Богиня змія

І.
... А на тім перехресті ти в сивий увійдеш камінь,
Озирнувшись на голос, що звав тебе на ім’я.
Потаємно і млосно запахне земля віками,
І настане полудень. Й з полудня ковзне змія.

Сивий рокіт громів і тонке коливання райдуг
Перетче її тіло в смарагдову повінь трав.
І коли її голос в розімкнену тишу зайде,
Станеш світлий, мов стежка, якої колись шукав.

І спливуть твої муки і втіхи, літа і миті,
Наче сині пелюстки сну — за півколо дня.
І зазнаєш печалі нелюблених вітром квітів,
І зазнаєш утіхи, солодкої, мов дання.

Промине твоя вічність. Пролине твоя хвилинка
Й зникне чудо. Стьмяніють барви його принад.
А змія усміхнеться хмільними очима жінки і відпустить.
І підеш. Щоб потім — прийти назад.

ІІ.
І узяв він її за руку, і повів до своєї хати.
— Будеш, серце, мені за жінку, — сказав.
А ступив на поріг — і синьо проросла з її ока м’ята.
І збагнув він тоді, що не жінку він за жінку собі узяв.

Він стояв, занімілий з дива, і не відав своєї туги,
Як упала йому на руку нелюдська зелена сльоза.
Простелилося синє небо від одвірка до виднокруга,
Наче степ, що з далеких мандрів повернувся у степ назад.