Володимирська легенда

Князь Володимир – найодіозніша постать в історії України-Руси. З його ім'ям пов'язано стільки літописних вигадок і церковних легенд, що сучасному українцю майже неможливо з'ясувати, хто такий Володимир і його місце у вітчизняній історії?

Дослідженню цього питання присвячено розділ в книзі "Літописні непорозуміння" (ДБЛ с.48-62), де грунтовно викладене невідоме походження цього князя, котрого християнські літописці незграбно припасували до великокняжого роду київських правителів часів Ольги й Святослава. Зроблене це з єдиною метою – утвердити думку буцімто християнство прийшло на Україну-Русь за доброї волі правителів Середньовічної Руси.

Виникнення Володимирської легенди можливо усвідомити лише в протиставленні найголовніших постулатів державної влади, зокрема, спадкоємність престолу. У дохристиянській Україні-Русі, відповідно до стародавньої української релігії, царі (князі) обирались народним віче і знімались у разі неспроможності утримувати та множити могутність держави. А християнство, на відміну від цього древньо-українського звичаю, утверджувало непорушність влади монарха, як помазаника божого, і гарантувала спадкоємність престолу навіть найганебним його нащадкам.

Це положення найкращим чином підходило бастарду Володимиру (МБ с.124), тобто байстрюку – незаконному сину, тим пак його сину Ярославу – від полонянки Рогніді. Як першому, так і другому бастарду не вдалося б утриматись на Київському престолі без підтримки широких верст населення. Саме тому, після захоплення влади шляхом убивств законних спадкоємців Великоруського престолу, обидва князі спокутують свої криваві гріхи оманливими актами задобрювання народу – тимчасовим визнанням права широких верст населення сповідувати рідну релігію. Володимир зводить Пантеон Богів у Києві і завдяки цьому залишається на Київському престолі до шлюбу з візантійською царівною Ганною; теж саме робить і Ярослав – будує Софійський собор не з жидівською богоматір’ю, а з рідною, українською Орантою, до якої приходили на уклін не лише прості люди, а навіть служителі української релігії – волхви. Саме з доби Ярослава починається двовір’я українського народу, яке продовжується посьогодні.

Сучасні дослідники української старосвітщини зазначають, що термін "двовір’я" вперше запровадив у ХІст. монах Феодосій Печерський для означення побутуючого на той час явища – мирного співіснування двох релігій: споконвічної української та жидівсько-християнської. Та й сам літописець каже про це: "Бо хіба це не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне на шляху чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається... Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них.., – а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало людей знаходиться в церкві" (ЛР с.105).

З’ясувавши факт двовір’я, що існує аж посьогодні, розглянемо саму сутність Володимирської легенди. Вона зародилась, як вже згадувалось, на відсутності офіційних свідчень про хрищення українців-русичів – незламного оплоту стародавньої віри усіх слав’янських народів. Спроба внесення на Русь християнської релігії варягом Аскольдом не досягла успіху: новгородський князь Олег приїздить до Києва і відроджує древню українську релігію, а його онук Святослав повертає до складу Русі загарбані хозарами землі аж до Волги-ріки та руйнує вщент Хозарський каганат. "Хозарський каганат, що був державним базисом іудаїзму, на 80-ті роки Хст. вже не існував. Його знищив Святослав Ігоревич у 964-965рр." (МБ с.159). Побіжно М.Брайчевський викриває чергову побрехеньку християнських літописців щодо "заслуг" князя Володимира: "Володимир не міг ходити на хозар, тим пак ще й данину на них накласти. Хозарська держава була ліквідована ще його батьком Святославом у 60-ті роки Хст."(МБ с.244).

