Укри-арії та відична Україна

Сучасний стан людства характеризується рiзким загостренням усiх тих протирiч, якi накопичувалися протягом усiєї його iсторiї. А в кризовi перiоди, коли руйнуються життєвi устої, змiнюється звичний ритм життя i рвуться усталеннi зв’язки мiж людьми та поколiннями – проблеми самоусвiдомлення стають вкрай нагальними.

Починаються пошуки своїх витокiв, з’являється зацiкавленiсть у своєму минулому, минулому свого народу, всього людства в цiлому. В цьому контекстi не залишилася осторонь й Україна. Трагiчна її iсторiя, особливо останнього тисячолiття, ставить питання про те: чи варто вiдходити вiд вiрувань своїх предкiв i поклонятися чужим доктринам, чи все-таки цiнувати досягнення свого народу i не зрiкатися свого, рiдного, здобутого тяжкою працею попереднiх поколiнь i не переймати слiпо все чуже. Чи не звiдси коренi усiх наших негараздiв i трагiчних сторiнок в iсторiї? Мiльйони жертв ми уже принесли на вiвтар усвiдомлення свого мiсця в Усесвiтi.

Щоб розiбратися у цьому, треба чiтко розумiти, що вiдповiдi при матерiалiстичному (атеїстичному) розумiннi природи буття, без урахування процесiв духовної еволюцiї людства, ми не знайдемо. Сучасна наука в своїх дослiдженнях опирається на емпiричнi методи дослiдження i обгрунтування їх результатiв, на аналiз рiзних галузей науки, в результатi чого робиться висновок, йде шляхом дослiду та досвiду. Базою даних для проведення аналiзу є письмовi свiдчення лiтописних подiй, археологiчнi докази, при цьому повнiстю, чи майже повнiстю, вiдкидається усна традицiя, усна народна творчiсть (мiфи, перекази, легенди, пiснi, думи тощо), лiнгвiстичнi дослiдження, порiвняльне мовознавство та iншi джерела вербальної передачi iнформацiї вiд поколiння до поколiння. Все це звужує базу для серйозного аналiзу i доказовостi цих дослiджень, бо часто й густо письмовi джерела мали i нинi мають досить упереджений, полiтичний пiдтекст з метою виправдання дiй людей, якi перебувають при владi.

Але розшифрувати тi знання, що закладенi в цих джерелах i визначити їхнi завдання пiд силу лише тим, хто зумiє використати в своїх пошуках комплексний пiдхiд, враховуючи усно-символiчну традицiю, яка лише i дасть змогу розшифрувати послання нам вiд минулих поколiнь. Комплексний пiдхiд – це, перш за все, спирання на iнтуїтивнi канали людей, якi мають змогу бачити тонкi та духовнi плани, а також використовуючи iнший метод пiзнання дiйсностi – метод «божественного одкровення» на вiдмiну вiд того, яким користується сучасна наука. Метод емпiричного досвiду, наукового обгрунтування дає нам мало iнформацiї для поглибленого пiзнання сутi природних процесiв, розумiння «божого провидiння». І тiльки авторитет священних писань дасть нам змогу розiбратися в самiй сутi явищ, якi вiдбуваються в явленному свiтi.

Використання iнтуїтивних каналiв окремих особистостей в пошуку iстини може привести до звинувачення в суб’єктивностi сприйняття ними iнформацiї, тому залишається лише одне – спиратись на авторитетнiсть священних писань i шукати вiдповiдi на свої запитання там. Це дасть змогу, використовуючи досягнення сучасної наукової думки, поєднати методи наукового, емпiричного дослiдження зi знаннями, даними людству «згори».

Але чи всi авторитетнi джерела є такими по своїй сутi? Швидше всього – нi. Бо їх авторитетнiсть повинне пiдтвердити саме життя – емпiричний досвiд людства. Зро- зумiло, що чим древнiше джерело, тим бiльше довiри воно викликає. Тому, що його авторитет i повага до нього пiдтверджена i часом, i людьми. І що ж з цих автори- тетних писань ми можемо визнати за найбiльший авторитет? Це – вiдичне вчення, якi часто називають «Індiйськими Вiдами». Чому?

Та тому, що в «Вiдах» зiбраний унiкальний масив iнформацiї з усiх сфер людського буття, починаючи вiд принципiв та законiв побудови Всесвiту й закiнчуючи аспектами богорозумiння та богопiзнання. Жоден з iнших визнаних авторитетних священописань не має нiчого подiбного i не дає такої цiлiсної, повної картини принципiв свiтобудови та мiсця людини в нiй, її ролi, її завдань i кiнцевої мети її втiлення на планетi Земля. Порiвняльна характеристика вiдичних знань та iнших джерел приводить до сенсацiйного висновку: що всi iншi священнi писання, данi рiзним народам та нацiям, є лише частиною вiдичного спадку. Тобто з цiлого взята частинка та дана в користування народам вiдповiдно до їх рiвня духовного розвитку, бо осягнути цiле на тому етапi свого розвитку вони ще не могли.

