Полонена воля

Віє вітер в чистім полі,
віє по роздоллю,
Котить перекотиполе,
наче людську долю;  

Пожене його, погорне
без меж, без упину,
Нагадає людям давню
позабуту днину;  

Понесе по Україні
від краю до краю...
На кургані сивий старець
на кобзі заграє.  

А пісні сумні та жальні
про горе-недолю,
Як на безрік виряджали
полонену волю.  

Гнали гоном по безкраю,
що й оком не скинуть,
Бодай же там святій волі
навіки не згинуть.  

Вже за нею ген під обрій
ледь курява в'ється;
Попри неї клятий ворог
збиткує й сміється.  

А вона в колодки взята,
в кайдани закута,
Свого Роду і Народу
на віки позбута.  

Бідолашна гірко плаче,
сльози не втирає,
Шкандибає, горопаха,
віддиху не має.  

Тільки й має, що надію –
поміч виглядати:
Чи надійде хто зокола,
з брану вимикати?  

Чи прилине, наче птаха,
щастя на відраду?
Бо сама вже геть бездужа
дати собі раду.  

Навкруги безмежне поле –
безкрайнії стогни,
Аж душа холоне з того,
в безнадії стогне.  

Плентається, сіромаха,
жалісно зітхає,
Ані рісочки щоднини
не перепадає.  

Лиш батурою доволі
вгодовує ворог
У спекотну довгу днину,
в опівнічний морок.  

Без упину поганяє,
у спину штовхає,
Спонукає безощадний 
та все крає й крає!  

А й без того вже покраяв,
що нікуди дітись:
Ані трунку роздобути,
ані утопитись.  

Безборонна, безпорадна,
нітиться душею;
Потурає ворог кіньми,
стовбичить над нею.  

А її вже, як билину,
од вітру хитає,
Вже й не чути, що небога
пошепки благає.  

Виснажена до знесилля,
ледь ноги волочить,
До землі, знай, припадає,
порятунку просить:  

– Ой ти, Земле, моя мила,
чим я завинила?
До такого зубожіння
краще б не дожила;  

Розступися попри мене,
прийми в домовину,
Поховай мене, рідненька,
як мати дитину.  

Я собі тихенько ляжу
і не буду знати,
Як у ворога лихого
ганьбу відбувати.  

Бо наміривсь лиховісний
з мене познущатись,
З беззахисної удосталь
поназбиткуватись;  

Мов коноплі у бительні
затявся тіпати,
Хоче витрутити душу;
в мотуззя зсукати.  

А покривджену дощенту,
доста поганьблену
Задля втіхи розіп'яти,
аки похрищену.  

Ой, не дай бо, Земле мила,
до цього дожити –
Наймичкою безнадійно
безчельним служити.  

Опріч злиднів, що довіку
буду колисати,
Муситиму донесхочу
безчестя назнати.  

Ой, не дай Землице рідна,
не дай на поталу,
Поможи-но випручатись
із гіркого брану,  

Бо нема кому, крім тебе,
мене заступити,
Вибавити із недолі,
з полону відбити.  

Земле – матінко рідненька,
чи тобі не знати,
Що не маю більше сили
далі витривати.  

Ой, Земличко моя мила,
моя вподобана,
Зглянься, рідная, на мене;
ой банно, ой банно!..  

Зрештою Земля озвалась:
– Чом се ти голосиш?
Задля чого і від чого
порятунку просиш?  

Все, що так тобі кортіло,
тебе й переймає:
Хто повів себе не чемно,
той нечемне й має!  

Бо од віри відректися –
як батьків забути,
Відвічальною за теє
муситимеш бути.  

Чом се ворогу далася
себе полонити?
А тепер налаштувалась,
Як немічна, нити.  

Древній прадідівський звичай
слід не забувати:
Битися на смерть, бо мертвим
сраму не імати!  

А ти все стояла клінно
та псалми співала,
Поза тими псаломами
все рідне збувала.  

Тож ганьбись тепер небого
і не карни Долю:
Давши ворогу потолю –
підеш у неволю.  

Вихристившись в чужовіру,
лихом переймайся,
А до мене за спасінням
нігде не звертайся.  

Бий чолом перед народом,
що челяддю звала,
Щоб та челядь свою славу
правічну згадала;  

Щоб убогії нащадки
гордість відновили,
Пращурів своїх славетних
більше не ганьбили!  

Щоб надалі вряди-годи
не колінкували
Та хвалу чужому богу
марно не складали.  

Нумо і тобі забути,
як поклони класти,
Бо за бога, за чужого,
не довго й пропасти.  

Глянь-поглянь тепер на себе –
у що тепер вбрана:
Погубила царські шати,
набралася сраму.  

Чи тобі байдуже стало –
скілько люду вклалось?!
Поки ти – СВЯЩЕННА ВОЛЯ –
в борні здобувалась!  

Се ж мечі булатні брали
та коней сідлали,
Та дружину кругом тебе
справно гуртували;  

Підіймали аж до неба
частоколи-мури, –
Щоби ти усе задурно
віддала в хавтури?!  

Чи хіба ж тебе для того
плекали-ростили,
Щоб навколішки ставала,
неначе знесили!  

Бідкайся тепер, тиняйся
в кайданах по світу,
Як убралась в рабу божу
вражого завіту.  

Тож не скимли і не ремствуй –
своє відбуваєш,
Пак од волі до неволі
шлях гіркий верстаєш.  

Походи тепер убога,
плачучи до часу,
Бо від бога, від чужого
не діждешся спасу.  

Бог чужий не оборонить 
і не допоможе,
Лиш приборкає та згодом
ще дужче стриноже.  

Тож сама бодай крізь силу
на ноги зводися
Та на рідну прадідизну
гордо озирнися!  

Більш не гай часу намарне,
вставай на світанку,
Скинь ганебну чорну рясу,
вдягай вишиванку  

Та мерщій сама берися
себе боронити,
Щоби вільно і заможно
лагодитись жити.  

Щоб навколишні народи
понадивувались,
На красу твою і вроду
понамилувались,  

А твої сирітні діти
з радістю впізнали
Рідну неньку-Україну –
гідну честі й слави!  

Віє вітер в чистім полі,
віє-повіває;
На кургані сивий старець
до кобзи співає.