Голос Крові

Мій прадід не місив в Єгипті глину,
Не мандрував в пустелі сорок літ,
Не плюндрував з жидами Палестину,
Не їв мацу на Пасху, як семіт.

Мій славний пращур - Ор блакитноокий,
Русява Лель - праматір всіх слов'ян.
Що був народ наш дикий та жорстокий,
Се вигадка монахів-християн.
Нащадки Ора зводили в Трипіллі
Із каменю та дерева міста,
Орали землю і були щасливі
За кілька тисяч років до Христа.
Життя любили правнуки Дажбожі,
Кохалися, не знаючи гріхів,
Зростали діточки їх любі й гожі,
Веселим сміхом тішачи батьків.
Та враз скінчилась Золота Епоха,
Коли на Русь з-за моря наповзла
Юрба ченців - рабів чужого Бога,
Апостолів брехні, хреста і зла.
Раби Христові сіяли завзято
Отруйні зерна у серцях слов'ян,
І ширилась, немов чума проклята,
Духовна пошесть - віра християн.
Страшна іржа, що роз'їдає душі,
Та ще страшніше забруднити кров.
Байстрюк жидівки-ключниці Малуші
Загнав киян хреститись у Дніпро.
Хтось прийняв хрест, щоб з князем жити в мирі,
Повірив інший в рай на небесах.
А ті, хто не зганьбився в чужовір'ї,
Знайшли притулок в горах та в лісах...
Вогнем і кров'ю давню Русь хрестили
Попи, монахи й зрадники-князі.
Втрачав народ свої духовні сили...
Хвала Богам, скорилися не всі!