Як народився і зміцнів фемінізм в українській літературі

Нині стає дедалі очевидніше, що мають слушність ті, хто вважає зміну стосунків між статями найнеймовірнішим переворотом ХХ століття.

Хоча нерядовим, талановитим письменницям і мисткиням навіть патріархальний загал завжди дозволяв більше, ніж пересічним жінкам, але про рівність прав заговорили тільки після Французької революції. Проблема прав людини містила й емансипаційну складову; принаймні «слабка стать» почала домагатися ролей у публічному просторі. Олімпія де Ґуж і Мері Волстонкрафт стали речницями нових ідей. Джон Стюарт Мілль написала працю «Поневолення жінок» і подала петицію в британський парламент про необхідність змінити їхній статус. А чи не найрадикальніше вплинула на ситуацію Жорж Санд — знаменита романістка, яка дозволяла собі порушувати майже всі традиційні приписи. Вона прагнула публічності, сама заробляла на життя та ще й вважала за можливе носити одяг, який видавався зручним, тобто віддавала перевагу штанам, а не спідницям. Це вже іритувало найпослідовніших тодішніх лібералів! Привид жоржсандизму мандрував Європою, провокував, надихав, лякав і вабив.

«Імпорт» чи питомість

Українською Жорж Санд судилося стати Марії Маркович. Як і французька авторка, вона обрала чоловічий псевдонім та здобула славу як Марко Вовчок (див. Тиждень № 5/2021), але водночас послідовно обстоювала жіночу свободу. Саме їй, до речі, належить перший у Російській імперії переклад знаменитої праці Стюарта Мілла.

Промислова революція середини ХІХ століття спричинила масовий вихід жінок за межі домашнього обширу: їхньої праці потребували ткацькі фабрики. Тим паче, що оплачували її значно скромніше за чоловічу, а відтак розгорнувся рух за економічні, а далі й виборчі права. Іноді досі звучать курйозні звинувачення в тому, що вітчизняні феміністки імпортували з Заходу непитомі й непотрібні для нашої квітучої України-неньки емансипаційні ідеї. Це свідчить лише про невігластво ревнителів патріархальних цінностей. Адже українські жінки здобули виборче право раніше, аніж представниці багатьох західних держав. А перші масові жіночі організації постали ще на початку 80-х років ХІХ століття. У радянську добу цей досвід так старанно замовчували, «другу стать» так пильно й наполегливо відлучали від політичної діяльності, що дехто досі вірить, ніби історію творили лише чоловіки. 

Найдіяльнішими виявилися тоді галичанки: у 1884 році в Станіславові (нинішньому Івано-Франківську) було засновано «Товариство руських жінок». Його організаторкою стала письменниця й громадська діячка Наталя Кобринська. Оскільки жіноче питання повсякчас актуалізувалося, воно зазвучало в багатьох політичних документах, програмах партій і рухів, зокрема лівого, соціалістичного спрямування. Політичний лідер Галичини Іван Франко високо оцінив діяльність Кобринської та її соратниць. У статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» він наголосив: «В Галичині на перший план виступає Наталія Кобринська, що кладе собі метою розворушити наше жіноцтво, працює не тільки на полі белетристики, але робиться також публіцисткою й піонеркою жіночого руху в нас, організовує жіночі товариства, агітує за подавання петицій в цілі жіночої освіти й жіночих прав, нав’язує зносини з жінками інших національностей, з німками й чешками, одне слово, силкується втягнути наше жіноцтво у сферу ідей та інтересів передового європейського жіноцтва». Ось вона, наша традиція європеїзму й лібералізму, що заслуговує таки на належну повагу та якнайпильніше вивчення й розвиток.

Емансипація через слово

У ХVІІІ–ХІХ століттях найдоступнішою кар’єрою для освіченої жінки була письменницька. Вона могла забезпечити певну економічну незалежність і водночас не вимагала, сказати б, виходити в люди, принаймні не щодня. Патріархальна вітальня за сприятливих умов ставала для господині дому затишним робочим кабінетом. (Щоправда, лише коли таку «девіантну» діяльність толерувала родина. На докори про марну трату часу замість шити-прати-прибирати наражалося чимало класиків світової літератури. Скажімо, Джейн Остін писала в загальній вітальні та завжди тримала під рукою чистий аркуш, щоб у разі появи сторонніх чимдуж утаємничити від стороннього ока своє гріховне заняття. А Ольга Кобилянська ховала зошити в потаємних шухлядах, остерігаючись батьківського гніву й кари.)

