Куликовська битва

Одним із визначних міфів російської Історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язувала всьому світу і повністю підпорядкована шовіністичній ідеології минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій із 1361 до 1381 року точилася жорстока боротьба за владу. Впродовж двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В цій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 по 1361 рік). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначай великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до Золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1361– 1381 років. — В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить«выход» (дань) в Орду — то есть тот взнос, на который Орда содержала своё войско, помогавшее (Московії – В. Б.) в войнах со... всеми врагами Великого княжества Владимирского».

Ось такою була «незалежність Московії» від золотоординської влади напередодні «Куликовської битви».

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступип проти Мамая?

На це питання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики, на кшталт академіка П. Толочка, їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, ещё больший миф создан вокруг Димитрия Донского – тоже героя и предводителя русской (московської – В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії — В. Б.) от татаро-монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это всё позднейшие «приписки». Димитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он предводитель одной из военных противоборствующх группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда... князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» (Ю. Афанасьев, «Пора перестать верить историческим мифам», 1997 г.)

В цьому і крилася одна із першопричин виступу Димитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до прямих нащадків ще одного міфічного героя Російської Імперії — так званого Олександра Невського. Саме династія Олександра Невського, починаючи з його молодшого сина Данила, правила в Москві з 1277 року, коли Москва вперше, за часів хана МенгуТимура, дістала статус удільного князівства.

Після захоплення на початку 1238 року країни Мокcель (Ростово-Суздальскої землі) хан Батий, відомо, призначив великим Володимирським князем батька Олександра – Ярослава Всеволодовича, який згідно із законами «Яси Чингісхана», міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина-спадкоємця заручником Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім'ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім'ї хана Батия аж до свого призначення на посаду великого Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки в дитячому віці (до 16 років). Отож, на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про це братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви – В. Б.) становились андами – назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства. Анды – как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал, как бы, родственником хана…»

Ось так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олекандра з Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Димитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Бо темник Мамай та його хани призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали той ярлик чи то суздальскому, чи то тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки ХІV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовським та Руським. Складовою тієї держави з 1320 року стали Київське та Галицько-Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише: «Гедемін Князь, року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не посягала на слово «Русь». – В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перуна, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убито Тимура й Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського». Більша частина Руси-України була звільнена від поневолення уже в першій четверті ХІV ст.

«Лета… от Христа 1333, Литовский Князь Ольгерд.., собрав многое воинство, иде на поганых… И от того времени все поля иже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободишася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопь».

А. Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Руси-України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506-й). І не тільки платила данину Орді, а була активною складовою Великої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувалися або замовчувалися. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїми військами до Москви та чомусь, не захопивши її повертався назад. М. Карамзін не спростовує цього факту, але заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий князь (московский – В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв... много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию».

Димитрій Донський просив миру. Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами. І напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Димитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своём деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди – В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину».

Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Димитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Димитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер читачі мають зрозуміти, чому князь Димитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді – Мамая. Він боровся за відновлення «Божой Ханської влади» в імперії, та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.

На боці Московського князя Димитрія проти Мамая не виступили незалежні від Москви золотоординські князі: ні з великого Рязанського князівства, ні з Тверського, ні з Новгорода чи Пскова.

А далі пропоную читачам перейти до подій, що супроводили «Куликовську битву», та до самої битви. Спочатку щодо кількості війська з обох сторін. Наводитиму витяги з історичних джерел — то цілком доступні відомості. Спочатку московити стверджували, що кожна зі сторін налічувала по сто п’ятдесят тисяч вояків. Більшовицькі історики дещо поступилися, мовляв, війська було по сто тисяч. (Дивіться БСE, том 13, стр. 587.) А от сучасні російські історики уже погоджуються на 50—60 тисяч людей у кожної зі сторін. Послухайте професорів — упорядників книги «Скифская история», що вийшла друком у Москві 1990 року:

«Со сторони Мамая во битве на Куликовом поле 8 сентября 1380 г. участвовало более 50—60 тыс. воинов — татар, различных народностей Поволжья и Кавказа, генуэзцев».

А ось що писав М. Карамзін:

«Полки с распущенными знаменами... шли из Кремля в ворота Флоровские, Никольские и Константино-Еленинские, будучи провождаемые духовенством с крестами и чудотворными иконами... В Коломне соединились с Димитрием верные ему сыновья Ольгердовы: Андрей и Димитрий, предводительствуя сильною дружиною Полоцкою и Брянскою».

Ото і все військо. Якщо уявити, що в Московському Кремлі було набито людей, коней та підвід як оселедців у бочці, то й тоді війська було не більше 10 тисяч. Інші ж війська до Димитрія не приєднувалися. А війська литовсько-українських князів Андрія Полоцького та Дмитрія Брянського, за московською версією, не мали й 10 тисяч вояків. Бо, тоді йтиметься не про московську, а про литовську перемогу над Мамаем.

Всі історичні джерела погоджуються, що так звана Куликовська битва тривала не більше трьох годин. Далі військо Мамая почало розбігатися. Скажіть, як можна перемогти 150-тисячне військо, закуте в кольчуги та шоломи зі щитами на невеликому обмеженому полі за три години? Відповіді на це запитання російські науковці дати не можуть. Бо навіть у російській історії є інший приклад — Бородінська битва. Тож Московія в описі Бородінської битви брехати не могла, адже існували ще й французькі джерела.

Ось деякі факти Бородінського бою:

«Русская армии в Бородинском сражении имела 132 тысячи человек и 624 орудия; французская арG мия — 135 тысяч человек и 667 орудий... Сражение началось около 5 часов 30 минут утра 26 августа.., с наступлением темноты Наполеон отвел войска на исходные позиции».