Щоб остаточно зрозуміти, навіщо в літописи внесено стільки брехні, повернемося до животрепетного питання хрищення Русі, як наріжного каменю у справі великого фальсифікатора нашої історії – Ярослава-Георгія ("хитро-мудрого"), який поклав собі на меті приписати батькові неіснуючі заслуги за прикладом євангельських оповідок. Безперечно Ярослав збагнув, що жидівська біблія – звичайна книга, написана звичайними людьми, з притаманними людськими вадами, зокрема брехні; однак за давністю фактів та відсутністю свідків довести недостовірність книжних оповідок дуже важко. Поміркувавши над цим і зваживши корисні для себе наслідки, Ярослав береться за створення нової КНИЖНОЇ історії Київської Русі і розгортає компанію канонізації руських святих, зрозуміло, виключно своєї рідні: прабабку Ольгу – як вигадану оповісницю християнства, батька Володимира – як вигаданого христителя Русі, братів Бориса та Гліба – як вигаданих святих мучеників, яких межи іншим сам і вбив (див. далі). Виконання свого плану Ярослав провадить напрочуд просто – на біблійний кшталт: переказуючи історичні події в літописах на свій лад, щоби згодом опиратися на фальсифіковані літописи як на достовірний матеріал для аргументації своїх прагнень. "Те, що проблема канонізації своєї рідні займала почесне місце в переліку справ Ярослав, давно відомо в літературі" (МБ с.203).

Щодо "святих мучеників" Бориса та Гліба немає підстав вважати достовірними обставини їх смерті описані в "Повісті", адже фальсифікація описаних у "Повісті" подій була доведена вже неодноразово. Залишається без сумніву лише факт загибелі братів під час жорстокої боротьби за престол, що розпалився між претендентами на велико-княжий Київський стіл. На той час головних претендентів було семеро: Святополк Київський, Ярослав Новгородський, Борис Ростовський, Гліб Муромський, Святослав Древлянський, Судислав Псковський, Мстислав Чернігівський – він же князь Тмутороканського князівства Київської Русі зі стольним градом Таматарха (сучасна Кубань з городищем біля станції Тамань).

З літопису відомо, що по смерті Володимира, кияни звільняють Святополка з ув’язнення, куди його запровадив Володимир як небажаного спадкоємця престолу, віддаючи перевагу богомольному Борису. Тож немає нічого осудного у тому, що Святополк (978-1019рр.) – найстарший син Володимира, як посаженний князь від народу, згідно "Повісті", виконує волю народу й боронить Київський престол від зазіхань своїх братів, зокрема Ярослава Новгородського (зауважимо, що прихильники дохристиянської релігії: Судислав Псковський, Мстислав Чернігівський, Позвізд Волинський та інші на Києвський престол не зазіхали). Надалі літописці "Повісті" наділять Святополка епітетом "Окаянний", змалюють віроломним убивцем братів Бориса й Гліба з вигаданими кривавими подробицями, запозиченими з біблійних сюжетів, щоби на противагу йому подати Ярослава як «месник» й тим обілити його аморальні вчинки. Однак задамося запитанням: – невже Святополк повинен був зректися престолу, віддатись на милість Ярослава й померти, як помер його батько, щоби залишити по собі добру згадку в літописі? Але ж ми знаємо, що саме так вчинив його батько Ярополк: прийшов до Володимира на братню розмову, а його прохромили мечами під груди без зайвих слів (ЛР с.46). Відтак, Ярополк – законний правитель Русі помер ні за цапову душу, а доброї згадки християнських літописців не запопав, бо чорноризці уславили лише Володимира, незважаючи на гріх братовбивства.
    За цими літописними свідченнями хіба що сліпий не побачить, що церковники – лукаві підніжки престолу – накидали лицемірну невинність будь-якому правителю: як братовбивцю Ярославу-Георгію, так і його батькові – Володимиру-Василю, котрий не просто вбив Ярополка, а вбив на кшталт «месника» за смерть Олега в Овручі, котрого сам і вбив, йдучи з варягами з Новгорода на Київ. Маємо однозначний висновок польського історика Д. Дорошенка: "Після короткої усобиці між синами Святослава бере гору… Володимир Великий (980-1015), знищивши попереду братів Ярополка й Олега" (ІУН с.44). Відтак примітивізм церковного мислення щодо перекручення історичних фактів постає вочевидь і не підлягає сумніву.

