Погибель слов'янських твердинь

Якщо зазирнути у сиву давнину, побачимо, що впродовж IX—XII століть великі слов'янські твердині Новгород та Псков беззаперечно належали до Великого Київського князівства. А те Велике князівство було збудоване на слов'янській основі та на слов'янській моралі. І так тривало до приходу військ хана Батия.

Зовсім на іншому етносі, десь далеко на північному сході, серед дрімучих лісів мордово-фінської землі у другій половині ХІІ століття з’явилося Ростово-Суздальське князівство. То лише велика російська брехня стверджувала, що в XIII столітті слов'янські Новгород і Псков якимось чином належали до мордово-фінського Володимирського князівства. І навіть, у тому Новгороді княжив Олександр Нєвський. Хоча той Олександр з 1238 до 1252 року був у хана Батия заручником, бо ж інакше його батько Ярослав Всеволодович ніколи не отримав би від хана «ярлик» на Володимирське князівство.

Пам'ятаємо, впродовж другої половини XII століття і до 1237 року слов’янський Новгород постійно воював з мордово-фінськими князями. Ті князі, по чинаючи з першого – Андрія Боголюбського намагалися пограбувати чи то Новгород і Псков, чи то Київ і Чернігів. Але завжди були биті, особливо на Новгородській землі. Ось як пише про ці події академік В. Ключевський у книзі «О русской истории» {с. 112), «... живя сиднем в своем Боголюбове (Андрей Боголюбский. — В. Б.) наделал немало дурных дел: собирал и посылал большие рати грабить то Киев, то Новгород... Повести дела так, чтобы 400 новгородцев на Белоозере обратили в бегство семитысячную суздальскую рать, по том организовать такой поход на Новгород, после которого новгородцы продавали пленных суздальцев втрое дешевле овец, — все зто можно было сделать и без Андреева ума».

Неабияк переймається російський академік за свого далекого предка Андрія Боголюбського. Але сам визнає, що то була майже дика людина — «настоящий залешанин», та великий злодій і грабіжник.

Отож до навали татарів хана Батия київські слов'янські твердині Новгород і Псков не належали та й не могли належати до Ростово-Суздальських князівств. Не підкорили їх і війська хана Батия впродовж походу 1237—1238 років. Хан Батий не дійшов до Новгорода та Пскова. Слов'янські твердині залишалися незалежними від Золотої Орди аж до 1259 року.

Саме 1259 року Олександр Невський, син мордово-фінського етносу та вихованець хана Батия, привів татарські війська під Новгород, оточив місто й примусив новгородців здатися татарам та пройти подушний перепис населення. Після цього перепису Новгород і Псков були повністю поневолені татарськими ханами. І, як бачимо, провів, те поневолення. Олександр Невський.

То велика брехня російської шовіністичної історичної науки про заслугу Олександра перед Російською імперією. Тих заслуг ніколи не було, бо князь Олександр служив виключно інтересам Золотої Орди, був вихований ханом Батием і ніколи навіть гадки не мав про якусь там міфічну «суздальську Русь». То міфи російських істориків уже наступних століть.

Ось думка сучасного російського історика:

«Из Суздальской земли татарские «численники» поехали в Новгород; Александр (Невский – В. Б.) с военным отрядом сопровождал их. В Новгороде при известии о татарских требованиях выплаты дани начался мятеж... Александр же расправился с мятежниками: Василия выгнал из Пскова и отослал в Суздальскую землю, а тем, кто подбил его на неповиновение, «оному носа урезала, а иному очи выимаша». В 1259 году новгородцы, опасаясь татарского вторжения, все же согласились на ордынскую перепись». (А. Горский, журнал «Родина», №11, 1993 г., с. ЗО).

Не наводитиму цитат корифеїв російської історичної науки М. Карамзіна, М. Соловйова, В. Ключевського. Вони ніколи не засуджували подібних «подвигів». Та зверніть увагу: навіть після 1259 року Новгород і Псков не належали мордово-фінському етносу, вони лише ввійшли до спільної держави та почали платити податки до ханської скарбниці, підкоряючись місцевому баскакові.

