Прощання з князем

На смерть Євгена Маланюка. 16 лютого 1968 р.

Обірвалася мить. Зупинилося серце козаче.
Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина.

А за милями миль, там, де степ вітровіями плаче,
Набрякає земля. Починається рання весна.
І гримить далина. Отрясається з криги Синюха.
Виривається в степ, де легенди і скитські боги.
Припливає з висот, із незвіданих меж виднокруча
Непокорена тінь, щоб на рідні лягти береги ...
Дні, вогні, переходи, ісходи.
Сонцеярі пожари - і серце поета-борця.
Із піднятим чолом, наче князь, він проходив негоди
Із пером і мечем - неухильно твердий до кінця.
Завершилася путь. Наче пісня - сувора і славна.
Відпливає поет. Залишає хвалу і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна.
Україна заплаче на древнім козацькім валу.