлення. Сюжети цих легенд приблизно однакові й різняться лише окремими деталями.

Найбільшу увагу у фольклорних творах приділено підземному вогню. Вогонь вважався обов’язковим атрибутом “нижнього світу”, де, за повір’ями, перебувають душі предків та всілякі чудовиська. Ритуальні вогні палили під час свят літнього та зимового сонцестоян­ня, сподіваючись на милість божества, від якого залежав майбутній урожай. Із тією ж метою ритуальний вогонь запалювали в час лиха.

Вогню як символові підземного божества приносили людські жертви. За свідченням археологів та істориків, у слов’ян, як і в ін­ших народів світу, довгий час зберігався звичай трупоспалення. Ті­ло небіжчика, спалене вогнем, відігравало роль жертви підземному божеству. Відгомоном уявлень про вогняну стихію потойбічного світу є традиція запалювати свічки в хаті та на могилі померлого. Обов’язковим елементом прадавніх поховань була червона вохра.

Пізніше у християнській символіці червоний колір став ознакою жалоби, смерті, тому сербський звичай одягати небіжчику черво­ний капелюх та український козацький — прикривати обличчя червоною китайкою — пояснюються зв’язком цього кольору з по­тойбічним світом.

У деяких фольклорних текстах червоний та золотий кольори є ознакою нечистої сили. Вона, мовляв, може обертатися блискучи­ми, металевими або червоними предметами: коралями, поясами, хустинами, стрічками, каблучками, голками. Якщо дівчина підбере цю річ, до неї почне літати вогняний змій. Є легенда про те, як чорт бабам хустини продавав. На одному ярмарку чорнявий москаль майже задурно віддавав червоні хустини. Жінки, котрі купили їх і одягнули наступної неділі, не змогли увійти до церкви, бо якась си­ла стримувала їх. На порозі церкви жінки падали, на губах виступа­ла піна, вони богохульствували. Завдяки молитвам та святій воді декого з них священик зміг повернути до нормального стану, але де­які померли, не прийшовши до тями, без сповіді та причастя.

Узагалі, чорт у легендах часто постає у вигляді парубка з чер­воним капелюхом на голові або з червоним пером на капелюсі. Він може наділити людину багатством, яке не приносить щастя. Звідси ж походить вираз про гроші, які обпалюють. А приказка “чужи­ми руками жар загрібати” нагадує нам про тих, які “чужими рука­ми” роблять щось недобре для інших, але вигідне для себе.

Утіленням вогняної стихії часто вважали велетенського змія-дракона, мешканця підземних глибин, володаря численних скарбів (які також асоціювалися з вогнем). У скандинавській “Давній Едді” підземний скарб, що його охороняв дракон, названий “полу­м’яно-червоним багатством”. В Україні вірили, що на місці зари­того скарбу вночі світяться сині вогники. Якщо в такий вогник кинути шапкою, хустиною, поясом або ж чоботом, закляття зник­ не, і скарб можна буде викопати. Скарб можна здобути також за допомогою вогняної квітки папороті, що зацвітає в ніч на Івана Купала. У фольклорі вогняний змій є мешканцем металевого цар­ства. У казці “Край світу та три царства: мідне, срібне й золоте” хлопець дістається до змієвих володінь, пройшовши три царства, де все, відповідно, зроблене з золота, срібла чи міді: і люди, й вів­ці, й дерева, і трави. У казці “Про золоту гору” троє братів виру­шають на золоту гору, яку стереже змій, а дружина Івана-царевича з однойменної казки тікає від свого чоловіка до батька-змія, що мешкає на золотих горах.

Приборкати підземний вогонь, за народними уявленнями, вмі­ють лише ковалі. Вони мають причетність до таємниць підземного світу, а іноді знаються навіть із нечистим. Тому в легендах пред­ставники саме цієї професії найчастіше є змієборцями.

Проявом поваги до так званого земного вогню було вшануван­ня хатнього вогнища. Його вважали частиною небесного вогню. Люди вірили, що устрій житла має відтворювати загальний світоустрій. Лише за цієї умови життя людини буде гармонійним, а жит­ло стане надійним притулком і захистом. Піч у такому випадку (як і сволок, покуть чи поріг) була місцем сакральним. Тут через жертвоприношення, молитви та виконання ритуалів відбувалося спіл­кування людини зі світом богів та предків.

