Кладка мольфара

Горяни вірили: після смерті всі душі проходять по небесній кладці.

Однак, комусь дорога лежить в підземний світ - світ Наві, щоб переродитись і повернутися в новому тілі знову, а комусь піднятися по священній райдузі в країну праведних душ - сонячний Ирій.

Трясти, хитати кладкою – означало здійснити певний ритуал, наблизитися до світу мерців. Чимало у фольклорі знаходимо легенд і переказів, в яких розповідається як великі герої проходили по чарівних мостах у пошуках неземної мудрості, краси, зачарованої землі, богатирської сили і безсмертя. У випробуваннях вони отримували посвяту - усвідомлювали приховану суть речей і нерозривну єдність протилежностей: явного і проявленого, земного і небесного, світла і темряви. Повернувшись зі своїх подорожей, вони ставали предтечами нових змін, месіями нового життя й відновлювали на старій землі істинні і справедливі закони, повертали давно забуті і втрачені цінності, звичаї, традиції, даруючи людям цілісність духу, надію і сенс.

Підвісні мости через Тису, Прут і Черемош споруджувалися в Карпатах майстрами, які були не просто вправними теслярами, але свого роду служителями магічного культу, жерцями і обрядодіями. Примівками вони повинні були об’єднати зону життя і замогильну зону так, щоби міст служив довго і ніхто не постраждав. Для цього духам води приносили символічну жертву - кидали в річку курку чи півня, або ж залишали на берегах квіти, овочі, фрукти та інші підношення.

Бувало, за такими берцами селилися справжні самітники-мольфари, які уникали суспільства. За переказами, кладку до чарівника охороняли хтонічні персонажі - невидимі стражі потойбіччя, які при наближенні людини з ворожими помислами могли покарати її. Тому дістатися протилежного берега було не так вже й просто. Зробити це могли лише духовно чисті, вільні і чесні люди, які дотримувалися строго встановлених ритуалів переходу. Селячись подалі від людської ноги, мольфари черпали силу в спокої і зберігали недоторканість, омолоджувались свіжим повітрям і цілющими водами, здійснювали сакральні практики і обряди, спілкувались із душами покійників та контактували з природніми стихіями.

У всіх стародавніх народів світу мости наділялися священним змістом. З чим це було пов'язано? По-перше, з цінністю цих об'єктів: мости виконували важливі функції, такі як шлях через природні перешкоди (річки, струмки, яри, долини, провалля), відігравали величезну роль в торгових і військово-стратегічних цілях. Звідси виникла необхідність їх зберігати, охороняти, а також цінувати людей, які уміли ці мости ремонтувати і будувати.

В іранській міфології Чінват - міст через водну перешкоду, що розділяє царства живих і мертвих. У зороастризмі розпорядником доль стає Заратуштра, який проводжає по мосту душі праведних. У пізнішій традиції Чінват - це міст правосуддя, вершимого над душами померлих богами Мітрою, Рашну і Сраошею. Під стопою невідаючого міст Чінват стає вузьким, "як лезо бритви", праведникові - здається шириною "в дев'ять копій або двадцять сім стріл".

Таким чином, міст - завжди був і є архаїчним символом для людей, символом об'єднання людини і Природи, символом вічного діалогу людського і потойбічного, сакрального і мирського, мостом неба і землі, де ніч зустрічається з днем, а день із ніччю - й так завжди, доти поки ми існуємо на цій планеті, творячи гармонійне, змістовне буття.

Я дух самої Природи
Без імені і чисел,
Живу я разом із життям,
Не зодягнений в думки.

В нестримному польоті
Стежу світів круговорот,
охоплюю поглядом
Всесвітні будови.

Я проникаю в сфери,
Де звук ще не створений,
Де чекають дихання життя
Безформні зірки.

Я - міст над чорною безоднею,
Я - світло над вічною імлою,
невідомі сходи
Між небом і землею...
(Густаво Адольфо Беккер)