Мотиви обрядової поезії

Обрядове величання. Поезія родинно-господарського побуту. Ми заглянули, наскільки можливо, до річного обороту сільськогосподарського українського життя, збираючи фрагменти і пережитки старого світогляду.

З-під поволоки нової релігії (витвореної з його елементів і всяких інших складників нового релігійного синкретизму) перед нами зарисувалась все-таки доволі виразно та система обрядів і відправ, якими старий українець уставляв свої відносини до доохрестного світу, до правлячих ним сил, до свого людського окруження і до поколінь одшедших, котрим завдячав своє існування. Ся система обрядів і відправ і той світогляд, що лежить в її основі, як я зазначив, становили його стару релігію. Але не всю, розуміється, а її, так сказати, домашню, родинну частину. Всякого ж роду колективні, громадські відправи почасти були втягнені церквою, а оскільки не втягнені — то знищені нею (те, що було втягнене, має свій вираз в різних церковних відправах: процесіях, громадських парастасах, водосвятях і т. д.). Почасти перейшли вони в поколінні мужеські (й жіночі) організації, про котрі будемо говорити нижче. Се треба мати на увазі, Щоб не перебільшувати індивідуалістичного, атомістичного характеру сеї релігії, як вона виступила в наведених обрядах, бо в них перед нами виступає тільки хазяйство, родина, з їх господарем і господинею, як самозадоволена клітина — малий світ в собі.

З-під поволоки християнських імен, а почасти — й ідей (кажу: почасти — бо дуже часто християнські ймення зовсім механічно зв’язані з образами й ідеями нехристиянськими) ¹, вирисовується перед нами характер сеї старої, дохристиянської релігії — її магічний характер. Її провідна ідея — се не ідея служіння правлячим доохрестним світом силам, щоб придбати їх ласку, яка вже сама, по свому плану, все на добре попровадить, як то собі укладає людина на інших стадіях релігійної думки.

1Нижче, говорячи про християнські теми в народній творчості, ми стрінемося з старим домислом, що різні старі міфологічні постаті укрились під іменами християнських святих. Нинішні дослідники менше покладають на се, ніж старі міфологи; вони готові признати більше впливу християнської легенди, ономастики, термінології на останки старого світогляду: його трансформацію під її впливами, ніж саме механічне заміщення старих Перунів, Велесів, Стрибогів християнськими йменнями. Найбільш інтересне питання, яке, одначе, не дебатувалось уже давно, се — настільки «Біг» нашого фольклору єсть християнський чи християнсько-маніхейський Бог, а наскільки в різних переказах і магічних операціях зістаеться Бог передхристиянський, так як «рай» передхристиянський тільки сінкретизувався з християнським «парадізом». Се питання, які неминучо встануть перед нашими дослідниками, коли від збирання фольклорного матеріалу перейдеться, нарешті, до пильного і глибшого студіювання його.

Се ідея повелівання, кермування тими силами або забезпечування себе від їх недобрих впливів певними засобами, ірраціональними з погляду наших відомостей про природу, але доцільними з становища тодішніх поглядів на неї. Багато дослідників через те сей магічний світогляд протиставляють вище схарактеризованому «релігійному» як світогляд «передрелігійний». Я не бачу для того підстави, вважаючи, що розуміння релігії як того, чим людина регулює свої відносини до всього не я, що поза нею, включає в себе і такий магічний світогляд.

Вражати може, що при тім ми сливе ніде не стрілися з фігурами наших старих богів, до котрих призвичаїли нас як до центральних пунктів передхристиянського світогляду згадки літопису, Слова о полку Ігоревім і християнських проповідей против поганства. Се факт, котрий можна толкувати різними способами: що їх згадки якраз найбільш нищились церквою, і дійсно винищились; або що образи тих богів були витворені релігійною творчістю вищих верств і не перейшли в життя широких мас; або, нарешті, що се були такі ж мало конкретні, слабо персоніфіковані образи, більш форми поетичного думання, епітети, — як і ті образи чи назви Коляди, Йордану, Купала, Святого Різдва і т. д., що задержалися в поетичній творчості, нам приступній, а не якісь виразні елементи господарської магії. Все-таки можемо бути певні, що наш фольклор заховав головне і основне з того старого передхристиянського світогляду, в котрім жили сі широкі маси в своїм родинно-господарськім житті, і в нім черпала свої провідні ідеї їх словесна творчість, словесне мистецтво, яке служило йому, здобило його і величало його.

Ми оглядали квітки сеї поезії по дорозі, проходячи річним кругом українського села, — так, як вони виростали з різних моментів родинно-господарського життя, при нагоді різних поворотних пунктів в його розвитку, окружених всякими обрядами, святами і забавами. Загальний образ сього життя, його радощів, подій та інтересів дають особливо величання, — головним чином, скуплені тепер в колядно-щедрівчаннім репертуарі різдвяних і новорічних свят, почасти також в весільнім обряді. З вище поданого виступає ясно, що колись сі величальні мотиви належали в неменьшій, а, може, навіть і в більшій мірі до великоднього волочільництва і до інших святочних відправ і трапез в дому, не тільки господарського, а й родинно-громадського характеру, — про котрі буде мова далі.

Неодмінним елементом таких оказій було закликання багатства, добра, успіху на дім господаря, на його родину і хазяйство. Се була ж, властиво, мета такого пиру, гощення, «празника», і з тим, як таке закликання з сорозмірно сухих замовлянь, котрих стільки прикладів ми бачили вище при різних оказіях, набирало все більш мальовничих, описових форм, — воно переходило в образи родинного і господарського щастя і величі (пор. вираз «величний» в різних побажаннях вище), котрі маємо перед собою в нинішніх колядках.

Набрало їх не без участі професіональної творчості. Я се зазначив уже вище. Організація колядницьких і волочобницьких ватаг, цілком однакова над Прутом і над Двиною, ясно вказує, що їх взірцями були дружини скоморохів, і від них були перейняті так само теми і форми сих величань. Очевидно, отсі компанії «веселих людей», що з музикою і плясом, з ученими звірями або самі переряджені, ходили веселити людей на публічних сходинах, на поминках, на весіллях, заходили до домів, — вони поскладали різнії прототипи тих просильних формул, які грають таку визначну ролю в конструкції колядок, впливають на добір їх мотивів і тем. Вони розробили, очевидно, й самі сі теми. З другого боку, по всякій імовірності, «каліки перехожі» положили свою печать на комбінування нових релігійних тем з старими елементами величання. Так утворилась складна, різнородна й багата величальна поезія, перехована в деякій частині нашим усним репертуаром XIX віку. Первісне величання — закляття на багатство і щастя — колективною творчістю поколінь, при участі згаданих професіоналів, було збагачене величезною масою поетичних мотивів, зачерпнених звідусіль. Величання господаря і його хазяйства, господині — її господарності, доброго пожиття і любові з господарем, побажання щастя і успіху їх синам і донькам — все се притягнуло сюди масу мотивів обрядових, пісенних, казкових з інших сфер — з сфери сільськогосподарського обряду, з весільного репертуару, з дружинної творчості. Поруч елементів церковної легенди лягли одна на другу верстви різних епох і родів поезії — ввійшли сюди й парубоцькі, й еротичні, і навіть баладні мотиви, котрі, розуміється, було б великою методологічною помилкою трактувати разом як щось одноцільне.

