Голос Крові

Мій прадід не місив в Єгипті глину,
Не мандрував в пустелі сорок літ,
Не плюндрував з жидами Палестину,
Не їв мацу на Пасху, як семіт.

Мій славний пращур - Ор блакитноокий,
Русява Лель - праматір всіх слов'ян.
Що був народ наш дикий та жорстокий,
Се вигадка монахів-християн.
Нащадки Ора зводили в Трипіллі
Із каменю та дерева міста,
Орали землю і були щасливі
За кілька тисяч років до Христа.
Життя любили правнуки Дажбожі,
Кохалися, не знаючи гріхів,
Зростали діточки їх любі й гожі,
Веселим сміхом тішачи батьків.
Та враз скінчилась Золота Епоха,
Коли на Русь з-за моря наповзла
Юрба ченців - рабів чужого Бога,
Апостолів брехні, хреста і зла.
Раби Христові сіяли завзято 
Отруйні зерна у серцях слов'ян,
І ширилась, немов чума проклята,
Духовна пошесть - віра християн.
Страшна іржа, що роз'їдає душі,
Та ще страшніше забруднити кров.
Байстрюк жидівки-ключниці Малуші
Загнав киян хреститись у Дніпро.
Хтось прийняв хрест, щоб з князем жити в мирі,
Повірив інший в рай на небесах.
А ті, хто не зганьбився в чужовір'ї,
Знайшли притулок в горах та в лісах...
Вогнем і кров'ю давню Русь хрестили
Попи, монахи й зрадники-князі.
Втрачав народ свої духовні сили...
Хвала Богам, скорилися не всі!

Невпинно час, неначе річка, плине,
Та крізь століття чорної імли
Пісні народні, думи та билини
Відгомін Віри Предків зберегли.

Батьківська Віра зраджена й розп'ята...
Та рученята тягне немовля
До Сонця й Неба,
Але тінь хрестата
Онукам Божим правду затуля.

(написано літа 7515 - 2007 р.хр.е.)