Яре віно

Подумайте, яка цивілізація тут
                   загинула,  —
вона  гуде  під  ногами,
                   воскрешаючи  щем  утрати,
але  й  гордість  за  наших  прапращурів.

Хоча  й  не  відтвориш  карти
Арти  древньої,  легендарної  Ратанії,
                   землі  орачів,
але  ж  —  двигтить  під  ногами,  —
                   незрима,  вона
то  змієвими  валами  огризається
                   проти  орд,
а  то  вулканами  з  магми  мовної
                   проривається
                   од  Дніпра  по  Бескиди...

І  враз  прогляне  у  зримих  рисах:
обрисами  міфічної  обсерваторії  —
химерами  розставлених  каменів,
                   схожими  на  Стоунхендж;
рунами  —  древнім  письмом  —
                   чергами  та  різами  —
                   на  череп’ї  з  древніх  поховань
археологам  та  лінгвістам  проступить;

у  гаївці-веснянці  якійсь
(ровесниці  відомої  «А  ми  просо  сіяли»,
про  яку  Потебня,  знаменитий*  наш
                   мовознавець,
сто  років  тому  написав  чудову  розвідку,
датувавши  цю  пам’ятку  І  тис.  до  н.  е.)
пролунає  зухвало.

Цивілізація  —  добро  та  людяність.
Ген  аж  —  Троя,  траки,  трипільці...
Орфею,  грай  на  сопілці!

                           __________
Трунком  ярим  —  аж  по  вінця:
яре  жниво,
                   яра  крівця,
ярих  дум  гірклива  рута,
ярі  пекло  і  спокута...

Із-під  грунту,
                   з  яру,
                                       з  тіні  —
чи  то  зел,  чи  слів  яріння...
Ще  й  згори  сто  жерл  розкрило  —
рине  щедро  —  од  Ярила.

Ярове!  Зелене!  Юне!
В’яже  руно,
                   пестить  вруна.

Там  воно,  де  Ятрань  в’ється...
Де  Яремче...  Ямпіль  мріє...
Переяславу  сміється.
І  яріє!  І  ятріє...

Переярком  —  в  дикі  сурми.
По  троян-траві  —  боянам...
Яриною  —  в  ясен  сум  мій,
у  стожари  ран,  в  катрани...

Це  ж  той  спадок  —  яр-година.
Яре  віно  —  Україна...
Росне.  Ясне.  Яворове...
Будь  же  щасне!
Будь  здорове!