Прадавнiсть арiйського вiдичного вчення заглиблюється i губиться в глибинi вiкiв. Речовинна доказова база – у виглядi письма з’являється на пiзнiших етапах розвитку людства. Виникнення письмової форми передачi iнформацiї якраз i знаменує привiд найтемнiшої доби – Калi-Юги ( Сварожої ночi), коли рiзко падає духовнiсть людства, розумовi здiбностi, пам'ять, тривалiсть життя людей, ширяться всiлякi беззаконня, людина стає на шлях неблагочестивостi й неправедностi, змiнюються прiоритети в дiяльностi людей – вони починають забувати про шляхи самовдосконалення, гармонiчного спiвiснування у Всесвiтi з усiм творiнням Божим, а метою їх iснування стає примiтивне iснування та задоволення низьких iнстинктiв, плотських насолод, розростається до загрозливих розмiрiв егоїзм, жадiбнiсть, жорстокiсть, агресивнiсть, що в кiнцевому результатi приводить до початку воєн за панування над iншими людьми та перетворення їх на своїх рабiв.

Вiдичне вчення («Магабгарата», «Пурани») нам чiтко вказує на циклiчнiсть iснування iсторичних епох як у Всесвiтi, так i на Землi, де доба iстини замiнюється зовсiм протилежною – добою брехнi i суцiльного обману. Тривалiсть iснування проявленого, матерiального свiту обмежена i вимiрюється в циклах кальп. Кальпа – це День Брагми, а один рiк Брагми нараховує тисячу циклiв по чотири юги. На початку першої кальпи починається творiння, розвертання Всесвiту, а в останню – проходить його згортання до висхiдної точки, щоб пiсля Ночi Брагми знову почалося розгортання всього Всесвiту, всiх галактик i метагалактик. День Брагми, або кальпа, теж подiлений на циклiчнi перiоди або юги, якi мають назву «мала юга» на вiдмiну вiд «Великої Юги», що має тисячу кальп (або «рiк Брагми»).

Одна «мала юга», в свою чергу, подiляється на чотири перiоди або юги: Сатья (або Крита), Трета, Двапара та Калi. Сатью – Югу характеризує праведнiсть, мудрiсть, вiра, богорозумiння та богопiзнання, дотримання законiв Творця, благочестивiсть, вiдсутнiсть невiгластва та iнших вад. У Трета – Югу з’являються першi вади, першi порушення свiтового ладу. У Двапара – Югу праведнiсть i релiгiйнiсть занепадають ще бiльше, збiльшується кiлькiсть людських вад.

Нарештi настає Калi-Юга, епоха в якiй ми зараз живемо, щедра на рiзнi беззаконня, злочини, безчестя, безбожнiсть та всiляку грiховнiсть. У Калi – Югу настiльки поширюється кривда та зло, що наприкiнцi неї з’являється Калка Вiшнуяшас в образi вершника на бiлому конi в червоно-малинових одежах як десятий аватар Господа Вiшну – хранителя божественного ладу, i знищує всю кривду йi зло на землi та вiдновлює божественний лад i закони. Його поява знаменує початок нової доби – доби iстини – Сатья-Юги.

Для епохи Калi-Юги єдине Правiдичне вчення було роздiлене на чотири Вiди: Рiгвiду, Сама-Вiду, Яджур-Вiду, Адхарва- Вiду. Як пояснення до Вiд були створенi «Упанiшади», «Веданта – Сутра», «Магабгарата», «Пурани», «Араньяки», «Брахмани» та iнша допомiжна лiтература. Отже, Вiди не є плодом працi багатьох поколiнь людей та фiксацiї їх досвiду, це – Божественнi одкровення, якi Боги, через провiдникiв, передали людству для користування – для його вдосконалення та еволюцiї.

«Вiди» – в перекладi означає: «знати, вiдати, iстинне знання». Воно стосується знання, що має Божественне походження (апаурушея – санскритською: надлюдське). Вони спочатку були записанi вiдичною мовою, а пiзнiше, коли вiдична мова почала забуватися i використовувалася лише брахманами, почав вживатися санскрит, який є бiльш зрозумiлим для широкого загалу i нинi лежить в основi державної мови Індiї – гiндi.

Вiди – це здебiльшого гiмни, що виконуються жерцями на славу Богiв. Перша Вiда – «Рiг-Вiда», чи «Рич – Вiда» мiстить 1017 гiмнiв, зiбраних у десятьох книгах. Вони, здебiльшого, прославляють вiдичних Богiв. Друга Вiда – «Сама-Вiда» – Вiда-пiснеспiвiв – пiснi, що прославляють Богiв. Це, здебiльшого, повторення гiмнiв «Рiг-Вiди», хоча є й вiдмiннi вiд неї тексти. Третя – це «Яджур-Вiда» – Вiда жертвоприношень, що мiстить iнструкцiї щодо принесення жертв та жертвеннi формули, якi використовуються пiд час пiднесень Богам. І четверта – це «Атхарва-Вiда», що мiстить рiзнi замовляння, заговори, обряди для лiкування душевних та тiлесних недуг, очищення людини вiд рiзної нечистоти. Також до вiдичного спадку належать i рiзнi коментарi до Вiд. Це – «Брахмани», епос «Махабхарата» ( 18 книг), «Рамаяна», «Пурани», «Упа – Вiди», «Упанiшади», «Ведан- та-Сутра», «Самхiти» та «Шастри».

А тепер можна задатися питанням: а яким боком, ми – українцi, дотичнi до цього знання? Оскiльки ми уже ранiше означили тезу про iснування давньої праарiйської спiльноти, проведемо аналiз пошукiв прабатькiвщини цiєї спiльноти. Як свiдчать вiдичнi джерела, прадавнi арiйцi прийшли в сучасну Індiю десь з пiвнiчного заходу, тобто Індiя не була їх iсторичною батькiвщиною. Це були переселенцi з iнших країв.