Новгород і Псков продовжували розвиватися незалежно від Московії, яку повністю не сприймали. Про це багато розповідає М. Карамзін, хоча й додає чимало «примеса лжи».

Минали роки. Московський улус татарської орди разом з Кримською ордою настільки зміцніли наприкінці XV століття, що на початку XVI розвалили праматір-державу зсередини. Саме тоді, 1471 року, й вирушив московський князь Іван III завойовувати та винищувати слов'янський Новгород: «... наконец, приняв благословение Митрополита и Епископов (Иоанн III. — В. Б.), сел на коня и повел главное войско из столицы (Москвы — В. Б.)... Шли разными путями к Новгородским границам... Началось страшное опустошение, вступив в землю Новгородскую, истребляли все огнем и мечом. Дым, пламя, кровавые реки, стон и вопль от Востока и Запада неслися к берегам Ильменя... Не было пощады ни бедным земледольцам, ни женщинам... Новгородский летописец говорит, что соотечественники его бились мужественно и принудили москвитян отступить, на что конница татарская, быв в засаде, нечаянным (внезапным — В. Б.) нападением расстроила первых и решила дело.., гонимые и истребляемые победителем, бросались в воду и тину болотную, не находили пути в лесах своих, тонули или умирали от ран... С какою радостию Великий князь (Іван III — В. Б.) слушал весть о победе... Холмский уже нигде не видал неприятельской (новгородской — В. Б.) рати и мог свободно опустошать села до самой Наровы или Немецких пределов... Великий князь... явил пример строгости, велев отрубить головы знатнейшим пленникам (М. Карамзін «История,..», том VI, с. 234—236).

Саме так мордово-татарський етнос Московії вперше знищив слов'янську твердиню Новгород. Варто зазначити, що московський князь на ці дії отримав благословення московського митрополита.

Не вдаватимусь у подробиці, як впродовж 20 років (кожні 2—3 роки), Іван III ходив на Новгород винищувати людей і грабувати церкви. Він вбиває доти, доки:

«... был навеки усмирен Новгород. Остался труп, душа исчезла, иные жители, иные обычаи и нравы, свойственные Самодержавию (Московії — В. Б.)».

З історичних джерел можна довідатись, які величезні багатства присвоїв та вивіз до Москви Іван III: хутра; золоті прикраси церков і монастирів; майно посадників та купців; вішав, топив та нищив людей; навіть зняв Із Софії Новгородської великого церковного дзвона та вивіз до Москви. А домівки та оселі новгородців Іван III наповнив московськими переселенцями — мордвинами і татарами. Він поміняв новгородський слов'янський етнос на свій — мордово=татарський.

Але я не сказав найважливішого, найголовнішого — мордово-татарська Московія не просто винищувала слов'янський Новгород — ні! Вона його добивала! Бо якраз напередодні того походу, у 1465—1466 рр., по новгородській землі проповзла жахлива чорна чума:

«Язва, называемая в летописях железною, еще искала жертв... особенно в Новгородских и Псковских владениях, где, если верить исчислению одного летописца, в два года умерло 250652 человека в одном Новгороде 48402, в монастырях около 8000» (М. Карамзін, «История... » (том VI, с. 220).

Далі дійшла черга до Пскова. Син Івана III Василь III — поводився так, як і його батько. У газетній статті неможливо вповні описати весь той жах, що супроводив винищення слов'янського люду Пскова. Наведу лише невеличку цитату з М. Карамзіна «Истории... » (том VII, с. 26—27). 

«Василий ІІІ... раздал деревни сосланных псковитян московским боярам, выгнал всех граждан из Застенья, или Средного города, указал там жить одним государевым чиновникам, боярским детям и московитянам... Сановники Великокняжеские... именем новых законов отягчали налогами граждан и земледельцев, не внимали справедливым жалобам и казнили за оные так, что несчастные жители толпами бажали в чужие земли... Пригороды опустели. Иностранцы, купцы, ремесленники, имевшие домы во Пскове, не хотели быть ни жертвою, ни свидетелями насилия и все выехали оттуда.

Загинув Новгород. Загинув Псков... Та залишилися будівлі. Згодом повернулися втікачі, відновлювалися пограбовані церкви і монастирі. З роками налагодились ремесла то торгівля. Але найголовніше — відновлювався слов'янський дух та незалежності.