Тож не випадково серед найуспішніших презентаційних проєктів виявився таки літературний. У 1887 році зусиллями Наталі Кобринської та Олени Пчілки у Львові вийшов у світ альманах «Перший вінок». За його змістом сьогодні майже можна вивчати класику й вітчизняний мистецький канон. На сторінках «Першого вінка» жінки нарешті зважилися заговорити про власні проблеми. Це потребувало неймовірної сміливості; авторки, схоже, й самі десь трохи боялися своєї відвертості, тому вдавалися до дещо смішних сьогодні топосів скромності. Програмовий вірш Олени Пчілки, який відкривав видання, одразу звужував коло його адресатів: «На працю нашу уважати // Не вам, славутнії митці!». Пишемо, мовляв, для наших сестер, «для душ несміливих, лагідних». (Хтозна, якими фобіями були продиктовані ці рядки, але критичні стріли полетіли одразу ж, до того ж від найближчого оточення. Навіть Михайло Драгоманов написав сестрі, що її повість «Товаришки» «неправдива», узята не з життя, а з авторської фантазії.) Утім, чи не вчувається тут іронії щодо панівного чоловічого погляду «славутніх митців»? Нині якось дуже охоче наголошують на ролі Івана Франка у виданні «Першого вінка». Це не зовсім відповідає дійсно­сті, хоча насправді нічого нового: підкреслювати необхідність чоловічої опіки для жінок, які захотіли досягати публічності й успіху, довго вважали добрим тоном, бо як же «слабка» стать зарадить собі без допомоги «сильної»…

Водночас сама Олена Пчілка в спогадах нарікала на Франкову нетолерантність чи, простіше кажучи, безпардонне цензурування, втручання у формування змісту альманаху. «Річ у тім, що хоть все писання й переглядання рукописів для «Першого вінка» належало жінкам, але у видавничу справу, — тільки технічну, — замішався й один чоловік, Іван Франко: відомо, що при всякому виданню, опріч літературної части, буває багато клопоту з приводу самого друку, — стосунки з друкарнею, цензурою, книгарнями й т. ін. Отже, у всіх цих, — писала пані Кобринська,— «чисто технічних» клопотах узявся пособляти І. Франко, дармо (доведеться хіба заплатити ґречністю», додавала редакторка). Однак, — може, при коректі абощо, — Франко знав і твори, що йшли до друку; отже, й порадив він викинути один твір, власне О. Кобилянської, бо те оповідання здалося Франкові слабким чи взагалі не гожим. Так «Перший вінок» позбувся чести вмістити в собі чи не перший твір письменниці, що стала потім такою величною зіркою в українській літературі! Так судила доля заплатити єдиному нашому помічникові-чоловікові…». У цих рядках неприховано звучать відголоси «війни статей», тієї боротьби за обстоювання цінностей, що й стала однією з визначальних рис європейського модернізму. А в альманасі в багатьох текстах наскрізно розгортається мотив сестринства, необхідності згуртування жінок задля обстоювання прав і свобод.

Програмні «Товаришки»

Центральними прозовими текстами «Першого вінка» стали повість Олени Пчілки «Товаришки» та оповідання Наталі Кобринської «Пані Шумінська». Це історії про те, як доньки кидали обжитий матерями домашній обшир. Однак побачені ніби в цілком різних перспективах, з погляду старшого та молодшого покоління. Для немолодої вже пані Шумінської клопоти про хатній затишок становили зміст усього життя: «Був то її дім, її цілий світ. Не бачила вона більше простору, лиш що з-за єго вікон, не вибігала гадкою поза єго стіни. В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над те, що входило в його об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастям, вистарчав їй у всім». Однак запанував якийсь незбагненний для жінки новий «дух часу» (так називалася й пізніша редакція оповідання Кобринської). Настала доба, коли «сини повстали насупроти вітця, а доньки насупроти матері». Модерність такого визначення важко переоцінити! Адже конфлікт поколінь у патріархальній культурі традиційно й незмінно характеризували як конфлікт батьків і синів. Чи було це просто виключенням жінок з історичного процесу? Чи мусило переконувати, що доньки не бунтують, а лише як ті бідолашні «берегині» все стоять на сторожі традиції й одвіч­ного хатнього ладу? Проблема спадковості по жіночій лінії стала надзвичайно важливою в дискурсі межі ХІХ—ХХ століть, і Наталя Кобринська чутливо вловила зміни.