Із яких саме? Бiльш масштабнi науковi дослiдження останнiх десятирiч дозволили пролили певне свiтло на цю таємницю: де була Батькiвщина арiїв i чому вони переселилися в Індiю? Дослiдження проводилися вченими як України, так i зарубiжжя. Першi спроби розгадки iндоєвропейських паАрей Рахманенко ралелей зробив сер Вiльям Джонс, який був членом Верховного Суду у Калькуттi й у 1786 роцi зробив дивне вiдкриття. Вивчаючи священну мову iндiйцiв – санскрит – вiн дiйшов висновку про спорiдненiсть мов народiв Індiї та Європи. А в 1833 роцi Франц Бон встановив i довiв, на основi ще до нього помiченої подiбностi санскриту – мови брахманiв та бiльшостi древнiх й нових європейських мов, що санскрит близько спорiднений не лише з давньоперсидською (зенд), а майже з усiма мовами Європи. Чим пояснити подiбну схожiсть? Найшвидше можна припустити кревну спорiдненiсть народiв, тобто прийняти їх походження вiд одного первинного народу. А в 1878 р. польський вчений М. Красуцький друкує свою статтю про давнiсть малоросiйської мови, де робить сенсацiйне вiдкриття: всi прадавнi мови, включенi до iндоєвропейської спiльноти беруть свiй початок iз української, як праматерi всiх iндоєвропейських мов. Думки про прадавнiсть української мови також знаходимо у працях М. Максимовича, О. Потебнi, П. Житецького та iнших видатних учених 19 ст. Пiзнiше про прадавнiсть української мови заявляли І. Огiєнко, М. Марр, А. Булаховський та iн. А вiдкриття В. Хвойкою трипiльської цивiлiзацiї взагалi здiйснило революцiю в пiдходах до поглядiв на давню iсторiю. Широкомасштабнi дослiдження трипiльських поселень дало величезну доказову базу щодо походження як арiйства, так i українства. Роботи мовознавцiв стверджують, що усна словесна творчiсть українцiв тягнеться з трипiльських часiв. Також трипiльських часiв сягають вiднайденi С. Наливайком україно–санскритськi мовнi паралелi, адже колонiсти iз українського Поднiпров’я з’явилися в Пiвнiчно-Захiднiй Індiї ще в 4 тис. до н. д. себто у Трипiльську добу. Про iсний зв'язок української мови та санскриту говорять й iншi поважнi дослiдники (В. Кобилюх, С. Губерначук та iн.) Отже, виходить, що стрiмкий розвиток iсторичної та лiнгвiстичної науки дає нам усi пiдстави стверджувати, що прабатькiвщина арiйських народiв – це українське Поднiпров’я. Історiя ця сягає часiв Трипiлля та Аратти i на початку Калi-Юги частина арiйських народiв почала переселення на рiзнi континенти – в Азiю, Африку, Індiю, на Далекий Схiд та iншi терени, несучи з собою культуру, мову, звичаї, традицiї. Саме в той час i вiдичне вчення було занесене переселенцями до сучасної Індiї. І там було збережене до наших днiв у незмiнному виглядi, оскiльки нашi брахмани знали, що на територiї України буде найбiльш жорстока доба Калi-Юги, коли вся вiдична культура пiддасться знищенню, i лише у мовi та символiцi залишаться свiдчення про тi прадавнi часи. В усьому iншому пануватиме чужовiр’я i народ вiдiйде вiд своїх правiчних коренiв, забуде свою iсторiю й своїх предкiв, поклонятиметься чужим Богам i видаватиме це за духовнiсть. І лише як згадка про тi славнi часи залишиться в традицiї святкування рахманського – брахманського Великодня, коли яйця вiд великоднiх крашанок кидають у воду, щоб вони пливли на райськi острови та повiдомляли там рахманiв-брахманiв, що в Українi настало свято Великодня. Мiж iншим, такого свята немає жоден нарiд (зокрема, i так званi слов’янськi). Це ще раз засвiдчує прадавнiсть вiдичного свiту i те, що Україна є праматiр’ю арiйських народiв. А на згадку про тi давнi вiдичнi часи нашi предки заклали по всiй Українi цiлi комплекси курганiв, де були вiдображенi основнi вiдичнi мiфоритуали. Розкопки курганiв пiдтвердили джерело походження цих ритуалiв i пряму наявнiсть iндо-українськiх паралелей.

