Євген Гребінка – українець має допомагати українцю

Євген Гребінка – автор романсу “Очи черные, очи страстные”, перший перекладач поеми Пушкіна “Полтава” українською – і цей переклад вийшов самостійним твором. Лірик, байкар, автор казок, повістей, легенд, п’єс, пригодницького роману з історії Запорізької Січі (“Чайковський” не дуже поступається “Тарасу Бульбі” Гоголя). А ще – автор фактично першого українського фентезі. Меценат, педагог. Антологіст.

Євген Гребінка. Його вивчають у школі – наприклад, багато хто пам’ятає байку “Ведмежий суд”. Найбільше ерудовані згадають, що автор брав активну участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва, у виданні його першого “Кобзаря”. Або те, що Євген Павлович видавав альманах “Ластівка”, де друкувались українські романтики (Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський). Але багатюща палітра літературних творів Євгена Гребінки вимагає детальнішого ознайомлення.

Євген Гребінка народився 2 лютого (за новим стилем) 1812 року на хуторі Убіжище (зараз село Мар’янівка) Пирятинського повіту Полтавської губернії, у дворянській поміщицькій сім’ї. Полтавщина з її неповторним колоритом, фольклором, природою змалечку оточувала майбутнього письменника. Його найбільше вабила козацька старовина (озивалося коріння), цікавила не французька чи німецька культура, в якій виховували всіх дворян, а – слов’янська. До того ж, самі корінні полтавчани – тип природженої української інтелігенції. Недарма ж саме полтавський говір став основною нашої сучасної літературної мови. Гребінки – це політики, митці, організатори – і науковці. До прикладу, молодший брат романтика, Микола Гребінка, став академіком архітектури.

Словесність – не просто проби пера, а вже серйозна – супроводжувала Євгена Гребінку ще з лави у Ніжинській гімназії. Уже тоді майбутній письменник виявив талант не лише об’єднуватися з однодумцями, а й самому організовувати видання і гуртки. Гребінка умів бути партнером. Важко назвати, кого б з тогочасної інтелігенції не знав Євген Гребінка і з ким не співпрацював би: Іван Сошенко, Тарас Шевченко, усі харківські романтики, Нестор Кукольник, Пантелеймон Куліш…

Своєю творчістю Гребінка стверджував, що український романтизм не поступається кращим зразкам світової літератури.

Повість “Путевые записки зайца” (1840). Написана як байка, висміює тогочасне суспільство. Манірні журавлі танцюють… екосез. І співають претензійних і тому кумедних пісень. Або коник, якого довірливий заєць несе у своєму вусі, оспівує ліс, але варто покинути гостинну гущавину, – як комаха проклинає ліс у новій пісні та хвалить степ, куди потрапляють герої. А далі – цей утриманець невдячно ставиться до зайця, ще й звинувачує його.

Хіба нам це нічого не нагадує? А зав’язка повісті взагалі прецікава: малий онук бачить помережане дивними письменами листя, – і дідусь, який знає всі мови на світі, каже, що це записки зайця. “Хіба зайці пишуть?” – “Пишуть; тепер усі тварини письменні… Нарви мені цього щавлю побільше, я тобі перекладу”. Суміш сміху і сліз (нещасного зайця застрелив мисливець, і подорожні записки – своєрідний пам’ятник звіру) – ознака цього блискучо-дотепного твору.

За цей твір Гребінку звинувачували в плагіаті – нібито автор узяв французьке джерело з таким сюжетом. Але доведено, що твір українця вийшов раніше, ніж французький. А спільні ідеї часто витають у повітрі, навіть якщо представники різних культур і не відають один про одного. Також не варто забувати ще одну деталь. Гребінка до кінця життя викладав у Дворянському полку та 2-му Кадетському корпусі і словесність, і природознавство. Тому інтерес до тварин, а, головне, розуміння братів наших менших допомогли написати такий незвичний твір. Душа тварини, її вдача, психологія – усе показано в цій повісті.

Євген Гребінка завжди писав легко, і стиль його творів пружний, проте водночас ці книги змушують замислитися. Казки-неказки, історичні романи і повісті, які не лише розважали, але й нагадували українцям про їхню самобутню культуру.

Або “Записки студента”. Це твір почасти автобіографічний: український юнак, дворянин з бідної родини, їде навчатися до Петербурга. Постає питання про кар’єру. Але виходить так, що бідний українець без зв’язків не може знайти службу. Повість закінчується трагічно – смертю героя від сухот: петербурзький клімат не для південців. Твір вражає і тим, що там протиставляється щирість, відкритість, сердечність українців – і подвійний стандарт петербуржців. У чужій культурі людина гине. Євген Гребінка як той, хто чудово орієнтувався в іншій культурі, здавалося, не мав на що скаржитися, але його повість – своєрідне попередження молоді.

Інше попередження – паразитизм висмоктує сили з того, хто щиро дає допомогу неробі. Це байка “Рожа да Хміль”, де такий життєвий приклад: “У мене недавно на городі / Червона Рожа зацвіла, / І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився; / І зпершу гарно страх з сусідкою він жив. / Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився, / А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив. / І бідная вона змарніла, / Поблідла, далі пожовтіла; / А проклятущий Хміль, як рута, зеленів”.

Фольклор був міцним підґрунтям творів Гребінки. Але навіть якщо автор брав за основу народну казку про калинову сопілку (молодший брат рятує сад від кабана, а заздрісні старші вбивають героя), чи казку про розбійників, або народний анекдот, – усе виходило самостійним твором із багатьма планами і смислами. Своєю творчістю Гребінка доводив, що українська література, якою б мовою вона не творилася, призначена не тільки для того, щоб смішити чи викликати сентиментальні сльози.

Помер Євген Гребінка у Петербурзі 15 грудня 1848 року, не доживши до 36 років, від туберкульозу, як його герой-студент. Поховали письменника в родинному склепі на хуторі Убіжище (тепер в межах села Мар’янівка).

Смерть далеко від Батьківщини – часта доля українських літераторів (можна згадати Гоголя). Смерть у молодому віці – також не рідкість. Але вражає величезна творча спадщина Гребінки і те, що в ній стільки гостросюжетних текстів, цікавих, гумористичних – творінь людини, яка вміла радіти життю.

І сьогодні ми захоплено читаємо Євгена Гребінку й співаємо пісні на його слова. Справжній текст живе навіть якщо не пам’ятаємо автора. І чим більше ми вивчатимемо епоху романтичних салонів, тим більше зрозуміємо Євгена Павловича Гребінку: літератор має допомагати літератору, українець має допомагати українцю.