Матір українського фемінізму. Письменниця та громадська діячка Наталія Кобринська у 1884 році створила у Станіславові «Товариство руських жінок» — першу жіночу організацію на українських теренах

Для благочестивої пані Шумінської подружнє життя було більше терпінням і самовпокоренням. Але попри ту зневагу, бунт проти традиційної жіночої долі, на який зважуються її доньки й онука, видається справжнім кінцем світу. Усюдисущий зловісний «дух часу», як уявлялося, руйнує патріархальний дім-фортецю, і самі речі бунтують проти людей. Цей бунт речей остаточно перетворив хатній космос, який віками налагоджували, на жахливий хаос, руїну, що загрожувала поховати під своїми уламками все найдорожче, позбавляла сенсу всі одвіку усталені житейські, побутові клопоти. «Бачила якусь тайну руку, що переносила посуду з комори до покою, а з покою до комори, усе з поду зсувалося до пивниці, ліжка й столи рушалися, крісла укладалися в одну піраміду, образи виступали з своїх рам, а навіть пружини старого годинника тріскали й відлітали, колісця і дрібні огнива ланцюжка розкочувались на ріжні сторони». Ось вона, картина правдивого апокаліпсиса, розриву зв’язку часів, деієрархізації всіх цінностей і святощів! Між донькою й матір’ю ширшає провалля відчуження. «Кожде «новаторство», впроваджене донькою, кожде не так поставлене крісло, затримана по-новому етикета або нова книжка дразнили і гнівили матір». Найбільшим лихом старосвітська хранителька домашнього вогнища вважала книжки. Від них віяло такою небезпекою, таким диявольським насланням, що іноді вихоплювала з рук і рвала на дрібні шматочки. (До речі, схожі епізоди бачимо й у «Царівні» Ольги Кобилянської. Тітку героїні-емансипантки також найбільше обурює гріховна пристрасть до книжок, а порвані зошити летять на підлогу.) Бабуся доклала неймовірних зусиль, щоб гідно «вивінувати» осиротілу внучку, а та, підбурювана диявольськими нашептами, домагається освіти й права самій заробляти собі на життя… І змучена всіма негараздами героїня Кобринської не раз гірко журилася, що народила доньок, а не синів, бо ж «від віків прийнято так, що син більше честі робить матері від доньки».

Натомість з погляду доньок зміни видаються не катастрофічними, а обнадійливими. Якраз наприкінці ХІХ століття жінки дедалі активніше домагаються права на освіту й професійну самореалізацію. Як формулювала героїня Ольги Кобилянської, жінки більше не хотіли скніти в забутті та гнити в безрусі. Прагнули ширших горизонтів, зрештою, праці, яка забезпечувала б матеріальну незалежність. Тодішні жіночі пансіони готували переважно до кар’єри гувернанток. Один із них, київський зразковий пансіон Нельговської, закінчила й Ольга Драгоманова. Вирізнявся пансіон із-поміж інших тим, що в ньому викладали дві західні мови, літературу, історію та географію, тож випускниці могли мріяти про щось поважніше, аніж учителювання в заможній родині. (До речі, в рахунок оплати навчання сестри Михайло Драгоманов безплатно читав лекції в пансіоні Нельговської.) А вже в наступному поколінні, для доньок Ольги Петрівни, стала доступною вища освіта. З’явилися жіночі гімназії, мережа так званих Бестужевських жіночих курсів. Повість Ольги Драгоманової «Товаришки», уміщена в «Першому вінку», ґрунтувалася більше не на учнівському досвіді самої авторки, а на враженнях тієї-таки Кобринської, яка студіювала в Цюрихському університеті. Для Олени Пчілки, українофілки й активної діячки київської «Старої Громади», дуже важливим було питання про можливості долучити жінку до суспільної, громадської діяльності. Письменниця протиставляє в повісті двох персонажок, які пильною працею здобувають лікарський фах, і віддає свої симпатії Любі Калиновській, що повертається в Україну й не цурається спілкуватися з селянами, цікавиться етнографією. Натомість її подруга їде в імперський Петербург і поступово втрачає свою національну ідентичність.

