Специфіка зображення язичництва та християнства у повісті Івана Франка “Захар Беркут”

Колір – як певний образний знак, із закодованою у ньому семантикою інколи цілого тексту, цікавив Івана Франка ще у молодому віці.

Свідченням цього є зреферований у 1881 р. переклад польською мовою праці Гранта Алена “Сприйняття кольору , його розвиток і значення в органічній природі”.

Особливий міфологізм виявляється у метафориці, символіці – топологічний, нумерологічний, кольоровий. Своєрідною є криваво-червона символіка “ Захара Беркута ”. “ Декуди стрічали завзятий опір; кров плила, зойки лунали з обох боків, трупи падали з плотин і кам’яних башт, але сила монголів була зломана, їх опір був коротким [11, с.151]”.

У повісті Івана Франка “Захар Беркут” часто вживається лексеми на позначення кольорів. Переважає лексема на позначення зеленого кольору. Зелений – це колір трави та листя. У багатьох народів символізує віру, юність, надію, хоч інколи незрілість, недостатню досконалість. Зелений колір гранично матеріальний і діє заспокійливо, але може пригнічувати – не випадково нудьгу називають “ зеленою ”, а сама людина від злості “зеленіє” [6, с.4].

Можна припустити, що автор повісті навмисно вживає лексеми на позначення зеленого кольору, цим самим розкриває нам свої релігійні погляди. Іван Франко надає твору “зеленого відтінку”. Події твору зображуються протягом кінця зими та початку весни. “ Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах. Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зеленеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців [11, с.7] ”. У творі слід враховувати зображену місцевість – Прикарпаття (Зелеменя ). “Ліс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипіла в вершках зелених смерек [11, с.10]”. “Над шумним гірським потоком на зеленій поляні серед зеленого ліса стояла шатра ловців курілися раз у раз величезні огнища [11, с.8] ”. “ …Стрий та Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами… [11, с.5] ”. Весна у повісті є своєрідним символом надії, наснаги, віри, а саме надії у майбутнє, наснаги на боротьбу за рідну землю, віру в перемогу. Саме весною пробуджується земля, природа після холодної зими і тут можна провести паралель з народом, в якого пробуджується любов до волі, до батьківщини, до згуртованості.

У повісті, крім лексем на позначення зеленого кольору вживається лексема на позначення чорного кольору. “Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам’яних баштах, але й то вже було не військо, а тільки залякані, безсильні, безоружні недобитки [11, с.149] ”. “Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповнюючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею [11, с.105] ”. Чорний колір – символ смерті, зла, темряви. Прикметник “чорний” найчастіше у творі вживається до опису ворогів – татаро-монгол “…погане птаство, віщуни смерті й руїни, гайворони та круки…[11, с.105] ”.

Початок твору “сумно і непривітно в нашій Тухольщині. Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті зелені узберіжжя, луги її однаково покривають весною травами та цвітами… [1, с.5] ”. Слід звернути увагу, що у даному прикладі бачимо протиставлення двох кольорів і двох сторін, тобто “сумно і непривітно” викликає абстракції чорного кольору, весна, луги – зелений, дві сторони - народ і вороги.

У повісті Івана Франка “Захар Беркут” вживається велика кількість числівників. Найчастіше вживаються числівник три і п’ять. “Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський… [11, с.88] ”, “…три старці, убрані по-празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині [11, с.35] ” , “…закличними, тричі поклонившись громаді, вийшли під липу і познімали шапки [11, с.26] ”, “Доки плай ще вузький, кожному ловцеві прийдеться стояти о п’ять кроків від другого… [5, с.11] ” , “…не далі, як на п’ять кроків, перед нею лежала велика ведмедиця [5, с.17] ” .

Як відомо, числа три, п’ять, в народі мають містичне значення, багато прислів’їв , приказок пересипані числом три: “бог трійцю любить”, “в три шиї ”, в “три струмки”. Зокрема містифікацію числа три широко використовувала християнська релігія. У християнстві Бог виступав у трьох обличчях: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух. Число три вважалося божественним, святим, символом довершеності в предметах та явищах світу. Наприклад, у римлян були три головні боги: Юпітер, Марс, Квірин. У повісті Івана Франка “Захар Беркут” виділяється така трійка головних богів: Дажбог, Світовид, Перун. [2, с.3].