Отож битва значно менших військових сил з обох сторін, якщо вірити «Куликовській брехні», тривала цілий день і не виявила переможця. І це при тому, що в бою використовували артилерію, Між іншим, у Бородінському бою втрати французів становили 30 тисяч людей (за французькими джерелами), а росіян — 44 тисячі чоловік (за російськими джерелами). Як бачите, втрати кожної зі сторін не перевищували 30% усієї військової сили. Тож висновки напрошуються самі.

Маємо такі незаперечні історичні паралелі.

А тепер перейдімо до огляду самої «Куликовської битви». Цікавим є той факт, що так званий «полководець Димитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед самою битвою він переодягся простим воїном і заховався серед людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Димитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленого дерева», де його й знайшли. Ось такий феноменальний «полководець».

Сама ж битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін:

«Войско тронуось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди... поля Куликова. Началась битва... Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк Волинський. — В. Б.) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: «Теперь наше время». Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на монголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих... и бежал вслед за другими».

На цьому битва і закінчилася.

Дещо інакше подають хід битви сучасні російські історики. Зокрема професор А. Юрганов:

«Между половиной десятого и половиной одиннадцатого утра показалась монгольская конница. Первый удар её принял на себя сторожевой полк... Через два часа битвы обнаружился перевес сил в пользу ордынцев. И тут решающую роль в победе сыграл засадный полк «в дубравах»... Этот полк, как и было задумано, напал неожиданно и поверг монгольские войска в бегство».

Отак проходила «доленосная Куликовская битва», яку так нещадно оббрехала московська історія. Виявляється, і татаро-монголи були настільки нетямущими, що зразу кинули в бій «150-тисячне військо», хоча раніше ніколи так не чинили; і московські князі були наскільки меткі та хитрі, що зуміли приховати «в дубравах» понад 20—30 тисяч воїнів та коней (бо менша кількість війська не змогла б внести перелом у битву); і московський князь Димитрій, провалявшись кілька годин «у срубленного дерева», став «великим полководцем» і національним героєм.

Дуже вже хотілося слави та величі. Але навіть на цьому московська брехня не припинилася. Всупереч здоровому глузду вони ще вигадали тезу, що великий литовсько-руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы» та так перелякався московитів що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла – Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський — зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько-український полковник Боброк-Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк-Волинський разом із великим князем Ягайлом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро-монголами на річці Ворсклі, де всі троє і загинули, захищаючи свою рідну Батьківщину – Русь-Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

Хочу нагадати читачам, що у знаменитій книзі А. Лизлова «Скифская история» автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з'явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки не знав.

А тепер я хочу розповісти читачам, що ж відбувалося після тієї «Куликовської битви». Бо московити завжди замовчували наслідки «великої перемоги».

Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений. З допомогою великого Тамерлана, впродовж одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана – Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1301 році брала участь і дружина Московського князя Димитрія так званого Донського. А от у 1302 році Димитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу ж вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Послухайте М. Карамзіна:

«Вдруг услышали в Москве, ... что Тохтамыш идет... и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился в Кострому с супругою и детьми, желая собрать там более войска».

Читачі повинні розуміти, що М. Карамзін не міг привселюдно ганьбити московського князя за боягуство. Тож відправив Димитрія шукати війська в костромських лісах. Цікаво, що оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько-руського князя Ольгерда – Остей. Послухайте ще раз М. Карамзіна:

«... Явился достойный... юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов... Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он востановил порядок (після втечі Димитрія Донського у тайгу. — В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых... ».

Маємо надзвичайну ситуацію – після договору 1373 року московити виступали проти влади Золотої Орди виключно під натиском Литовсько-руського князівства: так було в 1378 році на річці Вожі, де брав участь Андрій Полоцький зі своєю дружиною; так було й на Куликовому полі з трьома литовсько-руськими полководцями (не плутайте їх із московитами), так сталося й 1382 року при обороні Москви.

Цьому явищу в московській істрії немає пояснення. Воно потребує правдивого аналізу.

Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, захищаючи Москву. Ось про те страхіття розповів М. Карамзін:

«Какими словами, – говорят летописцы, – изобразим тогдашний вид Москвы?. . В один день погибла её красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное 6езмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями татар, но ещё не лишенных жизни и чувства... Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы». 

Як бачите, ця жахлива участь, спіткала тільки володіння Димитрія. Тохтамиш не чіпав інші великі князівства. За дуже обережними підрахунками, Московія втратила не менше 150 тисяч людей — загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства. Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

І на це запитання немає відповіді...

Як тільки хан Тохтамиш відійшов, одразу ж на тому попелищі з'явився Димитрій, так званий, Донський. Але без війська. З'ясувалося, що того війська в костромському лісі й не було. І як діяв Димитрій далі? А просто. Поклав на воза данину-відкуп та й поїхав до столиці Золотої Орди каятися і просити новий ярлик на князювання. Затим отримав прощення разом із новим ярликом.

Ось таким було «визволення» після «Куликовської битви», яка приховує ще одну дуже цікаву таємницю, замовчувану московитами. Саме в ті роки (1379–1381) московський князь Димитрій буй відлучений від Православної церкви і проклятий — підданий анафемі митрополитом Кіпріаном, призначеним на митрополичу кафедру Константинопольським Патріархом, коли той прибув до Москви. А це покарання є найстрашнішим у Православній церкві.

Тому московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про «Куликовську битву» та про «особливі заслуги» Димитрія перед Московією, не наважувалося його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли усе було дозволено, Димитрія, так званого Донського, канонізували, оголосивши святим Російської Православної церкви. Настав час замислитися: навіщо Москва пропагує подібну брехню?