В міру того як старий народний обрядовий круг все більше стягавсь і занепадав під ударами церкви і нової віри, колядування, під захоронним покровом того церковного елемента, що воно прийняло до себе, здобуло деяку толеранцію у духовенства і адміністрації, і сюди стало збиратись все те, чому більше не знаходилось місця — тісно ставало в інших моментах річного кругу. Колядковий репертуар став збірником, архівом нашої поезії, в котрій тільки по спільності мотивів та по різним зверхнім прикметам, як, напр., віршевий ритм або рефрен, дослідник пізнає те, що належало до весняного, до купальського, до обжинкового циклу і що заціліло тут, в невеличких, розуміється, останках, в фрагментах, включених до колядки, до щедрівки, то як заспів, то як епізод, та урятувалось тим чином від повної загибелі.

Провідну ідею, яка лежить в основі величання як розгалуження широкої системи магічних актів передхристиянського побуту, зазначено було вище. Се бажання накликати на дім, родину, хазяйство господаря багатство, щастя, шану і славу не тільки імперативним побажанням, але також і малюнком ідеального, перебільшеного багатства, могутності, поваги, світлості сього дому і його членів, на основі віри в чудодійну здібність слова наводити те, що ним представлене. Потебня в пам’ятнім своїм «Обзорі поетичних мотивів колядок і щедрівок» прегарно схарактеризував сю ідею в класичнім тексті, що потім без кінця наводивсь і донині наводиться в різних російських писаннях, але, здається, не здобув собі права горожанства серед нашої суспільності, на жаль, взагалі дуже слабо ознайомленої з ідеями найбільшого українського філолога:

«Хоч деякі поетичні мотиви колядок і щедрівок, між іншим, узяті з християнських легенд, не мають з початку нічого спільного з величаннями, проте й вони в значній мірі підпорядковані головній меті сих пісень, а саме величанню, піднесенню особи, до котрої пісня звернена, її дому і всеї обстанови до ідеальних позицій ² — до значення світового (сюди, напр., обожествлення, споріднення або заприязнення з божеством), до високого соціального становища, до блиску багатства, мудрості, побожності, удатності, красоти.

«На всіх ступенях розвитку потреба щастя, блиску, могутності вимагає задоволення бодай у мрії. Тим здібніше задоволити сю жагу щось настільки об’єктивне, як пісня. Навіть нинішня культурна людина не змогла б стримати ясного усміху, коли б про неї заспівали:

На коня садится, под ним конь бодрится,
Он по лугу Ђдет — луг зеленЂет;

але без порівняння важніше було значення величальної пісні для людей давніших. Чим дальше в старину, тим звичайніша і сильніша віра, що слово одною своєю появою здатне творити те, що ним означене. На сій вірі засновані всі поздоровлення й прокляття. Вони й досі тримаються не самою тільки інерцією, але й вірою, так що може й тепер для багатьох сказати коневі в дорозі «здоров!», коли він пирхне, се такий же важний охоронний захід, як і те, щоб його в час напоїти. Спеціально в святочних піснях єсть вказівки на таку віру. Сюди, напр., приспів великор. подблюдних (при ворожінні перснем):

Кому поем, тому выпоем,
Кому мечем, тому вымечем,
Кому [тому?] жить багато,
Ходить хорошо;

малоруські закінчення колядок: від сего слова бувай же здоров, де від в такім же причиновім значенні з в: Будь Богу хвала з нашого слова» (с. 58) ³.

2Через величання зветься взагалі співання, в малор. співати, пол. śpiewać, з възспЂвати, canty extollere, з тим же въз sursum, що в Сл[ове] о П[олку Ігоревім] «О бояне, соловію... абы ты сія плъки ущекотал = «въ(з)щекоталъ», воспЂлъ як соловій. (Прим. Потебні).

3Інакше інтерпретував сі величальні описи Веселовський в студії про колядки, що вийшли на кілька літ перед працею Потебні: «Колядки "світського" змісту розвинулись з елемента побажання і величання ("славленія"), що невідмінно містився в різдвяній пісні і мінявся відповідно літам, «полові» і станові тих членів хазяйської родини, до котрих зверталися колядники... Епічне оброблення сього мотива представляло се бажання вже здійсненним: господар живе в достатку і Щаслив родиною, молодець — любов’ю і т. д. Сотворена таким чином поетична гіпотеза розвивалася в коляді реальними рисами — і се відкривало до її циклу приступ готовим пісняним, ліричним і баладним темам, іноді казковим мотивам, наскільки ті і сі могли прикладатись до даної особи і ситуації. А засоби прикладання часто обмежувалися тим, ще вставлялось ім’я власне, коли воно вмішалося до розміру вірша, та, може, варіювалася тема кінцевого словословія». — Сборникъ Петерб. Ак., т. 32, с. 266.

Потебня протиставив сій інтерпретації свою.

Сю влучну характеристику, до котрої зайвим було б щось додавати або зміняти, треба мати на увазі при оцінці змісту колядок як образу життя тої чи іншої епохи. Величезною помилкою було б шукати тут реального малюнку господарської чи домашньої обстановки якоїсь верстви чи соціальної групи. Се не реальні, а «ідеальні», умисно перебільшені, гіперболізовані образи багатства, слави, величі господаря чи дому. Коли сонце, місяць і зорі зводяться на його подвір’я, до його хати і за його стіл; коли на його подвір’ї стоїть дерево життя, а Бог, Христос чи Богородиця господарять на його полі чи на оборі, — який реалізм взагалі можливий при такім поетичнім замислі, при такім розмаху малюнку, в деталях чи хатньої обстанови, чи господарства, чи соціальної ролі такого вибранця долі, котрого вона, можна сказати, зробила центром вселенної? Тут уже для самої консеквенції треба старатись і вигляд господаря, і його обстановку, і розміри його хазяйства, і його зайняття постаратись достроїти до такого стилю малюнку.

Розуміється, кінець кінцем найбільш фантастичний малюнок комбінує тільки реальні елементи, і той ідеальний образ світової сили і блиску, котрий пильнує намалювати поет, нераз прориваючись, спадає з ідеальних висот на звичайне селянське подвір’я, бажаючи

в полі вроже, а в току буйно,
в оборі гнійно, в пасіці рійно,
в коморі повно, а в дому склінно
(Гн., с. 16 і 47).

Отже і ми, ближче аналізуючи пісню, можемо вимацати реальний рівень і того економічного достатку і того соціального становища, на котрім стоїть предмет величання. Та все мусимо пам’ятати, що тенденція величального образа зовсім не реалістична, а гіперболічна. Се так, як на сучаснім весіллі, коли рід і сусіди при поділі короваю обдаровують новий дім і «писар» символічно записує «ціпком на сволоці», помножуючи проголошені дружком дарунки і обіцянки в десятки і сотні і гуркотом свого ціпка немовби збільшуючи дійсно сей дарунок.

«Дарує хто-небудь овечку, писар „записуючи“, каже: „отару овець“, коня — писар викрикує: „табун коней“, карбованця — „сто карбованців“, копійку — писар кричить: „карбованця грошей!“» і т. д.⁴

4П. Литвинова, Весільні обряди у Чернигівщині. — Мат. до етн., III, с. 168.

І укладчик величання тим же методом посилає на поле господаря сімсот косарів і сімсот женців, каже їм гребти копоньки яко звіздоньки, в’язати снопоньки як дрібен дощик, збирати вози як чорну хмару, вивершати стіг так високо, щоб з нього було видно синє море і т. д.

