Співці імперії

Нова українська література формувалася в період, який від остаточної ліквідації російським урядом залишків автономії України відділяло лише кілька десятиліть.

Зачинатель нової української літератури Іван Котляревський ще пам’ятав порядки Гетьманщини – їх руйнування відбувалося у нього на очах. З цієї точки зору цікаво простежити, як саме у своїх творах перші відомі українські літератори – Котляревський та Квітка-Основ’яненко зображували соціальні реалії України часів Гетьманщини та ті реалії, що сформувалися після її руйнування.

Емоційна тональність творів Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, для яких характерний позитивний, оптимістичний характер, явно дисонує з творчістю Тараса Шевченка, котрий створив образ, користуючись висловом американського дослідника Григорія Грабовича, “України-жертви”. Представники “дворянського періоду” української літератури, на відміну від сина кріпака Шевченка, ліквідацію автономії сприймали досить спокійно і навіть прихильно.

Щоб переконатися у цьому, достатньо перечитати твори Котляревського чи Квітки-Основ’яненка. Адже “Конотопська відьма” − не що інше як сатиричне зображення “прогнилого” (з точки зору її автора) козацько-полкового устрою України, демонстрація “невідповідності часу” козацької адміністрації. “Енеїду” ж Івана Котляревського можна розглядати як прозору алегорію процесу інкорпорації, залучення козаків-троянців до імперії (у Вергілія – Римської, у Котляревського – до “третьоримської”, російської) після того, як Трою-Січ було перетворено на “купу гною” (погодьтеся, досить комічна характеристика події, яку Тарас Шевченко, а слідом за ним і українська громадська думка, буде сприймати як національну трагедію).

Вибір тематики Котляревським також не є випадковим, адже “Енеїда” Вергілія у тогочасній Росії мала статус “програмного” твору, покликаного виховувати імперську свідомість. У поемі Вергілія Анхіз, батько Енея, звертається до нащадків: “Пам’ятай, громадянине римський, як правити світом. Покликання твоє: в покорі тримати народи, милувати вірних підданих та підкорювати гордих”.

Порівнюючи козаків із троянцями, які вважалися міфічними засновниками Римської держави, Іван Котляревський прозоро натякає й на роль козаків-українців у творенні російської держави. Тобто фактично поет виступає тут в якості “співця інтеграції” українців до Російської імперії як народу, який разом з росіянами творить її велич. “Енею, годі вже журитись, / Од його має розплодитись, /Великий і завзятий рід, /Всім світом буде управляти, / По всіх усюдах воювати, /Підверне всіх собі під спід. / І римськії поставить стіни, / В них буде жити, як в раю”.

При цьому соціальний ідеал Котляревського також є досить однозначним. Так, пригадаймо зображення ним республіканців-французів, яких Еней нібито зустрів у потойбічному світі і які несуть кару за свої гріхи: “Французи ж, давніі сіпаки,  /  Головорізи-різники, / Сі перевернуті в собаки, /Чужі щоб гризли маслаки. /Вони і на владику лають, /За горло всякого хватають, /Гризуться і поміж себе: /У них хто хитрий, той і старший, /І знай всім наминає парші, /Чуприну всякому скубе”. Хоча, Іван Котляревський і не прихильник “свавільного” кріпосництва. Так, про жорстоких кріпосників він пише: “Панів за те там мордували / І жарили з усіх боків, / Що людям волі не давали / І ставили їх за скотів”.

“Ліберальне” кріпацтво досить прихильно зображується Григорієм Квіткою-Основ’яненком. У комедії “Сватання на Гончарівці” у ситуації, коли молода дівчина-козачка виходить заміж за кріпака, автор не бачить нічого поганого – все ж краще, ніж за придуркуватого сина заможного козака Стецька. Мине зовсім небагато часу, і інша українська письменниця − Марко Вовчок, у оповіданні “Козачка” зобразить подібну ситуацію як трагедію. Певною мірою Сотник у “Конотопській відьмі” та Стецько у “Сватанні на Гончарівці” – уособлення виродження козацтва. А риси Стецька взагалі стали основою анекдотичного образу українця – недалекого, жадібного, егоїстичного.

Досить своєрідним є ставлення до козацтва і у Івана Котляревського. Персонаж п’єси “Наталка-Полтавка” Микола (підкреслю, персонаж позитивний), так говорить про свої наміри піти до козаків-чорноморців: “Одважусь у пекло на три дні. Люблю я козаків за їх звичай: вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все ж не гуляють… Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висовуватися. Та це невелика штука: і дурним не трудно прикинутися”. Тобто, як бачимо, Іван Котляревський зображає козаків дуже далекими від образу козаків як “ідеальної спільноти”, створеного Тарасом Шевченком.

Соціально-національний міф, створений Шевченком, значною мірою був виразом розчарування українців результатами “інтеграції” України до складу Російської імперії. Козаки для Тараса Шевченка “не історичний, а міфологічний феномен. Вони представлені неісторично й існують тут не лише для того, щоб втілити минуле та його славу, а щоб розкрити глибинні істини українського існування й служити фундаментом для будівництва ідеального майбутнього”, − пише Григорій Грабович.

Саме це “далеке минуле”, ідеал козацької республіки, “вольної волі” став ідеологічною основою української національної ідеї. Ставлення ж до цих ідеологем значною мірою визначає і посьогодні рівень етнічної самоідентифікації українців.

Отже, порівнюючи ставлення до “інтеграції” України до Російської імперії письменників-дворян І.Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка та “селянського поета» Т. Шевченка, можна загалом порівняти ставлення до цього процесу українського дворянства (колишньої козацької старшини) та селянства. Перші легко проміняли свободу на привілеї.

Починаючи з Шевченка, українська національна ідея набуває характеру “демократичної ідеї” з яскравою вираженою “антиелітарною” складовою. Вже в силу цього українські еліти (у тому числі й після проголошення незалежності) досить погано “дружать” з українською ідеєю. Навіть ті її представники, які позиціонують себе як “патріотів”, не поспішають розривати ментальну пуповину, яка їх пов’язує з елітами російськими. Що і зумовлює постійне відтворення ними російських соціальних практик та стилю соціальної поведінки, притаманного російським елітам.

З іншого боку, саме “демократичний” характер української національної ідеї зумовлює перманентно виражені “антиелітарні” настрої в українському суспільстві, постійно фіксований українськими соціологами низький рівень довіри українців до влади, до соціальних та політичних еліт (що дуже дисонує з хронічними “86%” підтримки влади у сусідній Росії). Якщо уявити, що через якісь обставини Путін став би не президентом Росії, а президентом України, то через короткий час він перетворився би не на “національного лідера” (як у себе на історичній батьківщині), а в силу вищеозначених особливостей українського менталітету та деяких власних особистісних характеристик – на загальне посміховисько.

Будь-які спроби побудувати авторитарну систему влади в Україні приречені на провал (і досвід Януковича це наочно продемонстрував). Україна може реалізуватися лише як демократичний проект, в якому еліти перебували б під дієвим контролем громадянського суспільства.