Двосічний меч. У своїй літературній і громадській діяльності Олена Пчілка прагнула поєднати справу національного визволення та емансипації жіноцтва

Проблема зміни тожсамості, переходу в імперське культурне середовище на межі століть викликала дуже гострі дискусії. Подвійну лояльність більше не хотіли толерувати, українофільство сходило з історичної арени, поступаючись модерному українству. Цікаво, що моментом лікарського самоствердження для Люби Калиновської стає епізод протистояння якраз із патріархальними жіночими забобонами. До жінки-медика придивляються упереджено, вже сама спроба «віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку» видається підозрілою. Але коли Калиновська рятує змучену знахарською допомогою породіллю, ставлення до неї змінюється. (Схожу колізію згодом в оповіданні «Баришенька» розгорне Володимир Винниченко — протиставить молоденьку панночку-лікарку розлюченому жіночому натовпу: як же таки можна зі щипцями до новонародженого. Доведена до відчаю дівчина «кидається на стіну бабів і, розмахнувшись, зо всеї сили б’є по лиці одну бабу, потім другу, третю, розпихає, хапа за руки місильниць і одпихає з такою люттю, що тітка Катря заточується й трохи не пада». Погрожуючи тюрмою й карою, «баришенька» виганяє знавіснілий натовп і в зачиненій хаті, у якій уже тріщать вікна під тиском обурених знахарок, приймає пологи та підносить на руках урятовану дитину, яка гучним криком оповіщає про свою появу на світ.) Олена Пчілка, на відміну від Винниченка, акцентує якраз на жіночій солідарності, тому в неї деякі селянки шанобливо допомагають лікарці.

Як на 1887-й, рік виходу альманаху, проблематика «Товаришок» була такою новаторською й навіть екстравагантною, що Олена Пчілка визнала за потрібне дати «по мові передмову», запропонувати читачам власну інтерпретацію. «Мені хотілося, — писала вона, — подати для «Першого вінка» малюнок першого пориву нашого жіноцтва до світла, до визволення, коли воно, пробуджене свіжим повітрям, кинулось учитись, учитись, шукати в науці визволення думки».

Пробити вікна

Якщо медична практика була тоді більше винятковим явищем, то вчителювання ставало жіночою професією значно частіше. Кілька авторок «Першого вінка» заробляли на хліб таки в школах. Серед них знана поетка Уляна Кравченко, якій і замовили видати новелу з учительського життя. Однак той-таки Франко, очевидно, не схвалив «Голос серця» до друку, тому воно вийшло у світ пізніше. Водночас навіть сьогодні новела викликає жвавий інтерес. Дуже тонко розкрито колізію непростого вибору, коли необхідно відмовитися від близького й досяжного особистого щастя, щоб допомогти сторонній людині й так зберегти самоповагу та вір­ність своїм переконанням. Уляна Кравченко підважує узвичаєну опозицію чоловіче як раціональне й жіноче як емоційне. Її персонажка робить вибір не за покликом серця, а у згоді з раціональним розмислом. Підтримує при виборах на посаду не свого нареченого, а гнаного вчителя-українофіла. Тобто утверджується здатність жінки обстоювати власні переконання й цінності. Для багатьох авторок «Першого вінка» емансипаційна ідеологія залишалася важливою впродовж усієї творчості. Найпослідовніші феміністки виявилися й найпослідовнішими модерністками. Саме Леся Українка та Ольга Кобилянська найпотужніше заявили про модерністську переорієнтацію української культури. Жінки почали впливати на хід історії, ставати її творцями. Незворотні зміни принесла Перша світова війна. Коли чоловіки пішли воювати, жінки зайняли їхні робочі місця. І в повоєнний час уже не захотіли повертатися в хатній простір. Не випадково якраз у 1920-х змінився побут, звичаї та навіть мода: сукні й спідниці стали коротшими, щоб було зручніше кори­стуватися міським транспортом. Важливість і значення першого пролому в одвічному мурі усвідомлювали й найрадика­льніші послідовниці, яким уже випало працювати в інші часи. У 1930-х Олена Теліга писала, що коли з’явився «Перший вінок», то наче «у високому мурі, що ділив тісне подвір’я жіночого життя від широкого світу, доступного тоді лише мужчинам, кілька сміливих жінок пробили вікна, крізь які можна було дивитися на цей світ і кидати тим, що в ньому, свої бажання й домагання». З дотепно сформульованим Вірджинією Вулф завданням — убивством генія домашнього вогнища — модерні письменниці впоралися цілком успішно.