Сказане орієнтує також і в питанні, яке життя малюється в колядках, селянське чи дружинне, боярське, княже? Питання се не раз займало дослідників нашого фольклору і в своїм часі прийнято було як незвичайно ефектне відкриття — об’яснення колядок і щедрівок як пам’яток побуту княжої та дружинної доби. Здавалось дуже цінним довести, що в народній традиції у нас теж живуть спомини княжо-дружинної доби (особливо, що з недостачі такої традиції, як билинна, робились різні виводи, що українці були пізнішими колоністами на Подніпров’ї і київська доба етнічно не належить до них, а до великоруської галузі і т. д.). Та в дійсності, з одного боку, в основі величань, теперішніх колядкових, лежать мотиви й ідеї, без сумніву, далеко старші від княжо-дружинного побуту київської доби, і тільки потім вони скомбінувались з мотивами сеї доби і пізнішої ⁵.

5Пор. лаконічну замітку Потебні з приводу характеристики боярського хазяйства у Антоновича — Драгоманова (I, 53): «Все се може бути незалежне від литовсько-руського феодалізму і далеко старше від нього» (Объясн., II, 104).

З другого — мотиви родинно-господарського, хліборобського, селянського, по теперішньому сказавши, життя раз у раз мішаються з мотивами побуту дружинного, міщанського, боярського, княжого і т. д. Отже, сорозмірно невелике число величальних пісень можна поділити так, щоб сказати: се було первісно величання селянській родині, боярській, міщанській, княжій. Частіше мотиви мішаються так, що селянське господарство переходить на боярське, поміщицьке, челядь-родина — в наємні слуги, господар-селянин виростає в суддю-воєводу, селянський син з члена молодецької дружини переміняється в дружинникабоярина, в князя-завойовника, і т. д.

Причини тому різні. Треба рахуватися і з тим, що колядницькі та волочінницькі ватаги одідичили репертуар «веселих людей», де були величання для всякого стану людей, від князів до селян, і в колядницькій практиці мотиви тих різних категорій помішались і покомбінувались на різні способи. Треба пам’ятати і те осідання на дно вищих українських верств, котре я вже підчеркував, як одну з причин демократизації чи плебеїзації української культури. Як «боярин», колись член найвищої верстви, зійшов в переходових віках нашої історії на воєннослужебного кріпака, — так термін селянина «кметь» (з латинського comes, королівський чи княжий муж, рівнозначний німецькому графові, франц. comte) колись означав і у нас княжого мужа, боярина. Отже, між селянство входили й інфільтрувались також елементи дружинні, колишні боярські, і з ними осідали певні образи, певні групи ідей в селянськім житті.

Але поруч сих і інших причин історичного характеру треба все-таки мати на увазі передусім ту першу психологічну спружину — накликання багатства, щастя, честі якомога найбільшої. Величальники (колядники, волочобники і т. д.) приходять «дім веселити» (через те він наперед уже зветься веселим — «ід цему двору ід веселому»). Вони «веселять» його, малюючи в гіперболічних рисах багатства, радості, щастя. Роблячи се, трудно зістатись в межах скромних — замість пари волів реальних, котрою, скажім, оре господар дійсно, представити, що його «плужок оре четверничкою, дай Бог на рік шестірничкою». Величальник, як ми бачили, розширяє рамці гіперболи сміло і вводить в сей двір, що може собі тільки уявити світле, блискуче, «веселе». Коли селянський парубок в весільнім обряді стає князем, а його дружина — боярами, то і в величаннях колядкових чи волочільних його наділяють різними прерогативами боярського княжого господарства. Коли можна порівняти його з сонцем, з місяцем, а його родину з зорями або порахувати їх свояками ⁶, — то що вже тут говорити про перенесення і включення в реальну обстанову його «веселого двору» різних подробиць двора боярського чи княжого?

6Парубок, котрого величають колядки, каже:
В мене батенько ясен місяченько,
В мене матінка ясна зіронька,
В мене братенько ясне соненько.
В мене сестронька ясна звіздонька.
Вар.: братенько буйний вітронько (Гн., 18).

В порівнянні з дистанцією до сонця і зір се ж таки зникаючо малі перелети! Тим більше, що господарська основа та сама. Господарство княже чи боярське кінець кінцем було тим же господарством селянським в розширених розмірах, зв’язувалося з ним різними переходовими типами, і так само домашнє життя і відносини не були так віддалені від себе.

Основна ідея — що величальник не вагається поставити сей дім, котрий він хоче веселити, в центрі вселенної, як я вже висловивсь, і привести йому на службу її стихії. Вона розбилась, в теперішнім репертуарі, на ряд окремих образів, які значно затемнились і стратили зв’язок між собою. Та вона стане перед нами досить ясно, коли ми переглянемо сі образи, вибираючи старші варіанти, які вестимуть нас до тої основної ідеї:

А в пана, в пана, в пана Івана
Стояла яблуня посеред двора.
На тій яблуні золотая кора.
Золотая кора — то його жена,
А що почечка — його долечка,
А що вітечки — його діточки,
А що сучечки — його синочки ⁷.

Тут нам інтересно, що ся золота яблуня стоїть посеред господаревого двору — так, як «зелений явір» в іншій співанці:

В нашого брата обгороджено,
Обгороджено, красно ометено,
Серед подвір’я зелений явір,
Під тим явором чорнії бобри,
На осередку ярії пчоли,
А на вершечку сиві соколи —
Чорнії бобри на шуби добрі,
Ярії пчоли меду на столи,
Сиві соколи Богу на хвалу.

Сиві соколи попали тут не на місце. Ми зараз побачимо їх властиве значення. Зелений явір, що росте на подвір’ї господаря і містить в собі «три користі» для його пожитку (а виростає, судячи з одного варіанта райського древа, з зерна, принесеного пташкою, що стереже раю ⁸), являється відміною «райського дерева» — дерева життя, котре безпосередньо живить родину господаря:

7Варіант, видимо, попсований у Малинки, ч. 112, я його дещо справляю.

8Сей образ роз’ясняв Потебня, Объясненія, I, с. 121 і II, с. 212; там же, с. 223, його репліка против виводу сього дерева з християнських джерел. Нижче ми ще повернемося до сього образу.

Ой долів, долів, долів луженьки,
Ой течуть ними бистрі річеньки.
Ой плине ж, плине райськеє древце,
Райскее древце з трьома вершеньки:
В однім вершеньку сив соколонько,
В другім вершеньку сива кунонька,
В третім вершеньку сив ластовлята.
Ой не є ж тото сив соколонько,
Але є ж тото господаренько.
Ой не є ж тото сива кунонька,
Але є ж тото бай-газдинонька.
Ой не є ж тото сив ластовлята,
Але є ж тото е їх дитята
(Гн., 115).

Але се ж дерево, очевидно, те одвічне дерево, про котре говорить інша колядка:

Коли не било з нащада світа,
Тогди не било неба ні землі,
Ано лем било синеє море.
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати:
То спустимося на дно до моря,
Та дістанемо дрібного піску —
Дрібний пісочок посіємо ми,
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанемо золотий камінь —
Золотий камінь посіємо ми,
Та нам ся стане ясне небонько.
Ясне небонько, світле соненько.
Світле соненько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки
(Гн., 112).

В іншій колядці сі предвічні голуби приносять тим же способом з моря «три користі»:

Юж ся впустили в глибоке море,
В глибокеє море на самое дно,
Винесли нам (вни) три пожитоньки.
Перший пожиток — возимо жито —
Возимо жито людям на хлібець.
Другий пожиток — яру пшениченьку,
Яру пшениченьку на проскіроньку.
Третій пожиток — зелену траву,
Зелену траву для худобоньки (Гн., 113).