Варто, з жалем, зазначити, що перекручення історичних фактів притаманне не лише християнам-літописцям минулої доби, але й сучасним християнам-історикам. У літописі 1016 року має місце їх спроба подати Ярослава-Георгія старшим на 10 років, щоби виправдати його зазіхання на києвський престол начебто як найстаршого за віком: "Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім" (ЛР с.82). А насправді "було тоді Ярославові двадцять вісім років" (Л с.94), – так зазначено і в Іпатієвському, і в Хлібниківському, і в Лаврентієвському списку. Не забуваймо, що мова йде за спотворення фактів не у якійсь художній книжці, адже "Лƀтописець руский" – це наукове видання, але, нажаль, упорядковане нещирими науковцями. Зауважимо, що Ярославу відповідно докинули й вік смерті – 76 років, а не 66 років, щоби він більш принагідно узгоджувався з поняттям "мудрий", котре накинули церковники амбіціозному властолюбцю, здатному на братовбивство заради загарбання престолу.

На підтвердження хижої вдачі Ярослава-Георгія, маємо свідчення фахівців історії: "Зловісна історія боротьби Ярослава за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015-1019 рр. на Русі, вмістили церковну легенду (тобто побрехеньку) про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за це Окаянним. Однак з "Хроніки" сучасника тих подій саксонця Тітмара дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі. Посаджений Володимиром до київської в'язниці ще 1012р., він, вирвавшись з ув'язнення, помчав до тестя, польського кн. Болеслава Хороброго... Хто ж тоді у дійсності забив Бориса й Гліба?.. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом..." (ІУО с.56). А якщо пригадати, що Борис був улюбленцем Володимира-Василя і був призваний до Києва по недузі старого князя для успадкування києвського престолу, то для братовбивця Ярослава-Георгія особа Бориса була перша в списку до небуття.

Не зайве ще раз нагадати, що Ярослав дав зрозуміти своє зазіхання на престол ще до смерті батька, відмовившись платити данину Києву, і князь Володимир намірявся провчити свого норовистого сина, княжича Новгородського (ЛР с.74, 1014р.). Згадаймо й те, що Ярослав перший із синів Володимира йде на штурм київського престолу, якого й досягає врешті решт, забивши Святополка, а надалі (ЛР с.86, 1024р.) робить спробу вбити наступного брата, Мстислава, князя Чернігівського, але зазнає поразки у Лиственській битві й тікає до Новгороду, де знаходилась резиденція кульгавого князя (народне прізвисько Ярослава – не "Мудрий", а Кульгавий, згідно "Літопису" 1016р.). В Новгородських землях він відсиджується доти, доки не залишається жодного претендента на Київський престол. Лише у 1034р. після загадкової хвороби на полюванні та наглої смерті Мстислава, боязкий Ярослав приїздить до Києва, запопадливо посадивши в поруб (у підземну темницю) останнього з живих братів – князя Судислава у Пскові, "начебто по наговору".

Доля Судислава яскраво викриває лицемірну сутність християнського милосердя: від просидить у порубі 24 роки!!! – і буде визволений вже після смерті Ярослава і лише за умови зречення свого спадкоємного права на Київський престол (ЛР с.89, с.100). Отаким немилосердним способом був усунутий останній претендент на престол, і з 1034 року починається єдиновладдя Кульгавого на Русі та його активна діяльність по редагуванню літописів і насадженню християнства по всіх землях Руських.
    Саме він, Ярослав-Георгій, у 1037 році запровадив офіційне хрищення Русі, запросивши з Візантії уповноважених осіб. Нагадаємо, що в 1037р. відбулось освячення Софійського собору з утворенням митрополичої кафедри. "Не може бути й найменшого сумніву у тому, що після припинення літописання при Десятинній церкві, причиною чого могли послужити від'їзд Добрині до Новгорода і втеча з Києва Анастаса Корсунянина, новим його зосередженням стали митрополича кафедра і Софія Київська" (ПТ с.19).