І ось тоді, 1570 року, Іван IV (Лютий) — син Василя III та онук Івана III, завдав остаточного нищівного удару по Новгороду. Зверніть увагу: внук діяв виключно за дідовим сценарієм. Спочатку він дочекався чуми, яка знову вкрила новгородську землю десятками тисяч трупів, а вже потім, через два роки, коли Новгород тільки почав спинатися на ноги, рушив московською мордово-татарською армадою, аби навіки винищити слов'янський люд:

«В декабре 1569 года он с царевичем Иоанном, со всем двором, со своею любимою дружиною выступил из слободы Александровской, миновал Москву и пришел в Клин... Дома, улицы наполнились трупами; не щадили ни жон, ни младенцев. От Клина до Городни и далее истребители шли с обнаженными мечами, обагряя их кровию бедных жителей, до самой Твери...

Сонмы неистовых воинов грабили сей город, начав с духовенства и не оставив ни одного дома целого; брали легкое, драгоценное; жгли, чего не могли взять с собою; людей мучили, убивали, вешали в забаву...

2 января передовая многочисленная дружина государева вошла в Новгород, окружив его со всех сторон крепкими заставами, дабы ни один человек не мог спастися бегством...

Судили Иоанн (Грозный) и сын его таким образом: ежедневно представляли им от пятисот до тысячи и более новгородцев, били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, пр вязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду целыми семействами — жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники Московские ездили на лодках по Волхову с кольями, баграми и секирами; кто из вверженых в реку всплывал, того кололи, рассекали на части... Толпы злодеев были посланы и в Пятины Новогородские губить достояние и жизнь людей без разбора, без ответа. Сие... разрушение Великого Новгорода продолжалось около шести недель... ».

А от як підсумував вчинки Івана IV (Лютого) історик К. Валішевський у книзі «Иван Грозный» (с. 276):

«... и когда Ивану больше некого было убивать, он обратил свою ярость на неодушевленные предметы. С особым зверством обрушился он сначала на монастыри, предполагая там измену. По той же, вероятно, причине он принялся уничтожать торговлю и промышленность зтого большого города. Все лавки в городе и пригородах, а вместе с ними и дома, были разрушены до основания. При зтом разрушении присутствовал сам царь. Опричники же, если верить летописям, рыскали кругом верст за 200—250 от Новгорода и везде делали то же самое... Новгород никогда уже не оправится от нанесенного ему удара».

Так були, нарешті, загарбані Москвою великі слов'янські твердині Новгород і Псков: винищені люди; зруйновані будівлі, оселі, церкви, монастирі; спалені навколишні села. Ми не маємо жодного права стверджувати, що Московія могла наслідувати хоч якесь слов'янське коріння, що походило від Новгорода та Пскова. Подібне не дозволяють робити навіть російські джерела. Звичайно, якщо не домішувати «примоса лжи».

Чому саме Московія так люто ненавиділа стародавні слов'янські твердині? Якщо пригадаємо, що впродовж віків Новгород та Псков були вільними республіками, де головною владою було народне віче, й народ сам обирав своїх посадників і навіть архієреїв, то стане зрозуміло, з якою лютою ненавистю сприймали московські можновладці слов'янські твердині та їхній потяг до свободи. Будучи породженням Золотоординської одноосібної деспотичної влади, московські князі успадкували винятково ординські закони. Ті закони нехтували чужою думкою, заперечували узгодження рішень, не цінували людського життя, обожнювали правителя, проповідували одвічну рушійну експансію та загарбання чужих земель і добра. Московські можновладці, починаючи зі знаменитого Олександра Невського, завжди сповідували саме таку — ординську владу. Іншої вони ніколи не знали. Тому й зрозуміло — така влада не могла співіснувати зі слов'янським вільним етносом. Слов’янські цінності самі по собі заперечували подібну владу.

Через то Московія тоді не могла сприймати нашої слов'янської моралі, наших слов'янських; цінностей. Це й спричинило загибель київських слов’янських твердинь — Новгорода та Пскова. Тож не забуваймо сивої давнини.