Піч вважали місцем переходу до іншого світу. Невипадково у народних оповіданнях нечиста сила з’являється з пічного отвору і зникає в ньому: “Зайшов я, люди добрі, в одну хату ночувати, повкладалися ото вже люди й спати, а в моєї хазяйки горить світло. Коли це увійшло у хату баб з десять, трохи згодом — ще, іще: пов­на хата назбиралась. Вийняли вони із печі черепок чогось та й ста­ли мазати ним під руками. Помаже оце під руками та й полетить у бовдур; так усі й повилітали. Я й думаю собі: “А чи не помазати, бува, й мені?”. Підійшов я до черепка, засунув туди пальці та й під руками, коли це як понесе мене у бовдур, винесло надвір, не­се та й несе… Лечу я, лечу, коли дивлюсь — уперед мене летять відьми ті, що були у хаті”.

Інша легенда розповідає ось про що: “Якось ноччю зійшлись відьми у хату до хазяйки, а наймит не спить, дивиться. Мотаються вони по хаті, наварили вареників і, хто їх зна у віщо, вмочили. Кожна з’їсть вареника і летить уверх”. Русалки після закінчення терміну їхнього перебування на землі ідуть під землю, у воду або у вогонь. Якщо ж русалка чомусь потрап­ляє до людської господи, вона зникає в печі або вилітає через димар.

В Україні вірили, що в різдвяну ніч дівчина може дізнатися ім’я свого нареченого, дослухаючись до голосів, які нібито лунають із комина. Тієї ж ночі в комин кричали ім’я того, хто довго не повертався додому з далекої мандрівки.

Піч використовували в лікувальній магії. Наприклад, щоб ви­вести родимку, дитину клали під піч. Вірили, що ця ознака безпо­середньо причетна до потойбіччя, оскільки з’явилася ще до її поя­ви на світ. Тому таким чином дитину ніби повертали до світу предків, щоб вона позбулася родимої плями. Щоб дитина здобула від них здоров’я та благословення, її ставили на пічний стовп, а в пелюшки немовляти загортали шматочок пічної глини.

Небесним вогнем вважали сонце та блискавку. Божества сон­ця існують у міфології різних народів. Усі вони є безпосередньою персоніфікацією сонця, отже, представляють небесний вогонь і мають тісний зв’язок із земними проявами цієї стихії. Це єгипет­ський Ра, шумерський Іту, грецький Геліос, іранський Хоре, сло­в’янські Сварог, Дажбог, Ярило, єгипетський Гор. Нарешті, св. Юрій у слов’ян — заміна язичницького божества грому та блис­кавки, герой, який опікується хліборобами, захисник худоби, вті­лення весняного тепла, що має своїм символом палаюче сонце.

Кажуть, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь розверзнуті хмари. Пожежу від блискавки не можна гасити, бо то — кара Божа за чийсь гріх. Коли ж блискавиця влу­чала в людину, то говорили, що нечиста сила намагалася сховатись у чиємусь тілі. Щоб цього не трапилося, на свято Стрітення в цер­кві святили свічку “громовицю”, яка вважалася оберегом від не­бесного вогню — блискавки.

Люди вірили, що блискавка — це вогняні стріли св. Михаїла та св. Іллі, якими вони вбивають змія-дракона. Також розповідають, що, коли чорти збирають хмари в одне місце, від великого скуп­чення хмар гуркоче у небі. Тоді Бог для наведення порядку поси­лає св. Іллю з вогняною палицею. Махне св. Ілля палицею — спа­лахне блискавка, вдарить по чорту — загримить грім.

Протиставлення небесного та підземного вогню відображене у фольклорі казковим мотивом знищення змія за допомогою вогню або горючих речовин. Тому в українських замовляннях зміюці час­то погрожують вогнем: “Як буде на тебе гадюка нападать, а ти без палиці, то кажи: “Гад, гад, гад, вода горить, тебе спалить” (багато раз). Як не послуха, і буде лізти до тебе ближче, кажи: “І я горю, тебе спалю” (багато раз). Як на камені, на траві, на піску або на іншім місці, так і кажи: “Гад, гад, гад, камінь або трава, пісок го­рить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю”. Так ще можна і драж­нить гадюку, щоб вона тікала від тебе: “Гадюка-зміюка! Утікай у свої ліси та бори, на болота і ялини, бо я тебе вогнем підпалю, вог­нем підсмалю, вогнем на попіл спалю! а якщо ти не витягнеш свого жала, то нашлю на тебе грізну хмару, камінням поб’є, блис­кавкою попече…”.

В психологічному плані Вогонь відповідає розуму людини та якості мудрості. Вода – це серце, почуття, любов. Досконалий той, хто врівноважив свої якості волею, осяг розумом закони природи та вмістив у серце весь світ. Або кажучи алегорично, коли розум стане Сонцем, а серце – подібне до текучого джерела.

Використана література:

1. “100 Найвiдомiших образiв української мiфологiї”;
2. С.Мельников “Магія Вогню та Води в Купальську ніч”