Прокляття

Монолог перед Іконами

Давно, давно лампадка вже не блима,
А в хаті тихо й світло, як в раю,
Холодними, бездумними очима

Ви в долю заглядаєте мою.
Мене вам покарати вже несила —
На вільну душу ланцюгів нема:
Моє нещастя правда покосила,
Зітнула кривду лезами ума.
Якби, святі, я зміг вас розбудити,
Якби, святі, ви не були сліпі,
Я вас повів би по новому світі
Без єзуїтів, ксьондзів і попів.
Ну що ви бачили? Вам кланялися сохи,
Молилися мотига і сапа.
Ви — чорні ідоли жорстокої епохи,
Порадники лукавого попа.
На покуті недовго вам стояти —
Холодні ви, байдужі і німі,
Ви обіцяли рай нам дарувати —
Живіть, будь ласка, в ньому ви самі!
А нам і на землі живеться — слава богу!
А нам і на землі роботи вистача!
І стеле день ясний мені ясну дорогу,
І в душу ллє тепло усмішка Ілліча.
Але раптом — що я бачу,
Це ж ікона плаче!
Німба в неї вже немає —
лиш волосся русе, 
полилися справжні сльози
із очей Ісуса

Плач Ісуса.

«Мене у соломі родила мати —
покритка вона була.
Ніколи я богом не мріяв стати,
легенда на небо мене завела.
І справді —
маленьким я спав у яслах,
і диханням гріли мене воли,
а влітку ми їх на потоці пасли,
бо ми ж наймитами були.
Зніми з мене німби й попівську рясу,
кадила й жертовні у землю втопчи,
і стану я жить, як легенда прекрасна,
як мрія наївна про сонце вночі.
Мене розпинали катам па догоду,
мене єзуїтська точила їржа,
а я був звичайний
хлопчисько а народу,
і людям ніколи
я зла не бажав.
Я сам був у папа й попа у неволі —
дві тисячі років у їхнім ярмі!
Вже мозок і руки у мене кволі
і тіло засохло в небесній тюрмі.
Зірви з мене німба й попівську рясу,
та в шию із хати мене не жени —
я хочу в ній жить,
як легенда прекрасна,
як мрія про світло з імли-давнини».
Мені було не сумно
і не смішно,
я думав і щипав уявний вус,
коли на покуті нестримно і невтішно
ридав одурений Ісус.

Я не спішив його прогнати з хати,
пустити по морозу босоніж.
Я вирішив у діда запитати —
хай скаже він, йому видніш.

Дідова відповідь Ісусові

«Ти хочеш, Ісусе, легендою стати,
Бажаєш обшкрябати з себе брехню,
щоб люди тебе називали братом,
і гріли тебе біля серця-вогню.

Послухай нехитру, немудру мову,
скажу, як умію,— чого тобі ще?
У мене від кожного блудного слова
у серці червоний клекоче щем.
Було нас чотири брати,
найменший між ними — я.
І дружна була, й завзята
козацька наша сім'я.
Косить Щербані уміли,
валити сокирами ліс.
І вже як робили діло,
то заздрив і бог, і біс.
Русяві були і чорні,
по пуду — кожен кулак.
Були вайлуваті й моторні,
до праці — кожен мастак.

Мав сильну і горду вдачу
наш батько Щербань Трохим.
Умів так давати здачі,
що всі рахувалися з ним.
Якось ми до столу сіли
кружляти батрацьке питво.
До пас тоді піп Гаврило
зайшов «святкувать» різдво.
Чарчин осушивши з вісім,
до батька звернувсь отець:
- Хай хлопці сьогодні з лісу
мені привезуть дровець.—
І звівся обурений тато,
окинув очима всіх:
«Ти ж знаєш, попе, на свято
робить православним — 
гріх!»
А батюшка вицідив з рота:
- На свято — гріх без борщу...
Я вам заплачу за роботу —
хлопцям цей гріх прощу.—
І знову сказали тато:
«Нехай вас цілує кат!
Невже для моїх чубатих
у бога немає й свят?
Іди собі, попе, додому
і добре затям слова:
хлопці поїдуть по дрова
тільки після різдва!»
Розгнівався піп Гаврило
і крикнув тоді зі зла:
- Узнаєш мою ще силу!..—
Та й вискочив з-за стола...
І справді, попівську злобу
побачили ми в жнива.
Ходила тоді хвороба
якась по селу нова.
Усе вона, люта, зжерла — 
від усмішок до пісень.
Три брати моїх умерли
у літній гарячий день.
А піп, розметавши брови,
до тата сказав крізь сміх:
- Хай спершу з’їздять по дрова,
тоді поховаю їх...—
Гнітюча злоба зміїна
нависла над батьком моїм —
уперше став на коліна
гордий батрак Трохим.
Я бачив: за три дні в тата
посиліла геть голова.
Три дні синів не виносили з хати,
а в полі були жнива...
Та знає і відчай міру,
мій тато її знайшов —
під полу узяв сокиру
й просити попа пішов.
Умерло село на годину,
ніхто не відкрив повік,
як батько мій за чуприну
до хати попа волік.
Сказав неймовірно тихо,
і голос, як дзвін, загув:
«Ховайте, бо буде лихо...
Я жарти навік забув».
А потім всю ніч до знемоги
кричав біля трьох могил:
- Немає на небі бога!
Немає в каміння крил!..—
Не слухав мідяного дзвону,
що ранком до церкви зганяв —
на дривітню клав ікони
й сокиру в лоби вганяв.

Ти хочеш, Ісусе, легендою бути,
ти хочеш, Ісусе, щоб ми,
напившись твоєї отрути,
обмили тебе
слізьми?
Не вірте йому, онуки,—
він плакав уже не раз.
Сьогодні шкіру міняє гадюка,
аби одурити вас.
На тих, хто повірить в нього,
хто знову за ним піде,
прокляття замучених богом,
одурених предків впаде».

Ти слухав, Ісусе, промову діда?
Вона мені мозок на клапті рве —
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!

Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу —
будь проклят
ім’ям людей!