У творі наявна цікава легенда. “Захар оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби , Дажбог, Світовид, Перун, сотворили землю з піскового зерна , як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зерня: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як перун дарував їм іскру вогню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова і пастух, що його назвали Волосом [3, с.125] ” .

Слід підкреслити, що у вищевикладеній легенді зустрічається число три: “три святі голуби” – символ єдності і миру, злагоди, “три дні”, “три зерня” три подарунки – “зерно пшениці”, “іскра вогню”, “волосина”. Три головні боги: Дажбог, Перун, Світовид.

У творі важливе місце займає Дажбог. Це пов’язано насамперед з тим, що початкові вірування були найтісніше пов’язані з життям, – з природою свого довкілля, бо це вимагалося господарським побутом, – це були вірування побудовані на природі. “Сонце, великий, пре ясний володарю світу [5, с.63] ”. .Дажбог – бог сонця, син неба. Він визначає силу і дію сонця, як підстави життя. Люди вірили, що він дає достаток, добро. Людина за своєю природою хотіла бути в найкращих стосунках з природою, бо бачила, що в усьому залежить від неї. У творі вживається назва бога сонця як Дажбог, а в українській міфології як Даждьбог. Походження назви Даждьбог – своє; народне; це слово складне, зложене з приказкового способу даждь, тобто дай, і бог, багатство, разом – податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. Deus dator. У цій назві слово бог давніше за Даждьбог. В історичних пам’ятках це ім’я звичайно пишеться або по-давньо-слов’янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог; народне було б Дайбог – може це залишки його чуємо в такому частому в нас „дай боже“, особливо в ритуальних обрядах. Але деякі дослідники, наприклад, Огоновський, Корш та інші, наполягають на чужоземному походженні назви цього бога, – тут даждь – постало ніби з іранського dagh – пекти, палити , тобто Даждьбог визначає бог вогню. Г.М.Баратц твердить, що староруські боги взагалі східного походження, – вавилоно-асирійського, фінікійського; а про Даждьбога він подає, ніби це філістимський бог Даґан , по-арабському Даджун, тобто той, хто дарує небесний дощ, Дожівник. Але Баратцову думку в науці не прийняли [1, с.9].

Слід підкреслити, що у творі найчастіше вживається “сонце ”, а не назва бога сонця – Дажбог. (Сонце вживається 20 раз, а Дажбог – 4 ).

У зв’язку з вище викладеними матеріалом можна стверджувати, що повісті Івана Франка “Захар Беркут” вибудовується така ієрархія богів:

Дажбог

Світовид

Перун

В українській міфології вона має такий вигляд:

Перун

Дажбог

Світовид

У творі згадується богиня смерті – Морана. “То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро.Воно було закляте; в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила згинути. Озеро було під опікою Морани, богині смерті [ 11, с.38] ”. У українській міфології Мара (Марена ) — Богиня Наві, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. Вона ототожнюється з грецькою богинею Гекатою. Зустрічаються також і її інші імена: Марена, Морена, Моржана. У західних слов’ян вона іменується Маржана чи Марцана. Це ім’я Мари спільнокореневе таким словам, як: “мор”, “морок”, “марево”, “хмара”, “мерзнути”, “смерть”. За давньоукраїнською легендою, Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає. Володіння Марени, відповідно до давніх легенд, знаходиться за чорною річкою Смородиною, яка розділяє Явь і Навь, через яку перекинуто міст з калини, який охороняється змієм. Марена втілює собою “мару” — мертву воду, тобто силу, яка загоює рани. Але смерть не є повне переривання життя як такого, але — лише перехід до життя іншого, до нового початку, бо так вже належить, що після зими, яка забирає із собою все віджиле, завжди настає нова весна. Згідно з повір’ям, вічно ганяється за богинею неба Колядою, намагаючись перешкодити народженню нового Сонця та встановити вічну ніч. Давні українці щовесни, напередодні нового (землеробського) року робили опудала Мари, які спалювали або топили у воді. За іншими свідченнями Морана означає морська, оскільки свято Марени святкується над водою. Зустрічаються такі фонетичні форми як: Морина, Моряна [8, с.41]. У повісті Морана тлумачися як богиня смерті, а , отже, спільнокореневе таким словам, як: “мор”, “морок”, “марево”, “хмара”, “мерзнути”, “смерть”.