Ми можемо собі тепер уявити, як се предвічне дерево, від котрого веде свій початок земля, небо і всі світила, і всі головні пожитки людські, заплило кінець кінцем на нинішній двір господаря, тримаючи на собі й леліючи його родину. Сею асоціацією образів, тепер уже розділених і не пов’язаних між собою, пояснюється, яким чином зайшли сі космогонічні мотиви між величальні пісні.

Після сього для нас не буде ніскільки несподіванкою, коли інша, дуже популярна і розповсюджена по всій Україні пісня покаже нам в домі господаря, в святочній гостині, сонце, місяць, дощ, — бо ж, як ми тепер знаємо, вони мають з ним спільне походження, спільне дерево генеалогічне — предвічне райське дерево життя:

Ой у нашого господаренця —
Біг йому дав, не завидуйте,
милоє браття, Біг йому дав —
Господаренця, на ім’я N. N.,
Подвіренько му красно вметено,
На тім подвіреньку світлонька стоїть,
А в тій світлоньці тисові столи,
А по тих столах тонкі обруси,
На тих обрусах все колачеве,
Все колачеве житні, пшеничні,
Коло колачів жовтії чаші,
Жовтії чаші з дзеленим вином,
З дзеленим вином, з солодким медом,
З солодким медом, з вареним ⁹ пивом.

9Первісно, очевидно, — «вороним».

За столом сидять три товариші:
Перший товариш ясен місячик,
Другий товариш світлоє сонце,
Третій товариш сам Біг небесний.
Перед ними стоїть господаречко,
Господаречко на ім’я N. N.,
Ой стоїть, стоїть, шапочку держить,
Шапочку держить, низько ся кланєть:
«Ой я вас прошу, три товариші,
Ой я вас прошу, на що ми Біг дав,
Ой я вас прошу, їжте та пийте!»
Вихвалює ся перший товариш,
Перший товариш — ясний місячик:
«Ой як я зійду з вечера пізно,
Ой я освічу гори-долини,
Гори-долини господаренька!»
Вихвалює ся другий товариш.
Другий товариш — світлоє сонце:
«Як же я зійду в неділю рано,
Я обігрію гори-долини,
Гори-долини, темні лісове,
Темні лісове, чистеє поле».
Вихвалює ся третій товариш,
Третій товариш — сам Біг небесний:
«Як же я спущу дрібного дощу,
Зрадує ми ся весь мирний світок...»
(Гн., 172).

Я навів сю колядку задля її першої половини, котра добре умотивовує сю сцену. Господар приймає у себе «трьох товаришів» всім, що йому Бог дав. Товариші, трапезуючи, похваляються, хто найбільше прислужився господареві до сього врожаю. Сей мотив ще помітний тут (виступають «гори-долини господаренька», в інших він затрачений; я вважаю його старшим і первісним супроти інших, де сонце, місяць і дощ похваляються, хто з них корисніший і потрїбніший для людей. Зате в сих варіантах, дуже численних, третім гостем являється сам дощ, а не Біг, що його посилає:

А дощик каже: не є над мене,
«Ой як я впаду три рази на яр,
То врадуються жита, пшениці,
Жита, пшениці, всякі пашниці!» ¹⁰
В іншій пісні сі гості приходять з дарами:
Ой із-за гори з-за високої
Ой іде-бреде сам ясен місяць.
Гой за ним, за ним ясна зірниця,
Ясна зірниця, його сестриця.
— Місяцю брате, погоди мене!
— Ой не погоджу, бо тяжко несу,
Несу я собі тріє часики:
В першім часику дзелене вино,
В другім часику солодкий медок,
В третім часику варене пиво
(Гн., 152).

10Зводжу сей варіант з Гол., II, с. 40 і Гнат., с. 177. В інших дощ спадає «три рази в маю».

Мотив заховався як заспів, але ясно, що сі дари призначались на трапезу господареві.

Не диво після сього, що звірята й птахи теж помагають господареві в хазяйстві:

Ой ластівонька та прилітає,
Господаренька та й пробуджає:
— Ой устань, устань, господареньку,
Побуди свою всю челядоньку
Та пішли ж її по обороньках —
Чи ся коровки та потелили?
Ті пішли ж її та по стаєнках —
Чи ся кобилки пожеребили?
Та пішли її по нових хлівцях —
Чи ся овечки та покотили?
А сам си піди по пасіченьках —
Чи ти ся пчоли та пороїли,
Чи пороїли, попароїли [подвоїлися]
(Гол., II, с. 32).

На різні способи розробляється мотив, що Бог, Христос, Богородиця, святі особисто займаються хазяйством господаря, працюють на полі, порядкують на дворі. Про сі образи будемо говорити потім; тут нам подекуди трудно обминути сі мотиви, оскільки сі свята ввійшли (заступивши часом місце свого господаря або членів його родини) в побажання урожаю і приплоду, що становлять головну тему сих величань. Висловлюються вони не стільки в формі побажань, як в формі сповіщань, донесень щасливої вісті господареві (се ж і єсть веселення дому передусім):

Ой добрий вечір, господароньку, до тебе,
Кличе тя Господь на порадоньку до себе!
Обіцяв тобі сто кіп жита на полі,
Господинонці (а) щастя, здоровля в тім домі.

Потім те саме повторюється про пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох і всякі інші роди збіжжя. Подібно з іншими категоріями домового достатку:

Ой, устань, ґаздо, та твердо не спи,
Ой вийди ж собі на подвіренько! —
Бички-третячки все окремішне,
А на рік Біг дасть бай іще більше!

або:

Господареньку, господиноньку,
Покажи личко та в віконечко —
А з віконечка на підвір’ячко:
В тебе на дворі радість божая:
Всі ж ти коровки та потелили,
А все бичечки половенькії,
Половенькії, жовторогії.
Господареньку, господиноньку і т. д.
(повторюється при кожній строфі)
Всі ж ти кобили пожеребили —
А все коники вороненькії,
Білокопиті, золотогриві.
Господареньку, господиноньку і т. д.
Всі ж ти овечки та покотили,
Та покотили, поблизничили,
А все баранці лаістенькії,
Лаістенькії, круторогії.
Господареньку, господиноньку, і т. д.
Всі ж ти ся пчолки та пороїли,
Та пороїли, попароїли.
Ой наш паночку-господарочку,
Господаречку на ім’я N. N.,
Ой подивися на [у?] кватирочку:
Господь ти ходить у подвіречку:
Шарує коровки на три яселки,
А ялівничок все окромішне —
А на рік Бог дасть та й іще більше!
Ой наш паночку-господарочку і т. д.
Господь ти ходить по подвіречку,
Шарує волоньки на три плужоньки,
А чабанисті бай на чотири,
Господь ти ходить — чом по стаєнках,
Цугує коники на три цугоньки,
Ой воронії бай на чотири,
Ой а стрижечки все окремішне,
А на рік Біг дасть та й іще більше!
Господь ти ходить по кошароньках,
Шарує овечки на три струночки,
А ялівничок — чом — на чотири,
Ай а стрижечки все окромішне,
А на рік Біг дасть та й іще більше!
Господь ти ходить по загуменю,
Шарує стиртоньки на три шнуроньки,
Яру пшеницю все окромішне,
А на рік Біг дасть та й іще більше!
Господь ти ходить по пасіченьках,
Кладе пчолоньки на три лавоньки,
А первінчики — чом — на чотири,
А на рік Біг дасть та й іще більше!
Господь ти ходить по комороньках,
Міряє гроші получвертками,
Котре червоне полумисками,
Білими грішми все окромішне,
А на рік Біг дасть та й іще більше!
Господь ти ходить та по ізбоньках,
Шарує суконьки та й на три шнуроньки,
Котре блавати чом на чотири,
А китаєнне все окромішне,
А на рік Біг дасть дай іще більше!
(Гн., 140, 153; Гол., II, 16).

Або врожай віщується в такій формі:

А в чистім полі близько дороги
Ореть ми плужок четвірничкою —
Жич Боже на рік — шестірничкою!
А все волове все половії,
На них роженьки все золотії,
А воловоди все шовковиї,
На них ярема все тисовії,
На них знізочки все кедровії,
А занізочки все мідянії.
Та вийшла ід ним Божая мати,
Та і сказала ж: оріть но синки,
А з-довга нивки, а з-дрібна скибки.
Ой посіємо яру пшеницю,
Та вродиться що стебло — сребро.
Що стебло сребро — золотий колос ¹¹.

11Тут і далі про жнива — сильно заносить, як бачимо, мотивами обжинковими.

Зберемо женці дівки-паненки,
А носільнички хлопці-молодці,
А в’язальнички середні люде.
Накладемо ж кіп як на небі звізд!
Стане господар межи копами,
Як ясен місяць межи звіздами,
Зберемо вози на три обози,
Звезем пшеницю в господарське гумно,
Іскладемо ж ї а в три стиртечки,
А в три стирточки, а в три рядочки.
Ой і складемо а в спід широко,
А в спід широко, а в верх високо,
Та й завершимо сив соколоньком —
Сив сокол сидить — далеко видить,
Ой видить же він чистоє поле,
Чистоє поле — синєє море
(Гн., 129; Гол., II, 17).

Се краєвид степового Чорномор’я — ми ще до нього повернемось. Старший, очевидно, варіант сього мотива представляє при роботі господарського сина:

Чий то ми плужок о горі оре?
Нашого пана господаренька.
Найстарший синок за плужком ходить,
Правов рученьков волики гонить,
Лівов рученьков за плужок держить.
Надійшли туди татуньо його:
Ори ж ми, синку, з дрібонька ниву і т. д.
(Гн., 136).

Другий так продовжує батькову промову до сина-орача (характеристичний приспів: Чотири-чотири воли все в золотеньку ходило):

Ори ж ми, синку, з дрібненька нивку,
Будем сіяти яру пшеницю,
Дасть Бог урожай як зелений гай!
Чим же ми тото заволочимо?
Ой підемо ми до коваленька,
До коваленька, до слюсаренька,
Покуєм собі густії щити,
Заволочимо яру пшеницю,
Дасть Бог урожай як зелений гай!
Як же ж ми тото ой та зіжнемо?
Зберемо женців сімсот молодців,
А в’язальничок сімсот дівочок.
Ой де ми тото ба й ізвеземо?
Звеземо тото над тихий Дунай,
Ой ізложимо в круглий стіжочок,
Завершимо тото сив-соколоньком.

Сей варіант виводить ту дружину сімсот молодців і дівчат, — парубоцьку і дівоцьку громаду села, як побачимо нижче, яка має, очевидно, помогти свому співгромадянинові толокою. До неї — як побачимо з варіантів дальшого розділу — треба прикласти сі слова про ковання різного знаряду: се вона куватиме собі коси, серпи і т. д. А вводиться вона своїм звичайним «загальним місцем», заспівом, з котрим стрінемось іще:

Ой а у лісі у Медоборі
Блудило блудців сімсот молодців,
Виблудили ся в чистоє поле,
В чистеє поле, де плужок оре:
«Орімо, синку, з дрібонька ниву...» і т. д. (Гн., 136).

Інші, пізніші варіанти представляють сю робочу дружину як слуг господаря-пана, боярина чи що:

На вметіненьку красно вметено,
Красно вметено перед світленьков,
А в тій світлоньці стоять столове,
На тих столовех стоять обруси,
Стоять обруси все ільчистії,
Стоять конвоньки¹² щирозлотнії,

12 В друкованім (Гн., I, с. 133): повноньки.

Щирозлотнії, з вином повнії.
Перед ним стоять його служеньки,
Шапочки держать, низько ся клонять:
«Ой наш паноньку-господареньку,
Ой як ми тобі вірне служимо!»
«Вірне служите, я добре плачу!
Мої служеньки, барзо вірнії,
Беріть ключики, а все дрібнії,
А гоніть воли а все з обори.
Ой поїдеме в чистеє поле,
В чистеє поле за [на?] Чорне море.
Будемо сіяти жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку сівбицю.
Уродить нам ся як тихий Дунай,
Богу на хвалу, людям на дору» —

і далі як в попередніх, напр.:

Буде ходити межи копами,
Як ясний місяць межи звіздами.
Ой і звеземо на край Дунаю,
Ой ізкладемо ой у стиртоньки,
Ой завершимо сив-соколочком, і т. д.

Звертаю на се увагу з огляду на вище сказане: урожай селянського господарства, де працює сама родина господаря, малюється тими ж рисами, що й урожай панського хазяйства.

Як заняття господаря спеціально похваляється бджільництво:

Там над лісом, там над темненьким,
Десь там ся взяли чорні хмароньки,
То не хмароньки — ранні роєйки!
А вийшов до них господарейко,
Як махнув на них правов ручейков:
Летіть, пчолойки, до вишнинойки,
А з вишнинойки до пасічейки,
До вулієйків, робіть медойко,
Солодкий медойко на пожитойку
(Гол., II, 174).

Іншим разом величаються ловецькі трофеї господаря або інших членів родини:

Ой шумить, гуде, дубровою йде,
Яра пчілочка діточок веде,
Веде, веде, дай питаєть ся:
Де будем, дітки, зиму зимувать,
Зиму зимувать, літо літувать?
У пана N. N., у його саду,
У його саду повнії улі,
Сідайте, дітки, на нових улях,
А я, старая, на старім сяду, і т. д.
(Грінч., 7).

Ой долов, долов, долов лужейки.
Ой упав сніжок та на обліжок.
Побродив єго чудний звірейко,
Послідив єго господарейко,
Кликнув, покликнув на свої слуги:
«Гей слуги ж мої вірненькії,
Збирайте зброю, скликайте лаю!»
А взяв звірейку він поганяти,
Взяла звірейка гей промовляти:
«Ой ти ж мій пане господарейку,
Не рубай мене, не стріляй мене!
Возьми ж ти мене в свої луженьки —
В свої дуженькі калиновії,
Возьми роженьки до світличеньки,
А пароженьки до комороньки —
На пароженьки дорогі шати,
А на роженьки дорогу зброю»
(Гол., II, с. 604).

Зміни економічного життя приносять з собою нові мотиви. Знаходимо тут образи великого стада, розвиненого в Західній Україні особливо «волоськими» вівчарами:

Ой за-за гори, з-за полонини
Виходить же ми чорна хмарочка,
Ой не є ж то ми чорна хмарочка,
Ой є ж то ми овець гурмочка!
Іде ж перед них овчариночка,
Заперезавсь трьома ужівками,
За ужівками три трумбеточхи:
Одна трумбета гей дубиная,
Друга трумбета гей циновая,
Третя трумбета гей золотая.
Ой чути-чути в чистеє поле,
Ой як затрубить а в дубиную.
Ой чути-чути а в ліси-бори,
Ой як затрубить у циновую.
Ой чути-чути аж на небесах,
Ой як затрубить а в золотую ¹³.

13 Гол., II, 610. Там же, с. 59, варіант більш вишліфований:

Ой з-за гори з-за високої
Видно виходить овець керделець,
Наперед овець білий [!] молодець
На тім молодці сивая гунька,
А поверх гуньки суть три трубоньки:
Єдна трубонька та золотая,
Друга трубонька та мідяная,
Третя трубонька та яворова, і т. д.

Іншим разом чуємо відгомони міського життя з його різними ремісничими корпораціями, пізнішими цехами:

Стоїть ми стоїть світлонька нова,
Світлонька нова гей оріхова,
А в тій світлонці самі столове,
Поза столами все реміснички,
Все реміснички самі шевцеве —
Ой ладять, ладять та червен сафян.
Все реміснички самі кравцеве —
Ой ладять, ладять дорогу шубу.
Все реміснички самі ткачеве —
Ой ладять, ладять дорогий завій...
(Гол., II, 47).

Сей образок входить в серію величань господині. Репертуар її сорозмірно невеликий — поруч господаря, з одного боку, і старших дітей: сина на ожененню та доньки-відданиці — з другого. Але вона змальована в нім кількома сильними і величавими рисами, як душа дому:

По двору ходить — як сонце сходить,
А в хату війде — як зоря зійде
Як заговорить — як дзвін зазвонить,
Як засміється — сад-виноград в’ється,
Як зажартує — коня дарує (Кравченко, с. 24).

Дом і двір наповнений її неустанним рухом, дозором і присутністю, «звоном її ключів» як атрибутом домовитості і заможності:

Наша госпося ходя-походя,
Ключами зьснить, мед-вино носить...
А в нових сінях, а в будованих,
Ой ходить у них статочна жона,
Статочна жона [на ім’я N. N.],
Ой носить ключі у правій руці,
Щоби ключики не побриняли,
Щоби милого не пробужали.
А на княгині кований пояс,
На тім поясі злоті ретязки,
На тих ретязках мідяні ключі:
Мідяні ключі, тихо дзвоните,
Тихо дзвоните — пана не збудите!
(Чуб., 433).

Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:

Ходить ми, ходить, молода пані,
Черевичками потупаючи
Та ключиками побрязкуючи,
Свою свекроньку побуджаючи:
— Вставай, свекронько, вже день біленький,
Вже день біленький, а світ яренький!
— Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.
Свого милого присипляючи:
— Ой спи, миленький, хоч день біленький,
Хоть день біленький, а світ яренький.
Сив соколонько, не квили рано,
Не пробуджай ми господаренька:
Тепер приїхав з ярмарівочки,
Там вторговав ми не неликий торг,
Три коровиці, всі три сивії.
Сива зозуленька не куй ми рано і т. д.
Ярі пчолоньки, не бреніть рано, і т. д.
(Гн., 132, 135, 137).

З замилуванням спиняються колядки на багатім уборі господині, на багатих дарунках, привезених їй чоловіком з дороги. Риси багатого селянського життя мішаються і переходять і тут, як в інших випадках, в обстанову боярську або й княжу. Господиня дістає то з ярмарку, то з здобичі:

Жовті чобітки, золотий перстень,
Золотий перстень, стручковий ¹⁴ рантух:
Жовті чобітки з-тиха ступають,
Золотий перстень пальчика красить,
Стручковий рантух головку клонить.
14Себто: струсовий, пор. вище.

Або:

Єден дарунок — перлова тканка,
Другий дарунок — кований пояс,
Третій дарунок — срібний перстенець.
Перлова тканка головку клонить,
Кований пояс лядвинки ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле.

Се більше-менше повторюється і про дівчину, але тут не буду спинятись на сих дівоцьких і парубоцьких мотивах, бо повернусь до них далі, говорячи про мотиви молодецькі (дружинні) і весільні, що зібрались коло сих тем в великій кількості. Се нагромадження — скуплення уваги коло старших дітей: сина-жениха і доньки-відданиці, — може бути, покрило й ослабило мотиви, які могли б краще характеризувати стару поезію великої, патріархальної родини, і в нинішнім репертуарі тільки зістались скупі останки. Вони доносять нам слабі відгомони величань родинного дерева з його численними паростями ¹⁵: старого патріарха родини, окруженого дітьми, як місяць зорями ¹⁶, владики дому, повного «челяди» — ближчої і далекої рідні. Його дев’ять синів «на пелевни суть, злотечко віють»; його дев’ять зятів «у маштарні ¹⁷ суть, конечки чешуть»; його дев’ять невісток «у світлиці суть, рубки качають». Його «перші діти — стадо лічать, другі діти — вівці лічать, треті діти — шати лічать» — «першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі».

Інші колядки малюють се родинне щастя й достаток в обстанові пізнішого життя:

А в пана Йвана умная жона —
Біг йому дав — ой Біг йому дав
Умную жону у його дому.
Да по сінях ходить, як місяць сходить,

Варіант:

Синочки зросли — у школи пішли,
А дочки зросли — у швачки пішли,
Синочки ідуть, книжечки несуть,
А донечки йдуть, хусточки несуть.
Сажає синків в чотири рядки,
Сажає дочки у три рядочки —
Перший рядочок — усе кравчики,
ругий рядочок — усе ткачики,
Третій рядочок — усе шевчики.
Книжечки на стіл — батеньку до ніг.
А хустки на стіл — матеньці до ніг¹⁸.

15Див. вище:

А в нашого пана — пана N.
Стояла яблонь посеред двора,
На тій яблоні золота кора,
Золота кора — то його жона,
А що віточки — його донечки,
А що сучéчки — його синочки.
А на тій вербі рожеві квіти [кіти?].
Ой то не верба — Иванова жена,
й то ж не кора — то ненька стара,
Ой то ж не квіти — то Йванові діти
(Гн., I, ч. 67, 99).

Або се:

Золота верба,

А на тій вербі золота кора,

16Що на небі місяць — да то наш господар,
А на небі зірка — да то його жінка,
А на небі [а навколо?] зірочки — да то його діточки
(Чуб.. 433).

Стояла світличка новозроблена,
А в тій світлиці три оконечка:
В першім оконечку ясний місяць,
В другім оконечку ясне сонце,
В третім оконечку яснії зірки.
Що ж то місячок? то господарчик,
Що то сонечко? то господинька,
Ясниї зірки — то його дітки
(Чуб., 460).

17Гол., II, с. 70, пізніший вираз заступив якийсь давніший термін.

18Чуб., III., с. 386 і 404, поправляю і тут очевидні непорозуміння.

Дружинна поезія. 

Контрастом до тих тихомирних зайнять і утіх господарських і родинних — ніби протилежним бігуном (полюсом) життя являються інтереси дружинні, воєнні, оборонні й насильницькі. Але «життя любується в контрастах», як то кажуть, і часто сі контрасти виходять із спільних початків, із тих самих мотивів і інтересів, і тісно переплітаються між собою. Так і з сими двома сферами життя. Їх мотиви нераз тісно в’яжуться, і групи поетичних тем, які купчаться коло них, перев’язуються різними посередніми циклами, які дуже тісно, просто нерозривно об’єднують в собі елементи й мотиви з тих обох сфер. Тільки для того, щоб виразніше встала перед нами ся друга серія мотивів, зв’язаних з життям дружини, ми лишимо на боці сі переходові цикли й займемось тим, що безпосередньо і виключно зв’язано з життям дружини в собі.

Наше становище до сього цикла мусить бути, одначе, дещо інше, ніж до попереднього. Рахуючися з консерватизмом господарства і родинних відносин, ми можемо сміліше трактувати в одній групі матеріал з різними пізнішими додатками, соціального чи релігійного характеру, припускаючи, що сі пізніші зміни не дуже зміняли основу тих мотивів, як вони виросли і сформувалися в століттях після розселення. Форми ж воєнної організації мінялись різче і глибше, і наші узагальнення певних більше-менше постійних мотивів, чи типів, мусять триматись в більш обмеженім крузі. З зміною форми часто відмирали і відпадали мотиви, зв’язані з формами попередніми, — через се останки старших мотивів, чим дальше назад, тим бідніші.

Але, з другого боку, сі мотиви мали сю привілегію перед мотивами родинно-господарськими, що вони звертали на себе більше уваги у людей книжних. В різних формах, часом сильно перероблених, часом досить незайнятих, включались вони в різні книжні твори, ближчі чи пізніші своєю епохою, і ми, таким чином, маємо матеріал старих записів, якими можемо собі помагати: контролювати і доповняти ними фрагменти усної традиції — нераз дуже скупі і бідні. В нашім старім літописанні маємо то парафрази, то очевидно — оригінальні фрагменти дружинної поезії: героїчних повістей і поетичних творів, і навіть окремо записану, в більших розмірах, в сорозмірно повнім виді, нашу дорогоцінність — пісню про Ігорів похід на половців 1185 р., яка вводить нас в поетичну скарбницю нашої старої дружинної поезії, тим часом як для інших кругів нашого старого мистецтва ми не маємо нічого подібного.

Сі ж цикли дружинної поезії, які стикаються з нашою старою книжною літературою: епохи князів і дружини, ранньої козаччини і польсько-козацьких воєн — притягли до себе передусім увагу наших старших фольклористів та були ними оброблені з історичного і почасти — історично-літературного становища. Після голосної праці Антоновича і Драгоманова, зробленої піввіка тому, чималий ряд пам’яток було оброблено монографічно, а Франко в останніх роках своєї діяльності поставив був собі завданням пройти по сьому полю, подавши замітки до пам’яток, які чим-небудь звернули на себе його увагу. Цикл дружинних мотивів, таким чином, — се одна з найліпше оброблених сегментів нашої старинної словесності.

Але в залежності від тодішнього становища соціально- і культурно-історичних студій всі, хто займались нашими дружинними мотивами, тісно тримались історичних умов, представлених нашими історичними джерелами. Найсміливіший домисел, який собі позволили шановні видавці корпусу «історичних пісень», се що вони в колядках про похід на Царгород добачили «картину з епохи, сучасної народинам державного ладу в полудневій Русі або такої, що випереджала її» — «річ замітна, — завважають вони, — що в наведених фрагментах дружинного епосу не князь являється ініціатором, що групує наоколо себе воєнну верству в її народинах, а вона наче виростає натурально з земства»¹⁹. Тепер же, орудуючи багатим матеріалом з соціальної етнології, ми можемо далеко ширше розсувати перспективи, які відкриває нам українська словесність і етнологія.

«Дружина» найстаршого циклу, дійсно, для нас уже не княже військо, яким воно являється в пізнішім циклі, а просто «товариство», група другів-молодців, себто молодецька громада, парубоцька верства, така, яку стрічаємо у різних примітивних народів²⁰.

19Историческія пЂ сни Малор. народа, I, с. 4 — 5.

20Див. Початки громадянства, с. 117 і дд.

Паралелізм мотивів військових і еротичних, зв’язаних з дружиною в стариннім циклі, цілком ясно вказує на се — і при тім толкуванні знаходить пояснення, котрого не могли йому дати старші коментатори. «Сімсот молодців», котрі в однім випадку, як ми бачили, з такою ж громадою сімсот дівчат стають до роботи у господаря-громадянина, іншим разом пускаються добувати дівчину для свого товариша, іншим знов — рішають залишити женихання з дівчатами, вжити свої засоби на воєнну екскурсію і пускаються «долі Дунаєм під Царгород», — се просто парубоцька верства, а не якийсь організований воєнний полк дружини, яким він уявлявсь давніше. Тому се «молодці», а не вояки різного віку — як у пізнішій дружині.

Ся дружина старшого циклу не має ні князя ні іншого провідника, се, повторяю, товариство рівнорядних членів, «другів» між собою. Князь чи ватажок («пан») характеризує, очевидно, цикл пізніший. Відти назва князя переноситься на рядового, чергового товариша, котрому дружина здобуває дівчину, і він виступає з сим титулом в весільнім обряді, а його товариші прибирають назву бояр і по змозі імітують церемонію княжого виїзду. Церемонія вступу нового члена до парубоцької громади місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе «всажання на коня», піднесення на князівство, на ватажківство і т. под.²¹ Свого часу се прийнято як справжню сенсацію, коли в обрядовім нашім репертуарі були виявлені сі відгомони княжої доби; тепер чергове завдання фольклористів, істориків літератури та культури: з-під пізніших наверствувань княжого та боярського життя підняти в можливо ширшім обсягу останки старшої передкняжої організації молодечої верстви та вияснити її відгомони в нашій усній традиції.

Очевидно, організації нежонатої молодіжи в якихось формах існували у нас ще перед розселенням, так як існують в родоплемінній стадії різних примітивних народів. Свої характеристичні прикмети воєнної організації вони виробили найбільше, мабуть, в бурхливу добу розселення і пізніших колонізаційних пертурбацій. Паралельне існування їх як організацій нежонатої молодіжи — і як організацій воєнних тяглось потім і далі²².

21В. Боржковського, Парубоцтво какъ особая группа въ малорусскомъ сельскомъ обществЂ. — K. Стар., 1887, VIII, c. 767. Кілька приміток у проф. Сумцова. Культ. переживаній, розд. 84.

22На аналогії парубоцьких громад і братств вказав ще в 1880-х рр. наш визначний соціолог Мик. Зібер — Еще о братствах. — Слово, 1881, І.

Пережитки «парубоцької громади», як явища першої категорії, дійшли до наших часів, і з сею стороною її в’яжуться такі характеристичні явища, як сходини і пожиття свобідної молодіжи парубоцької і дівоцької на «вулиці», на досвітках і свобідні сексуальні відносини в дівоцьких чи парубоцьких курінях. Етнографія наша займалась головно досвітками, які відбуваються в дівоцькій хаті (наймленої на се у якої-небудь вдови тощо). Курінь парубоцький виявляє себе теж в різних пережитках, як різні сходини, складки, святочні «грища», що відбуваються коштом парубоцької громади в наймленій нею хаті (се часом та ж хата, що служить в інший сезон для досвіток як хата дівоцька), і т. под.

З другого боку, ми вже бачили, як термінологія і різні звичаї парубоцької громади переходять на воєнні організації: «дружина» стає терміном для княжого війська, яке збирається вже не в громадськім курені, а в княжій гридниці (може бути, одначе, що сам князь засів в громадськім курені й зробив його своєю резиденцією, як тому звісні приклади й деінде)²³. Пізніше назва «молодців» переходить на козацьке військо як його офіціальний термін. Безженне проживання козаків в спільних куренях і комуністичне хазяйство їх оживляє перед нашими очима порядки парубоцьких куренів, і. т. д.