По мiрi того, як розгорталася в часi Калi- Юга, занепадала духовнiсть, руйнувалися моральнi устої суспiльства, росло беззаконня. Та частина арiйства, що залишилася на теренах України, вимушена була прийняти цi правила гри i пiдлаштовуватися пiд реалiї часу та намагатися своїми дiями зменшувати зло, що панувало довкола. В цей перiод зафiксовано багато свiдчень iноземних iсторикiв про народи, якi в пiсляарiйський час населяли територiю України та Європи. Найвiдомiшi iз них – це анти, що дали культуру й свою назву середземноморським країнам, та венеди, що несли арiйську культуру народам Центральної та Захiдної Європи. Лiтописнi свiдчення про них датуються десь до сере- дини першого тисячолiття нової доби. Згад- ки про слов’янство в цей час вiдсутнi й ли- ше в латинськiй традицiї слово «слав» оз- начає «раб». Вiдповiдi про причину такого змiсту вiд iсторикiв не отримано ще i доте- пер. Це майже неможливо, щоб такий ве- ликий масив народу (названий пiзнiше «слов’яни») що займав величезнi територiї й вiдомий, на загал, войовничий, був рабом у всiх народiв. Історiя ж, як не парадок- сально, свiдчить абсолютно протилежне – саме тi ж слов’яни, яких чомусь називали «рабами», i зруйнували вiчний Рим. Пiзнi- ше термiн «слов’янство» придбав бiльше релiгiйно – полiтичного аспекту, нiж по- няття назви чи самоназви народу. Його по- ширення було викликане й продиктоване iнтересами розповсюдження християнсь- кої вiри. Саме з метою обслуговування по- треб проповiдування нової вiри, нiж для збереження культурних здобуткiв попе- реднiх поколiнь Кирилом та Мефодiєм бу- ла створена штучна церковно-слов’янська мова. Навпаки, ставилося завдання навер- нути народи, що ще зберiгали вiдичну тра- дицiю й культуру й говорили вiдичною мо- вою, навернути до нової вiри i знищити спогади про прадавнi вiрування та культи, обзиваючи їх «язичництвом» та «поган- ством». І на базi солунсько–македонського дiалекту, на той час уже дуже огреченого, була створена церковно-слов’янська мова, як уже говорилося вище, для обслугову- вання потреб нового культу. Кирило та Ме- фодiй навiть отримали вiд Ватикану благо- словення на провадження релiгiйних по- треб цiєю мовою. Перше випробування во- на пройшла у Великiй Моравiї, де христи- янство вже активно нав’язувалося нi- мецькими мiсiонерами латиною. Все це ви- кликало спротив мiсцевого населення i то- му, щоб пом’ягшити напругу, вдалися до обслуговування потреб нової релiгiї бiльш зрозумiлою мовою.

Що ж до питання походження України та українства i спiввiдношення його з арiйством, то це протирiччя легко знiмається через термiн «укри – арiї». Так: це тi загадковi, утаємниченi укри, яких дехто з дос- лiдникiв називає «вчителями людства». «Ук- ра» – «Ра-сини» – «б-ра-хмани» – «раx-мани» – «Б-Ра-хма» – вловлюєте зв'язок мiж цими словами? Вони – одного кореня i означають iм’я Творця Всесвiту Брагму – Браму – Ра. Лiтопис «Повiсть временних лiт», написаний християнським монахом Нестором-лiтописцем, дає нам розшифровку, хто такi укри: « Укри – суть глаголящi брахмани, якi ведуть благочестиве життя, не їдять м’яса, не п’ють вина, не чинять блуду». Гадаємо, що в упередженостi християнського монаха звинуватити важко. Написаний цей лiтопис в 11 ст. н. д., виходить, що вiн ще застав цих легендарних укрiв. Виходить, що укри якраз i є тi вiдичнi брахмани, що священним словом та мантрами творили та тримали лад у свiтобудовi й суспiльствi, гармонiзуючи весь навколишнiй простiр. Укри – це специфiчна група людей, древня каста, iнтелектуальна верхiвка древнього суспiльства, носiї високих духовних знань. Це обдарованi вiд природи люди – володарi давнiх вiдичних знань, люди з надзвичайно розвиненою власною енергетикою (бiоенергетикою), здатнi впливати на оточуючих людей i свiт. Це – носiї дуже давнього свiтогляду який вони тисячолiттями(!) поширювали на величезних просторах Євразiї.

І, за однiєю з українських легенд, з початком Калi–Юги вони пiшли на райськi острови й там чекають вiсточок з України у Великоднi свята i повернуться назад, коли наступить нова доба (розвiдки на тему словотворень з коренем «ра» в українськiй мовi можна вiднайти в творах С. Коваля, а слово «ук, укий» – означає «навчений, знаючий, вiдаючий»). А щодо назви «Русь» та «русичi», то вони пов’язанi з воїнським станом, з варною кшатрiїв. Русичами називали воїнiв кшатрiйського зразку, а Русь – це вiйськовi поселення, на зразок пiзнiших козацьких Сiчей.

Лiтописи та билинний епос iз глибини вiкiв промовисто свiдчить, що вiрою, яку зараз називають язичницькою, було просякнуте все життя наших предкiв у всiх його соцiальних прошарках. Донинi збереглися вiдомостi про волхвiв, вiдунiв, вiщунiв, вiщовиць, вiдьмакiв та вiдьом (вiд слова «вiдати»), чарiвникiв i чарiвниць, знахарiв i знахарок, ворожбитiв i ворожок, золiйникiв i келiйниць, громникiв i громниць, яких зараз i важко роздiлити за рангами. Вiдомо, що волхви найближче стояли до жерцiв – брахманiв, якi повсякчас слугували бiля вiвтарiв Богiв, пiдтримували жертвенний вогонь й охороняли святинi народу. Стан брахмана – жерця також був провiдним в староукраїнському суспiльствi. До його обов’язкiв входило навчання Вiрi – Вiдi, приношення жертв Богам, проведення обрядiв та ритуалiв.

Але плин часу неминучий i одна ера замiнює iншу. Мiняються епохи, мiняються й люди. Поступово суть вiдичного вчення втрачалася, замiнювалася поклонiнням окремим пiвбогам, а потiм i це розумiння втрачається й на змiну йому приходять такi штучнi релiгiї, як християнство. Зрозумiло, що прийняття християнства не могло вiдразу змiнити усталений тисячолiттями спосiб життя. Але нова агресивна вiра почала хрестити вогнем i мечем непокiрних, силомiць навертаючи до нової вiри, знищуючи мiльйони людей в iм’я свого Бога. Заради насадження християнства були пролитi рiки кровi й у цьому мiсiонерам активно допомагала мiсцева княжа верхiвка, яка швидко зрозумiла свою вигоду вiд нової релiгiї заради упокорення своїх пiдданих й перетворення їх на своїх рабiв. Фактично правляча верхiвка зрадила свiй народ, зреклася вiрувань своїх предкiв, їхнiх звичаїв i традицiй. А крiм того, все це активно пiдiгрiвалося щедрими фiнансовими подачками, як Риму, так i Вiзантiї. А зрада свого народу тягне за собою важкi кармiчнi наслiдки. Що ми й побачили в iсторичному розрiзi: князi та їх нащадки або перебили один одного в мiжусобицях в боротьбi за владу, або загинули вiд рук завойовникiв. До речi, те ж саме трапилось i з нащадками Б. Хмельницького та iнших українських гетьманiв, що правили Україною як своєю власнiстю i торгували нею на всi сторони свiту, виторговуючи у рiзних монархiв якнайбiльшi дивiденди для себе.

Пiсля хрещення Київської Русi, переслiдуванi князями, попами та реками, волхви, жерцi та воїни-охоронцi об’єднувалися в таємнi громади i у вiддалених вiд великих мiст мiсцях Сiчi. На островах Днiпра, побережжях Буга та Днiстра, у Карпатах i чисельних лiсах України волхви будували новi помешкання. Шлях до досконалостi опирався на рiдну вiру, одвiчнi звичаї та обряди. Величезна кiлькiсть волхвiв пiшла мiж люди. Волхви широко застосовували свої знання в лiкуваннi, оберiгали вiд злих духiв, вчили розуму та мудростi. Свої, нагромадженнi тисячолiттями, таємнi знання волхви суворо охороняли, а якщо i передавали, то гiдним людям. У станi воїнiв можна зустрiти спадкоємцiв волхвiв: козакiв- характерникiв. Неоцiнений внесок у збереження самобутностi нашої нацiї зробили саме волхви й характерники. Попри тотальне знищення лiтописної спадщини, писемних священних текстiв нашого народу християнськими мiсiонерами, iсторики все ж знаходять вiдомостi й про вiдичну культуру в Українi.

Стародавнi Вiди й український козак-вiдун з «оселедцем» i в шароварах, якого поважали, бо надто багато знав – що мiж ними спiльного? Слово «вiдун» має коренi у вiдичнiй мовi, якi зафiксованi у назвi Вiд i означає «вiдати, знати». Козацьку косу (оселедець) можна побачити на старовинних зображеннях iндiйських брахманiв, теж зодягнутих у шаровари, тiльки не зшитi зсередини. А орнамент у вишивках, символiцi повнiстю збiгається з українською традицiєю. Назвати це випадковим збiгом не виходить. Неодмiнним атрибутом арiйських воїнiв – кшатрiїв був чупер, або, як його ще називають, «коса» – пасмо волосся, що виростало з макiвки голови – з верхньої чакри, пiд назвою «Тiм’я» («саха- срара» – вiдичний термiн). Звiдси i походить назва «косак». Носiння коси означало приналежнiсть до касти воїнiв – кшатрiїв. Ця зачiска зустрiчається повсюди, де побували арiї.

Уособлення Бога-Воїна нашi предки вбачали в Індрi, Громовержцевi, Перуновi. Храм Перуна завжди охоронявся посвяченими у вiйськовий стан – косаками. На випадок вiйни косаки виступали окремими полками Вiйська Перунового ( навiть в УПА була Перунова Сотня, правда про це намагаються не говорити). Загиблий в бою кшатрiй – косак, який чесно виконав свiй обов’язок. свою дхарму, вiдразу потрапляв на райськi планети – Луки Сварожi, де продовжував подальший свiй розвиток. Каста воїнiв – козакiв iснувала i в часи Київської Русi, i пiсля прийняття християнства. Яскраве продовження цiєї вiдичної арiйської традицiї ми спостерiгали уже в найближчi до нас iсторичнi часи – часи Запорiжської республiки. Всi зовнiшня атрибутика i внутрiшня суть косакiв – запорожцiв базувалася на вiдичних традицiях i звичаях, на вiдичнiй дхармi. Зовнiшнiсть косака – запорожця повнiстю нагадувала вiдичного кшатрiя – це i коса на головi, i одежа (шаровари, жупани, козацькi шапки), використання в одежi червоних, кшатрiйських кольорiв. Це i самi назви – кiш, кошовий, отаман (атман – душа, санскрт.), паланка,курiнь та багато iнших термiнiв, якi сучасна християнiзована людина уже не розумiє. Це i духовне наповнення смислу життя – вiдстоювання i захист iдеалiв добра, справедливостi, правого закону, закону свiту Прави – свiту Богiв, боротьба iз проявами зла свiту Криви (Кривди). Це i боротьба за волю рiдної землi, рiдного народу, вiдстоювання i захист прадавнiх вiрувань i звичаїв. З древнiх переказiв ми знаємо, що давнi арiї демонстрували чудеса магiї: могли творити туман, напускати осiнню млу, цiлими днями ховатися на днi рiчки, або в морських хвилях. Вiдомо, що i волхви, i козаки-характерники теж могли розганяти хмари, викликати громовицi, страх у ворогiв, перетворюватися на вовкулак, вмiли замовляти стрiли, шаблi, кулi так, що вони не завдавали шкоди, ходили по водi, а також годинами перебували пiд водою. Про це ходять цiлi козацькi легенди. Переосмислюючи знання характерникiв через призму сучасного свiтогляду, можна стверджувати, що козакам були вiдомi магiя, телекiнез, левiтацiя, телепатiя, гiпноз, сугестiя i все те, що дослiджує сучасна парапсихологiя. Як тут не згадати про мiстичнi здiбностi великих йогiв, описанi у Вiдах, з яких найголовнiшi вiсiм: здатнiсть зменшуватися настiльки, щоб проникати в камiнь, здатнiсть ставати таким легким, що можна плавати в повiтрi чи ковзати на поверхнi води, здатнiсть по сонячному променю дiстатись Сонця чи торкнутися Мiсяця, здатнiсть дотягнутися до будь-якого мiсця i взяти звiдти те, що подобається, здатнiсть за власним бажанням створити чи знищити цiлу планету, здатнiсть пiдкорити своїй волi кого завгодно, можливiсть досягти чого завгодно (наприклад, змусити воду ув йти у своє око i вийти з нього), здатнiсть, виходячи за межi законiв природи, творити неможливе. Але слiд зауважити, що перелiченi мiстичнi здiбностi є матерiальними. Згiдно з Вiдами, кiнцевою метою людського життя є любов до Бога. Це – найвища духовна досконалiсть.

Повертаючись до козакiв-характерникiв, мусимо констатувати, що вони сповiдували давню, вiдичну вiру i були посвяченi в таємнi знання про природу i космос, отриманi ними вiд волхвiв. Про них ходили найрiзноманiтнiшi легенди, їхнi надлюдськi здiбностi вражали навiть бувалих козакiв. Простий люд називав їх чаклунами, а попи стверджували, що в них вселився бiс. Характерники на Сiчi займали особливе становище i, за легендами – у них навiть був окремий курiнь, який називався «Шанований курiнь». Вони були хранителями правiчної культури, традицiй, звичаїв та вiдичних законiв.

І коли зараз iз середовища тих українцiв, що вважають себе нащадками козакiв, лунають заяви, що косаки – запорожцi були ревними захисниками вiри Христової, навiть вiри православної, то мусимо визнати, що вони глибоко помиляються. Так: вони були православними, але вiрними своєму вiдичному закону i славили свiт Прави, свiт Богiв. Бо i сама назва «православ’я» , як i багато iнших наших назв, були запозиченi християнством i привласненi, а тепер видаються за свої. Згадаймо, це i Рiздво, i Великдень, i Зеленi Свята, це i свято Купайла, i Спаса, i до рiздвяний зимовий цикл свят. Навiть i в стягах Вольностей Запорiжських використовувались сакральнi кольори – бiло-малиновi, якi доповнювалися символiкою сакральних знакiв – це i арiйський хрест, i шестикутна зiрка Сварога, i восьмикутна зiрка «Ра», це i пiвмiсяць та iншi вiдичнi знаки та символи. Все це свiдчить про глибоку обiзнанiсть косакiв – запорожцiв з вiдичним вченням i вiдичними законами. Територiя Вольностей Запорiзьких займала чи не половину сучасної України. Зараз про це якось не прийнято говорити. Бiльше згадують Сiчi (Запорiзьку, Чортомлицьку. Олешкiвську тощо), залишаючи поза увагою територiальний устрiй Вольностей Запорiзьких, до складу яких входили не лише Сiчi, як вiйськовi стани, а й паланки, на якi було роздiлено всю територiю Вольностей Запорiзьких, де проживали одруженi козаки зi своїми сiм’ями. Така велика на той час територiя, яка сповiдувала життя за вiдичними законами i поконами (i це в середньовiчнiй феодальнiй Європi!), знаходячись в оточеннi християнських й iсламських монархiчних держав, якi сповiдували агресивну мiсiонерську полiтику по наверненню нових пiдданих в « iстинну вiру», не могла не викликати роздратування європейських та азiйських монархiв, де в їх країнах процвiтало рабство, крiпацтво, безправ’я, деспотiя i тиранiя, релiгiйний фанатизм. Такий устрiй у побудовi суспiльства, який зараз прийнято називати демократичним, республiканським, i який ще зберiгся з давнiх арiйських часiв, був не зрозумiлим навколишнiм народам i етносам, якi вже були одурманенi iсламо – християнськими iдеологiями й вважали себе не вiльними людьми, а рабами божими. І цей комплекс раба, рабської психологiї так глибоко вкорiнився в душу сповiдникiв цих релiгiй, що й цей стан раба не дозволяє неупереджено поглянути навколо - а що ж вiдбувається надворi? Та не дозволяє вiльно вдихнути на повнi груди i стати вiльною, гiдною своєї богоподiбностi, людиною,

В країнах, що їх оминув вплив християнської iдеологiї,i досi культура, звичаї народу пов’язанi, насамперед, з похiдними вiд Вiд вiруваннями. Ми ж зараз маємо дуже бiдно вiдтворену на паперi нашу iсторiю. Мiсiонери – лiтописцi тлумачили та краяли нашу iсторiю на вiзантiйський лад, утверджуючи уявлення про фiлософську нерозвиненiсть української культури. Сучасники багато знають про Рим i Вiзантiю. Довкола цих держав створено ореол величi. Основна заслуга в цьому належить церквi. Щоб пiдняти авторитет вiри Христової i подати «язичницький» свiт у сiрих барвах примiтивiзму, робилося все для знищення лiтописної спадщини як нашого, так i iнших народiв. Через це українцi передавали духовний досвiд своїх предкiв наступним поколiнням у виглядi обрядiв, звичаїв, переказiв, казок, пiсень. Вiдлуння давньої вiри слiд шукати, насамперед, у фольклорi народу. «Колядки, – вiдзначав М. Драгоманов, – цiлi Веди пiвденноруськi, за котрими можна простежити вiдтiнки релiгiйних уявлень вiд древнiших часiв до пiзнiших, своїми образами вони нагадують гiмни Індрi, оспiвування iнших Богiв». На жаль, українське суспiльство не дуже переймається питаннями вивчення та поширення вiдичних знань, повернення до воїх витокiв, вiддаючи перевагу розв’язанню полiтичних, економiчних, соцiальних проблем, не усвiдомлюючи цiннiсть вiдичної науки. У Вiдах мiстяться такi знання з фiлософiї, психологiї й медицини, астрономiї й астрологiї, фiзики та хiмiї, мiкробiологiї та математики, лiтератури та мистецтва, iсторiї та загальнолюдських проблем, якi можуть стати корисним набутком сучасної наукової думки, допоможуть подолати соцiальну кризу. Час розумiти, що Вiди – це загальнолюдське надбання, одвiчнi витоки української культури, мудрiсть яких перевiрена вiками. Вiдмiннiсть полягає в тому, що в Індiї вони збереглися i передаються без спотворень низкою учнiвської послiдовностi – як наука про Бога, а в Українi вони залишились тiльки в легендах та казках. І лише повернувшись до своїх витокiв, вiдкинувши всi вчення, якi нав’язанi нам чужими релiгiйними мiсiонерами, ми зможемо воскреснути iз попелу i вiдродитися до справжнього духовного життя. ншого шляху в нас немає. В протилежному випадку на нас чекає повне забуття.

Список використаної лiтератури

1. Ригведа. Мандалы І–ІV. Издание подготовила Т. Я. Елизаренкова, – М., 1989.
2. Ригведа. Мандалы V–VIII. Издание подготовила Т. Я. Елизаренкова, – М., 1999.
3. Ригведа. Мандалы I–Х. Издание подготовила Т. Я. Елизаренкова, – М., 1999.
4. Артхашастра или наука политики (перевод с санскрита. Изд. Подготовил В. И. Кальянов, – М., : Наука, 1993, – 795 с.)
5. Атхарваведа. Избранное (Перевод, комментарий Т. Я. Елизаренковой, – М., 1976, – 406 с.
6. Велесова книга. Пер. Б. Яценка, К., Індоєвропа, 1995.
7. Даниленко В. Энеолит Украины, – К., 1974
8. Лозко Г. Українське народознавство. – К. : АртЕк, 2004, – 472 с.
9. Лозко Г. Українське язичництво. – К.: Український центр духовної культури. – 1994. – 98 с.
10. Махабхарата. Рамаяна. Пер. с санскрита. М.: Художественная литература, 1974. – Т.2. – 608 с.
11. Миролюбов Ю. Ригведа и язычество. Мюнхен, 1981.
12. Младшая Эдда. Серия «Литературные памятники». Изд. подготов. О. А. Смирницкая, М. И. Стеблин – Каменский. Ленинград : Наука, 1970.
13. Наливайко С . Індоарiйськi таємницi України. – К.: Просвiта, 2004. – 448 с.
14. Наливайко С. Індiйський мiф. Український коментар. – К.: Видавець С. Наливайко, 2010. – 56.
15. Наливайко С. Таємницi розкриває санскрит. – К.: Просвiта, 2001. – 228 с.
16. Наливайко С. Етнiчна iсторiя Давньої України. – К.: Євшан – зiлля, 2007.
17. Наливайко С. Українська Індоарiка. – К.: Євшан – зiлля, 2007.
18. Чмихов М. Вiд Яйця – айця до iдеї Спасителя. К.: Либiдь, 2001.
19. Братко-Кутинський О. Феномен України, К.. 2008.
20. Силенко Л. Мага Вiра. – Гамiльтон, Кана- да, 1979, – 1428 с.
21. Чайченко О. Укри – Арiї, К.: Варта, 2003
22. Коваль С. Сини Ра з берегiв Днiпра. Л.: Видавничий дiм «Панорама», 2005.
23. Гусева Н. Славяне и арьи. Путь богов и слов. М.: ФАИР – ПРЕСС, 2002.
24. Губерначук С. Карби трипiльської доби в українських географiчних назвах та iменах особових. К.: Четверта хвиля . 2008.
25. Губерначук С. Прадавнiсть української мови. К.: Четверта хвиля . 2010.
26. Губерначук С. Трипiлля i українська мова. К.: ФОП Стебляк О.М. 2010.
27. Красуський М. Давнiсть української мови. К.: 2008.
28. Кришнамачарья Э. Духовная психология. Оккультная анатомия. Духовная астрология. М.: ЭКСМО, 2004.
29. Праведы. Древнее священное знание северных волхвов. М.: Белые альвы, 2005.
30. Кобилюх В. 167 синонiмiчних назв землi у санскритi. – Тернопiль.: Мандрiвець, 2009.
31. Мицик В. За законами свiтового ладу: Трипiльська цивiлiзацiя i свiтогляд українського народу. – К.: МАУП, 2007.
32. Каляндрук Т. Таємницi бойових мистецтв України – Л.: Сполом, 2004.
33. Каляндрук Т. Загадки козацьких характерникiв – Л.: Пiрамiда, 2006.
34. Боплан Г.Л. Опис України. К.: Наукова Думка, 1990.
35. Вiдейко М. Ю. Шляхами трипiльського свiту. – К.: Наш час, 2008.
36. Войтович В. Українська мiфологiя. – К.: Либiдь, 2002.
37. Пiддубний С. Фiлософiя українського слова. – К., 2004.
38. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської мiфологiї. – К.: Український письменник, 1993.
39. Плачинда С. П. Мiфи i легенди давньої України. – К.: Спалах. 1997.
40. Плачинда С. П. Лебедiя. – К.: Бiбiлiотека українця. 1997.
41. Повiсть временних лiт. За Іпатiвським списком. – К.: Радянський письменник, 1990
42. Шаян В. Вiра предкiв наших. – Гамiльтон- Луцьк, 1998.
43. Шаян В. Джерело сили української культури. Лондон–Торонто, 1972.
44. Шевчук В. Козацька держава.- К.: Абрис, 1995.
45. Шилов Ю. Брама безсмертя. – К.: Український свiт, 1994.
46. Шилов Ю. «Велесова книга» та актуальнiсть прадавнiх вчень. К.: Книжкова палата України, 2001.
47. Шилов Ю. Праiсторiя Русi – України VII тис. до н.е. – I тис. н.е. Київ – Хмельницький.: Українське козацтво, 1998.
48. Шилов Ю. Історична Аратта чи археологiчне Трипiлля ? К.: Аратта, 2009.
49. Шилов Ю. Аратта за «Ведою ловена» i памятками трипiльської культури та iншими науковими джерелами. К.: Аратта, 2010.
50. Шилов Ю. Джерела витокiв української етнокультури XIX тис. до н.е. II тис. н. е. К.: Аратта, 2002.
51. Бурдо Н. Сакральний свiт трипiльської цивiлiзацiї. К.: Наш час, 2008.
52. Саннiкова Л. П. Свята Мова Творця у звичаї народу: енiофеноменологiя староукраїнської культури. К.: Аратта, 2005.
53. Кифишин А.Г. Древнее святилище КАМЕННАЯ МОГИЛА. Опыт дешифровки про- тошумерского архива XI – ІІІ тис. до н.е. – К.: Аратта, 2001.
54. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981.
55. Стурлусон С. Старшая Эдда. – Москва, Ленинград, 1963.
56. Стурлусон С. Младшая Эдда. – Ленинград, 1970.
57. Франко І. Сотворення свiту. – Чернiвцi, 2001.
58. Шевченко Т. Повне зiбрання творiв у 12 – ти томах. – К.: Наукова Думка, 1990.
59. Яворницький Д. Історiя запорiзьких козакiв. –Львiв, 1990.
60. Махабхарата. Адипарва. Книга первая. Перевод с санскрита В.И. Кальянова. – Москва–Ленинград. Издательство Академии Наук СССР, 1950.
61. Махабхарата. Книга третья. Лесная. Перевод с санскрита Я.В. Василькова и С. Л. Невелевой – . М.: Наука, 1987.
62. Махабхарата. Книга пятая. Удьйогапарва или книга о старании.перевод с санскрита В.И. Кальянова. – Ленинград.: Наука, 1976.
63. Махабхарата. Книга шестая. Бхишмапарва или книга о Бхишме. М.: Наука, 2009.
64. Махабхарата. Мокшадхарма. Книга 12. Перевод с санскрита Б.Л. Смирнова. – Ашхабад.: ЫЛЫМ, 1983.
65. Махабхарата. Книги XV – XVIII. Перевод с санскрита Я.В. Василькова и С. Л. Невелевой – Санкт-Петербург.: Наука, 2005.
66. Вишну – Пурана. Перевод с санскрита Посовой Т.К. – С. Петербург.: Издательство ОВК, 1995.
67. Девибхагавата-Пурана. Перевод с санскрита Игнатьева А.А. – М.: Старклайт, 2006
68. Сканда – Пурана. Перевод с санскрита Ерченков О. – М.: Амрита – Русь, 2007.
69. Упанишады. Перевод с санскрита Сыркина А.Я. – М.: Восточная литература, 2003.
70. Вiдо-Вiстичне православ’я Русi – України : Збiрка – К.: СПД Кравчук, 2003.
71. Бхавата-Пурана. Перевод с санскрита С. Неаполитанский. М.: Амрита, 2011.
72. Ступнiков О.В. Веди й Україна. К.: Veda Press, 2003.
73. Середюк О. Лицарi Сонця. Луцьк: Інiцiал, 2006.
74. Дем’янов В., Андрєєв О. Велич Дулiбiї – Рось. Суренж. – К.: Полiграфкнига, 2007.