Котрий день, напролом через хащі, поля та провалля,
Через гори й струмки він самотній поранено брів,
І лягав його слід радіально, зигзагоспірально,
То в болоті зникав, то, мов мак, на снігу червонів.
Він панічно тікав, велетенський гігант від пігмеїв,
З ями ловчої дивом вдалося йому утекти,
Він давно зрозумів, що немає йому привілеїв,
Тільки жити хотів, як усякі живі животи.
А вони вслід йому галакали стосоту годину,
Били в бубни, ревли та палили лойові квачі.
І неясно було, задля чого природі людина.
Тільки ясно було, що природа — ходячі харчі.
Але він таки втік — і то був найостанніший мамонт.
Де й коли він поліг — то пекучий прадавній секрет.
І тієї пори опинився в найпершій із грамот,
На печерній стіні його вічно печерний портрет.
І склепіння тісне живота Кам'яної Могили
Мудру думу несе про чудесне прозріння племен,
Завдяки праотцям, що годину лиху зобразили
І останнього мамонта врізали в перше з письмен.
1975
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira