Чи варто виконувати російську музику?

На 7-й тиждень повномасштабної війни Росії проти України в соцмережах розгорілася дискусія стосовно такого, здавалося б, відстороненого питання – виконувати чи не виконувати музику російських авторів? Точки зору, природно є дві : “так, виконувати” і “ні, не виконувати”. Ось це питання ми би і хотіли детально розібрати.

Власне це питання виникло ще 8 років тому, коли російські фашисти захопили Крим і Донбас, але тепер, коли бомби падають і в столиці України, коли фашистською зброєю знищуються госпіталі і церкви, театри і музичні школи, питання постало з новою гостротою. Спеціально уникатиму конкретних імен і посилань, щоб не давати тролям можливості наводити аргументи в стилі “я – член каліфорнійської міжнародної академії, а ти хто?”, а лише висловлюсь по суті проблеми.

Основні тези

Отже тези pro. Апологети російської музики використовують гасло “мистецтво поза політикою”, кажуть про те, що російські автори минулого не мали стосунку до злочинів Путіна, їх музика є не тільки російським, але і загальносвітовим мистецьким надбанням, а деякі з російських авторів мали ще й українські корені, відтак відмова від їх доробку збіднює нашу культуру.

Тепер тези contra. Супротивники вказують на те, що військові злочини чинить проти українців не тільки особисто Путін, але і прості російські хлопці, що взяли в руки зброю, величезна кількість росіян, зокрема із числа мистецької еліти, ці злочини схвалює, весь цивілізований світ вводить санкції проти російського продукту в різних галузях економіки, а російська культура несамохіть виступає каталізатором московитської ідеології в світі.

Чи буває музика національною?

Трохи теорії. Мені доводилось стикатись із думкою колег про те, що музика, як і математика, не буває українською, російською чи англійською чи ще якої-небудь національності.

Стосовно математики це вірно: 2 плюс 2 і в Африці дорівнює 4. Також це вірно стосовно природничих наук і навіть музичної акустики: 440 Гц прозвучить як “ля” першої октави і на Евересті, і на просторах Атлантичного океану. Так відбувається тому, що закони природи працюють незалежно від людей. З творами мистецтва ситуація інша – вони творяться конкретними людьми, в певних історичних і соціальних умовах, і тому мають національні маркери.

Найбільш “національними” є вокальні твори, які співаються мовою того чи іншого народу. Тут все дуже просто – італійські опери співаються італійською, українська пісня – українською, а русскій блатняк – сучасною російською.

Складніше з інструментальною музикою. Інколи її національна приналежність виражена яскраво – наприклад мазурки Шопена спираються на мелодії польських народних танців, а мініатюри Лисенка – на мелодії українських пісень. Інколи ні – авангард або танцювальна електроніка на мелодії народних пісень не спираються. Але аудиторія цієї музики теж має свої межі – і географічні, і соціальні (або демографічні), тому і тут говоримо про культуру певних модерних спільнот.

Дещо спірною є ситуація з перекладеною вокальною музикою. Наприклад, коли Ленський співає “Впаду я вражений стрілою, чи мимо пролетить вона” (переклад М. Рильського) – він вже українець, чи ще росіянин? Тут немає однозначної відповіді – багато залежить і від таланту перекладача, і від національних прив’язок самого сюжету. Немає простої відповіді і для музики тих народів, які не спромоглися створити свою національну мову, як наприклад австрійців чи канадців. Але останній випадок нас не стосується – ми-то свою мову виплекати змогли.

Отже підсумуємо – так, зазвичай музика є національною, принаймні це відчувається коли виконується бодай одна з умов: музика (1) пов’язана з літературним словом, (2) пов’язана з літературним першоджерелом або сюжетами, (3) використовує з мелодії та/або ритми народних пісень чи танців. Навіть якщо музика не виявляє чіткої національної прив’язки, все одно існує прив’язка до певних спільнот зі своїми соціокультурними особливостями.

Музика для себе, на концертах і в освіті

Коли мова заходить про виконання і слухання музики, слід розрізняти три різні ситуації.

Ви слухаєте музику в навушниках, або граєте чи співаєте її, закрившись в кабінеті. В принципі в цьому випадку, як саме ви музикуєте – це ваша особиста справа, і як на мій погляд, ніхто не має права втручатись у цей інтимний процес. Врешті, право на дослідницьку роботу ніхто не скасовував. За умови, звичайно, що вас не чують сусіди.

Друга ситуація – ви організовуєте концерт або викладаєте запис в YouTube для прихильників вашого таланту. У цьому випадку ви дієте публічно і тим самим пропагуєте певну національну культуру щонайменше серед однодумців. Саме так – пропагуєте. Тобто, наприклад, ваші друзі, чують ваше натхненне виконання “лента за лентою” і емоційно стверджуються в думці про те, що з росіянами слід розмовляти мовою кулемету. Або, наприклад, ваші друзі чують від вас “Боже царя храні” і емоційно наповнюються переживаннями за благодєнствіє запорєбрікового самодержца. І це вже ваш моральний вибір, що саме пропагувати. Деякі діють за принципом “і вашим, і нашим” – це теж моральний вибір.

І нарешті, якщо ви викладаєте у музичній школі чи консерваторії – ви задаєте своїм учням або студентам певний репертуар. І тим самим – виховуєте підростаюче покоління. Тут йдеться про пропаганду ще більшою мірою. До якого світу ви виховуєте любов студентів – молодих людей з незформованим поки що світоглядом? До українського чи російського? Чи до принципу “і вашим і нашим”? А можливо до принципу “какая разніца”? Це не тільки ваш особистий моральний вибір, це вже питання державної політики щодо виховання підростаючого покоління.

Навчальний репертуар

Серед викладачів вокалу можна зустріти таку думку, що, мовляв, на чому ж виховувати вокалістів-початківців, як не на російському романсі? От дійсно, халепа така, на чому ж вчились бідолашні Пласідо Домінго, Лучано Паваротті, Монсеррат Кабальє? Певно ж “та её на заре не буди” зубрили? Та й взагалі вся італійська опера, від Монтеверді до Пуччіні, хіба не черпала натхнення з романсів Гурільова? А спробуйте вокаліста спитати щось із понад 400 пісень Монюшка, які точно не поступаються якістю Варламову – нечленороздільний потік свідомості гарантований.

Піаністам трошки легше. Хоча поставити на паузу Рахманінова теж не кожному буде легко, але все-таки доробок Шопена, Ліста, Гріга, Брамса, Дебюссі, Равеля відомий навіть серед малоосвіченої частини піаністів.

Звичайно, скарги на, нібито, брак українського репертуару і досі лунають з усіх усюд. Але лунають не тому, що української музики немає. Лунають, тому що її мало видавали, мало популяризували за радянських часів і в перші роки незалежності. Наприклад, репертуар столичних оперних театрів і студій в останні роки як правило обмежувався лише двома українськими операми – “Запорожець за Дунаєм” і “Наталка-Полтавка”. Інші 9 опер Лисенка, як і “Золотий обруч” Б. Лятошинського, або ж опери В. Кирейка, Л. Колодуба не ставились не тому, що їх нема, а тому, що вокалісти берегли свої сили і час для опер Римського-Корсакова і Чайковського.  

Чайковський – український композитор?

До речі, про Петра Ілліча. Існує міф про те, що Петро Чайковський – це ніби-то український композитор. Аргументують тим, що ніби Чайковський – українець за походженням, довгий час жив в Україні, звертався до української тематики і навіть, нібито, доклався до заснування Київської консерваторії.

Це – міфи. Хоча дід композитора по батьківський лінії був українцем, але ж ми знаємо, що окрім батька повинна бути ще і мати! Таким є закон матінки-природи. Так ось, обидві бабці Петра Чайковського були росіянками, а дід по материнській лінії – французом. Отже, за походженням Чайковський – на 50% росіянин, і лише на 25% – українець та француз.

До заснування Київської консерваторії Петро Ілліч на жаль теж не докладався. Власне до заснування саме консерваторії Петро Ілліч не дожив 23 роки! В музичному ж училищі, на базі якого консерваторія в 1913 році була заснована, Петро Ілліч навіть не викладав.

Втім, найбільш показовий момент в іншому. Петро Чайковський звертався до української тематики і навіть двічі – до творчості Тараса Шевченка – а саме у романсах “Вечірˮ і “На вгороді коло бродуˮ. Але в обох випадках Чайковський поцурався брати оригінальний шевченківський текст, а натомість звернувся до російських перекладів Л. Мея та І. Сурікова. Отакі справи. На відміну від Миколи Лисенка, який в ті самі роки багато писав на оригінальні вірші Шевченка. Опери Чайковського на українські сюжети, в тому числі “Мазепа”, також мають російськомовні лібрето в основі. Знов-таки на відміну від опер М. Лисенка. І навіть на відміну від М.Глінки, який написав два романси на українські тексти.

Що дає нам виконання російської музики?

А власне нічого не дає. Виконання російської музики лише забирає наш час, який ми могли би присвятити глибшому вивченню української музики, або глибшому вивченню музики наших братніх народів – поляків, чехів, словаків.

Кар’єрні перспективи? Можливо, якщо ви мрієте виступати в Москві, або сподіваєтесь, що русскій мір прийде в Київ. Хоча не факт – росіяни зрадників теж не поважають.

Міжнародна арена? А ось тут певний тренд на ізоляцію Росії слід всіляко підтримувати.

Вже зараз зрозуміло, що самотужки – без дієвої підтримки заходу у вигляді економічних санкцій і безпосередньої військової та гуманітарної допомоги нам не встояти. Тому збереження цього тренду – це питання нашого з вами виживання. Без всякого перебільшення. І культура має іти синхронно з іншими галузями.

Відключення від системи SWIFT? Дискваліфікаіція російських спортсменів? Ембарго на нафтопродукти? Так, так і ще раз так! І щоб ні в кого не виникало сумнівів – ембарго на культурний продукт! Будь-який. Світ потрібно переконувати, що Росія – це зло. Власне це очевидно для тих, хто пережив бомбардування, але можливо поки що неочевидно для тих, хто не відчув усіх жахів війни і сидить у теплому кріслі з інтернетом і гарячим чаєм. І ось саме для того, щоб не підживлювати образ “позитивної Росії”, варто утриматись від виконання російської музики зараз. Навіть тих авторів, які, можливо, й не підтримували російську владу і, можливо, мали якісь зв’язки з Україною. Утриматись, аби показати і українським солдатам, і міжнародним партнерам, що ми, митці, з вами, і ми приєднуємось до міжнародної кампанії з ізоляції Росії до тих пір, поки російському фашизму не буде покладено край.