Одіссей

Невгамовні вітри напинають вітрила...
І куди потягло мандрівних сіромах?
Вороги нам давно забуття сотворили,
Але жде Пенелопа і син Телемах.

І верстається літ вже не перший десяток,
Як Вітчизна сама без вождя та керма.
Пенелопа моя все за ткацьким верстатом,
А мене, Одісея,.. мене все нема.

І заповнили дім женихи-олігархи.
І продажних рабинь запопадливий сміх.
І безчестять народ кандидати в монархи
І мене, Одісея, і рідних моїх.

Ніби й нікому вже віднайти мого лука,
Приладнати стрілу, тятиву нап'ясти,
Та за попрану честь оголити шаблюку,
І віддати врагу заповітної мсти.

Бо бійців ні Циклоп не пожер, ані води
Не поглинули всіх і не збили з пуття.
Ми до берега йдем під зорею Свободи,
І крутих крутіїв не спасе каяття.

Ми уникли сирен милозвучної тризни,
Ми втікли від кохань чужоземних наяд,
Бо чаїний рефрен в голосінні Вітчизни
Вивіряє нам курс, як в тумані маяк.

Тільки витримай ти атмосферу мерзотну, —
Вже мене пізнає найвірніший мій пес...
Батьківщино моя, Пенелопо скорботна,
В мандрівнім убранні твій спаситель воскрес.

1999