Українська дитяча письменниця та перекладачка Оксана Іваненко народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві. Батько працював викладачем літератури в школі, мати також була вчителькою. Саме вона прищепила доньці любов до рідного слова, поезії, українських пісень. Дівчинка ще змалечку мала хист розказувати казки, чим дивувала старших. А в шість років заснувала власний журнал “Гриб”, де “працювала” редакторкою та авторкою:
“Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років. На щастя, вдома ніхто не звертав уваги, що крім ігор “в ляльки”, я дуже любила писати повісті. Псувала на своє писання безліч паперу, і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався “Гриб”. Мій журнал, правда, після кількох номерів “прогорів”. Але я продовжувала писати нескінченні повісті”.
Окрім того дуже любила вірші Тараса Шевченка й охоче декламувала їх. У майбутньому письменниця присвятить 20 років своєї творчої праці на створення роману “Тарасові шляхи”.
Освіту Оксана здобувала у жіночій гімназії, у 1922-му стала студенткою Полтавського інституту народної освіти, водночас працювала вихователькою у дитячому будинку. За рік дівчина перевелася до Харківського інституту народної освіти на факультет соціального виховання. Проходила практику, а по закінченню вишу працювала в колонії для неповнолітніх правопорушників, якою тоді завідував Антон Макаренко, давній приятель матері Іваненко. Сама ж дівчина стала прообразом героїні його роману “Педагогічна поема” Оксани Варської.
Перший твір Оксани “Квіти” з’явився на шпальтах журналу “Слово”. Хоча сама письменниця своїм дебютом вважає 1925 рік, коли в журналі “Червоні квіти” було надруковано оповідання “До царя”. У 1930-му вийшла перша збірка оповідань “Майка та жабка”, за рік – іще одна збірка “Ми ще невеличкі”.
Іваненко в 1928 року стала аспіранткою Українського науково-дослідного інституту педагогіки, де написала дисертацію на тему “Дитяча літературна творчість”. Згодом Оксана завідувала секцією дитячої літератури при інституті, а ще працювала редакторкою журналу для дошкільнят “Тук-тук”. У ті часи боротися довелося і за право на існування дитячої літератури. Деякі педагоги називали казки “шкідливими” для радянських дітей – “дітей нової епохи”. Але Оксана Дмитрівна наполягала на необхідності існування казок, підтверджуючи свої погляди позитивним виховним впливом як українських народних, так і зарубіжних авторських казок.
У 1933 році Іваненко написала казку “Сандалики, повна скорість!”, яка вже за рік отримала відзнаку на 1-й конференції дитячої літератури Радянської України. Відтоді дитячій літературі почали приділяти більше уваги. Корній Чуковський, Максим Горький, Самуїл Маршак у своїх виступах заявляли, що в Радянському Союзі створено велику літературу для дітей. Вони підтримували творчі пошуки Оксани Іваненко, яка започаткувала напрям природознавчої казки:
“Пишучи казку, я перевтілювалась абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла думати про щось інше”.
Письменниця використовувала досвід як народних, так і авторських казок таких майстрів слова, як Іван Франко, Шарль Перро, брати Грімм, Ганс Крістіан Андерсен, Лев Толстой. За допомогою казки вона прищеплювала своїм маленьким читачам любов до природи, прагнення вберегти її від згубного втручання людини. Героями творів Іваненко ставали як рослини, так і тварини.
"Саме казкові прийоми персоніфікації тварин дають можливість не тільки познайомити наймолодших дітей з цілком реальними першими відомостями про навколишній світ, про життя природи взагалі, але й подати в найлегшій, найдохідливішій формі навіть складні питання соціальних взаємин між людьми, перші уроки дружби й взаємодопомоги, розуміння, що погано, а що добре", – розповідала вона.
Друга світова війна принесла горе в родину письменниці. На фронті загинув чоловік, в евакуації у Свердловську (нині Єкатеринбург) помер батько. Жінка залишилася сама з двома дітьми. Її донька Валерія згодом також стала дитячою письменницею, перекладачкою з болгарської мови.
Після вигнання нацистських окупантів з Києва Оксана Іваненко повернулася до столиці України. Мешкала в письменницькому будинку Роліт на вулиці Леніна (Богдана Хмельницького), 68. Працювала в редакції дитячого журналу “Барвінок”. Під впливом воєнних подій з-під її пера вийшла повість “Рідні діти” – про тяжку долю дітей-сиріт, які пройшли через німецькі концтабори. З’явилися в її творчості патріотичні мотиви. Так, у повісті-казці “Куди літав журавлик” ідеться про птахів, які на зиму відлітають до Африки, але потім все одно повертаються в Україну, адже тут все для них рідне.
Оксана Іваненко писала й для дорослих. Зокрема, у повоєнний період її цікавила роль особистості в історії, тому вона працювала над художньо-документальними повістями й романами про друкаря Івана Федорова, гетьмана Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка. Перекладала українською мовою твори Андре Моруа, Павла Бажова, Толстого, Андерсена, братів Грімм. Саме за дорослу літературу 1986 року її вшанували Шевченківською премією.
Майже сім десятиліть Оксана Іваненко присвятила літературній праці. Доля відміряла їй довге життя – 91 рік. Письменниці не стало 16 грудня 1997 року. Похована вона на Байковому цвинтарі Києва.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira