Лаколіти

Перевтомлена магма шукала у надрах проходу,
І, прорвавши прохід лаколітом стріляла в зеніт.
Застрягав лаколіт, затикаючи магму та воду,
У підземнім котлі добавляючи гейзерам гніт.

Булькотіла вода і шампаном тікала від магми,
І шкварчав конденсат, і породу жував мінерал,
І тремтіли в землі, наче в лоні майбутньої мами,
Кабарда і Чечня, Карачай, Дагестан і Дар'ял.

Племена, племена — кіммерійці, алани, арійці, —
Хоч кочуй, хоч воюй, хоч незайману землю ори.
І, мов юний Бескид, на рівнинах звелись українці,
І вогненно-небесні в зеніт підняли прапори.

І лягали кістьми, і платили криваву данину,
І сікли ворогів. І тягнули тяжку борозну.
Тільки враження є, що данину по нинішню днину
З України стяга каганат у хозарську казну.

Тільки враження, що Українці, як ті лаколіти,
І між них тумани і загати на вражій межі.
Тільки враження, що ми чужої мети сателіти, —
Стоїмо при шляхах, де шкварчать мерседеси чужі.

Аксіоми прості видаєм за складні теореми.
Найдорожче добро до хазар утіка з-перед вій,
І в начальство своє ми злодюгу-хазара беремо,
І найкращих красунь — до хазара на конкурс повій.

А тим часом Кавказ землетрусами трусить Європу.
Гей, Іване Франко, ти здається, вважав навпаки.
Чорноморський прибій незабаром наварить окропу
І, можливо, тоді пригадаєм, що ми козаки.

І, можливо, тоді в нас прокинеться дух Святослава,
Запалає в серцях наших вічний Дажбожий огонь,
І поверне собі назвавжди Українська Держава
Все, що з неї зідрав каганат по сьогоднішній день.