Як зазначалось, Ярослав замислив приписати своєму батьку неіснуюче хрищення Русі, вже приписане запобігливими церковниками варягу Аскольду, котрий спершу був воєводою грецького купця й офіційного візантійського представника Діра, а згодом вбив його і посів його місце (ВК д.29). Ці факти приховані церковниками, треба розуміти з міркувань етики. До того ж великі князі Русі вичитували все написане літописцями і не лінувались прикласти свою руку – редагувати текст. Редагували, звичайно, й "Літопис Аскольда", який після цього «несподівано» загубився. Причому загубився так надійно, що відшукався лише через багато століть, і де б ви гадали? – звичайно ж, у підвалинах "білокам’яної" Москви. І зрозуміло чому: "Оповідання про перше хрищення Русі 860р. займало центральне місце у "Літописі Аскольда"... Однак кожна згадка про цю подію не узгоджувалася з Володимирською легендою і тому ретельно вилучалась з усіх текстів – незалежно від їх характеру чи змісту" (МБ с.64).

Посібниками великого фальсифікатора була вся чорна братія – церковнослужителі усіх рангів, починаючи з доморощеного митрополита Іларіона, котрого особисто Ярослав затвердив главою руської церкви, і закінчуючи літописцями та переписувачами літописів, яких наплодив Ярослав незлічену кількість. Інакше кажучи, Ярослав завів на Русі церковну канцелярію, яка переписувала історію українського народу під його диктовку. Так новоспечений митрополит – архідиякон Іларіон пише своє "Слово о законі і благодаті", яке розцінюють сучасні історики досить скептично: "Слово о законі і благодаті" є не історичний твір, а філософський. Написане в середині ХІст. "Слово..." викладає теоретичне підгрунтя прав Володимира на канонізацію" (МБ с.102).

Треба пам’ятати, що канонізація Ольги й Володимира як рівноапостольних, так і не відбулась (ЛР с.76, п.9), адже не було бодай хоч якогось свідчення їх хрищення. До того ж обряд їхнього поховання аж ніяк не відповідав християнським традиціям, адже вони були поховані як язичники згідно свого істинного віросповідання: ритуальне спалення праху княгині Ольги "на відкритому місці" (ЛР с.39); що ж до кн. Володимира, то обряд поховання також був виконаний за дохристиянською традицією (ЛР с.74). Нагадаємо, що небіжчика не виносили з хати через двері, а вирубували отвір у стіні для виносу тіла, а потім цей отвір закладали, щоби дух небіжчика не міг повернутися тим шляхом, яким покинув помешкання, і не мав змоги чинити шкоду.

Прикметне, що зметикований Ярославом новий різновид святості Бориса й Гліба під назвою "страстотерпці" і досі дивує апологетів християнства: "Святі Борис і Гліб створили на Русі особливий, не цілком літургічно виявлений чин "страстотерпців" – самий парадоксальний чин руських святих" (ТД с.7). Вигадані літописні картини вбивства братів переказуються в матеріалах Центру духовної культури вже геть з химерними подробицями: "Тіло князя (Гліба) кинуте на березі, і лише через декілька років, нетлінне, знайдене Ярославом, відомстившим братню смерть, і поховане у Вишгороді поряд з Борисом" (ТД с.8).

З цієї ж брошурки дізнаємось, що до рангу святих без зволікань зі сторони Візантії було зараховано міфічного Нестора за приховування історії українського народу на догоду християнській релігії (див. "Літописні непорозуміння").

Щодо так званого хрищення самого князя Володимира в дитинстві необхідно зазначити, що літописне повідомлення 988 року про хрищення Володимира у Корсуні під час шлюбу з візантійською царівною Ганною, зводить нанівець усі вигадки про його хрищення за життя княгині Ольги. Літописці-церковники минулої доби мимоволі постають опонентами сучасних лже-дослідників нашої історичної спадщини, які попри історичні свідчення і здоровий глузд знову й знову намагаються довести, що княгиня Ольга (як вигадана бабця Володимира) христила малого Володимира під час воєнних походів Святослава, котрий взагалі не був батьком Володимира (ДБЛ с.58).

Маємо літописні дослідження, де послідовно доведено, що Велика Княгиня Ольга не знала й ніколи не бачила ніякого княжича Володимира (ДБЛ с.60). До того ж, вона не христила синів Святослава (Ярополка й Олега), бо знаємо з літописного повідомлення 1044 року: "Викопані були з могил два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охристили кості їх, і положили у церкву св. Богородиці (Десятинну)" (ЛР с.94). Кон'юнктурні припущення деяких науковців про те, що кості перехрищувались на візантійський лад, не відповідає дійсності, бо в ті часи було повне єднання римо-католицької і греко-католицької церкви. Розкол християнської релігії стався набагато пізніше – у 1054 році! Окрім того В. Антонович однозначно зауважив: "Ярослав жалкував, що його дядьки: Ярополк і Олег померли язичниками; він наказав у 1044 році викопати їх кості, виконати над ними обряд хрищення і поховати поряд з християнськими князями в Десятинній церкві" (МС с.601). Нагадаємо, що «третім сином» Святослава, згідно «Повісті», вважався Володимир (так званий "христитель" Русі), який також був не хрищений за життя Ольги, що засвідчують самі літописці, описуючи його хрищення в Корсуні 988 року.

Відносно християнського віросповідання кн. Ольги, маємо усвідомити, що ця вигадка базується виключно на припущеннях, як наприклад: "Акт цей (хрищення) зберігався в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликає кілька припущень… Отже, треба гадати, що охристилася вона, можливо, 955 року, в Києві" (ІУП с.103). Відсутність офіційних записів, а головне – відсутність праху княгині, красномовно свідчить про нехристиянське віросповідання Ольги, яка була похована за давньоруським обрядом, згідно дохристиянської традиції, десь «на відритому місці» (Л с.49, ЛР с.39). Таким чином, усі наукові виклади про причетність княгині Ольги до хрищення Володимира треба вважати кон'юнктурними, недостовірними і безглуздими.

Не зайве нагадати, що офіційне хрищення Русі сталося не при Володимирі, а при Ярославі у 1037 році при освячені Софійського собору в Києві візантійським єпископом Феопемптом з оформленням літописного звіту до Візантії. Це засвідчує Оранта – мозаїчна жіноча постать у центральному нефі Софійського собору. Назва богині надто співзвучна з древньоукраїнською державою Ората (Оратана), щоби бути випадковим збігом. До того ж Оранта («Стіна Непорушна») зображена без немовляти на руках, а тому не може бути визнана християнською богородицею. Власне, Оранта – дохристиянська богиня, що уособлювала етнічно рідне українцям-русичам божество дохристиянських часів – Велику Матір.

Наявність дохристиянської богині українців-русичів у найвеличнішому соборі України-Руси засвідчує нехристиянське віросповідання не лише киян, але й усіх громадян тодішньої держави і представників тодішньої верховної влади. Відтак, усі домисли науковців про «Володимира-христителя» ні що інше як організована й щедро оплачена агітаційна компанія, виконана запроданцями на замовлення. Мета цього широкомасштабного релігійного піару – насадити думку, буцімто з приходом християнства на Русь почався розквіт держави. На жаль, цей «розквіт» вельми швидко обернувся на занепад. Усвідомлення цього факту допоможе уберегтися від повторення фатальних помилок минулої доби, які принесла нам тлінна жидівська релігія.