У повісті Івана Франка “Захар Беркут” між язичництвом і християнством не існує чітких меж. Хоча Захар Беркут – носій старої віри, проте нікого не навчав її. “… Зате пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання і чужу віру

[11, с.124] ”.

“Нова релігія, зароджена далеко на Сході, запанувала на нашій землі, а радше змішалася з нашою давньою релігіє, і тільки та сумішка дала їй можливість сумирно зжитися з поглядами народа. Вимирали звільна старці, тямущі давньої віри, а хоч деякі й жили ще, то вже не сміли визнавати її відверто, не сміли навчати її молоде покоління, але жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці, з тим сумним переконанням, що разом із ними й вона зійде до гробу [11, с.124] ”.

У мові героїв простежуються слова на позначення християнства: Бог, кара Божа, Господь, молитва до Бога. Зокрема у мові Захара Беркута. “Може бути, що бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинемо вас [11, с.128] ”. У мові Максима Беркута присутні звертання до Бога і водночас до Сонця, що свідчить про змішування двох вір – язичництва і християнства.

Зустріч двох розвинених релігій - язичництва і християнства - позначалася жорстокостями і насильствами. У творі І.Франка простежуємо гармонізацію цього процесу. В образі Захара Беркута язичництво переплітається із християнством. Він є найдосвідченішим чоловіком тухольської громади, мудрий носій історичної пам’яті при цьому справедливий і чесний, громадські проблеми для нього важливіші, ніж особисті. Ось чому для Тухлі він – незаперечний авторитет і лідер. З цього літературного героя зчитуємо тезу, а саме – минуле є нашим духовним надбанням. “Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був останній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і в кінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Віджучиться брат від брата, відлежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу свої забагів і робучого вола [11, с.157] ”.

В творі “Захар Беркут” переважають язичницькі елементи над християнськими. Зокрема символічною є смерть головного героя. Як відомо, за християнськими звичаями, традиціями смерть людини є горем для рідних і близьких. Поховання супроводжується плачем, голосінням. У творі бачимо, що за Захаром Беркутом ніхто не плаче, не сумую, оскільки за язичницькими обрядами , традиціями за щасливим гріх плакати. “Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати [11, с.157] ”. Похований Захар Беркут теж за язичницькими традиціями. “З радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували [11, с.157] ”.

Отже, в повісті Івана Франка “Захар Беркут” язичництво і християнство взаємопов’язані між собою, але перевагу становлять язичницькі елементи. Основними засобами вираження язичництва та християнства у творі є символи, антропоніми, стилістичні фігури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький О.І. , Босс І.І. Життя і творчість Івана Франка. – К.: Академія наук УРСР, 1956. – 358 с.

2. Бондаренко Ю. Мiфологiчна природа повiстi Iвана Франка “Захар Беркут” // Дивослово. – 2000. – №1. – С. 2-5.

3. Дей О.І. Іван Франко. Життя і діяльність. – К.: Дніпро, 1981. – 355 с.

4. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь, 1994. 384 с.

5. Легкиш М.З. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Л.: Каменяр, 1999. – 160 с.

6. Лук’янович Д. Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви, Ватикану. – Л.: Каменяр,1955. – 100 с.

7. Моця О.П. , Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник для учнів старших класів і студентів. – К.: Глобус, 1996. — 224 с.

8. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К.: Веселка,1993. – 354 с.

9. Соя Б. Аналіз повісті Івана Франка “Захар Беркут” // Дивослово. — 2006. – № 9. – С. 38-48.

10. Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка. 2005. – 180 с.

11. Франко І.Я. Захар Беркут: Повість — К.: Дніпро,1994. – 312 с.

12. Чижевський Д.І. Історія української літератури. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 568 с.