Відтворити собі, бодай в загальних рисах, образ сих молодецьких громад — значить кинути світло також на історію нашої поезії, особливо її юнацьких, героїчних і еротичних мотивів. Те, що в нинішнім нашім репертуарі збіглось на таких моментах народного обряду, як новорічні величання (коляди), весняні та літні грища і весільний ритуал, формувалось і розвивалось в різних церемоніях, зв’язаних з святочними зборами організацій молодіжи, особливо парубоцтва. На впровадження нових членів і проводах тих, що виступали; на пирах, які задавали заможніші чи удатніші в ловах і добичництві члени свому куреневі, і звичайних сходинах на роботу і забаву сього курінного братства. Взагалі — в тім кругу явищ, що характеризують життя поколінних організацій у різних півпримітивних народів, які звернули на себе увагу дослідників в останніх десятиліттях²⁴.

Я повертаюсь до вище згаданого обряду «коронування», щасливим припадком записаного в Браславщині в 1880-х рр., що раптом переносить нас в обстанову впровадження нового члена до парубоцької громади, в обстанові уже княжої дружини. Хлопець, котрого парубоцька громада ухвалила прийняти до себе, прийшовши на збори, оддає їм поклін; тоді парубки підносять його на руках, співаючи величальну пісню: «Посіяли дівки лен». Її зв’язок з сим моментом полягає в словах: «На конику удалець, Що за диво удалець, Наш Іван молодець!» Парубок на коні — як рівноправний член воєнного братства, се та ідея, яку бачимо в церемонії сажання на коня молодого княжича під час постригів на знак його переходу з дитячих літ до воєнної верстви. Піднесення на руках, як признання влади, звісне в ритуалі германськім, приходить у нас в княжій добі, не описане спеціально, але в деяких принагідних оказіях²⁵.

23Початки громадянства, с. 145.

24Початки громадянства, с. 117 і д.

25Вище, в примітці — піднесення Ізяслава його військом.

Очевидно, в старім ритуалі з сими моментами були зв’язані різні величання, котрих згадана браславська пісня являється тільки слабоньким відблиском, а багатий круг героїчних і всяких інших мотивів тільки в покалічених фрагментах заховався в колядковім репертуарі, до котрого перейдемо зараз.

В коротких літописних згадках про княжі постриги, які справлялись над хлоп’ятками в дуже раннім віці, на другім-третім році життя, таки й можна добачити — в стереотипових згадках про «радість» людей — доволі ясний натяк на великі всенародні пири, які споряджались при сій нагоді князем і, безсумнівно, були зв’язані з величальними піснями і різними продукціями професіональних співціврапсодів, очевидно, на теми героїчні передусім²⁶.

В скромніших розмірах такі святочні пири справляла кожна заможніша родина при різних церемоніях, що відправлялися з тим, які діти входили в літа. Пам’ять про них зосталась ще й нині, дещо було й опубліковано, хоч спеціальної уваги на сі обряди не звертано²⁷.

26Напр., Лаврент. літ. під p. 1190: «Быша постригы у в. кн. Всеволода; того же дни и на конь єго всади; и бысть радость велика в градЂ Суждали, ту сущю блаженному єпископу Іоанну». Згадку про єпископа толкують, що він брав участь в церемонії постриження, себто їй надано вже церковний характер. Стилізація звістки вказує, що церемонія всаджування на коня — се був зовсім окремий обряд: тому зазначується, що його відбуто того ж дня. «Велика радость» була, очевидно, не платонічна, а викликана якоюсь учтою і забавою для людей.

Татищев оповідає, що ще в його часах, в першій пол. XVIII в., в деяких боярських родинах держався звичай постригання хлопців. В календарних записках з незвісного часу і місця, опублікованих в московських Чтеніях за р. 1867 (т. IV), напр., читаємо: «На Семена (1 вересня) постригай и на коня сажай (дђтя), на ловлю въ поле выЂзжай».

Про постриги у інших слов’янських народів: Krauss, Haarschurgodschaft bei den Südslaven, Internat. Archiv für Ethnographie, VII, 1894. K. Potkański, Postrzyżyny u Słowian i Germanów, Rozprawy akademii umiejętności (краків.), wydz. hist.-filoz., t. 32, 1895. Про обряд посадження на коня висловлюється Потканський як про норманський, але ближче се не доведено ніякими доказами. Рівно ж ніхто не поінтересувався досі звичаями, зв’язаними з першим голенням і запусканням чуприни в козацьких кругах.

27В матеріалах про дітей, зібраних Марком Грушевським в Чигринщині (єдина досі, на жаль, більша збірка в тім роді), читаємо: «В цьому часі (коло п’ятого року) постригають дітей на стать свою, а дівчинки на жіноцьку. Бувають і поштини сього часу, могоричують. Але з бідності забувають тепер про це. А за мене то ще гуляли, і мене ще стригли так, а мати розказують не раз, як, було, ходять гулять до хазяїнів на ці «постриги». Постригають, здається, як раз на іменини, щоб 6 літ рівно було». Там же при іншій нагоді замітки: «Минулось те, щоб могорич пить, як чуприна одросте у дитини». «Колись було в звичаю справляти бенкет на закінчення дитячого віку, перед тим як дитина йшла в пастухи, тепер те вже минулося». (Матеріали до етнології, IX, с. 104, 142).

В корпусі Чубинського: «Стрижуть дітей не перше, як по році, і при сім волосся дівчинки кладуть під вербу, а хлоп’ячі замикают’ у коморі» (V, с. 18).

Очевидно, маємо до діла з кількома церемоніями остриження, котрі варті того, щоб їх розслідити по зв’язкам їх з культовими і громадськими обрядами.

Вони коріняться ще в індоєвропейській спільності, мають багаті аналогії в обрядовості інших народів і, очевидно, були старим джерелом того репертуару героїчних, дружинних мотивів, які заціліли в нашій обрядовій пісні і будуть предметом нашого перегляду.

Не ставлячи собі завдання переходити сі мотиви для їх класифікації, в цілім обсягу ми можемо обмежитись кількома найбільш типовими паралелями мотивів з першого і другого циклу: передкняжої і княжої доби.

Ітак, коляда про мандрівку Дунаєм в службу царгородському панові, в котрій уже видавці «Історичних пісень» влучно вгадали мотив передкняжий, дійсно належить, очевидно, до старшого циклу, невважаючи на згадку про «церковцю» в декотрих варіантах:

Ішли молодці рано в церковці,
Ой ішги, ішли раду радити.
Думаю, що треба вважати старшими варіанти без сеї згадки:
Блудило блудців сімсот молодців,
Ой виблудили вони на круту гору...

або:

А в густім лісі на Лебединці
Блудило блудців сімсот молодців —
Відблудилися в чистоє поле,
В чистоє поле, над тихий Дунай...

В варіанті, записанім у Жидачеві, можна добачати навіть згадку про парубоцький курінь:

А в лісі, в зеленім гаю,
Росте дубочок тонкий, високий,
Під тим дубочком ясна світлонька,
А в тій світлонці тисові столи,
За тим столиком сімсот молодців,
Радоньку радять, судоньку судять.

Потебня вважає 700 молодців за мотив гетерогенний, чужородний, перенесений сюди з колядок про виправу весільну, і схилявсь як до найбільш архаїчного до того варіанту, де виступає «мужів громада» (Ой під вербою, під зеленою, ой там стояла мужів громада, велика рада); його підкупав сей літописний вираз «мужі». Але ся подробиця не може рішати, і для мене, навпаки, найбільшим архаїзмом тхне останній, жидачівський варіант²⁸. Подробиця, де учасники ради зрікаються видатків на жінок і доньок, щоб повернути всі засоби на організацію воєнної екскурсії («Не купуймо ж ми на жони злота, на дівки срібла», пор.: «Ой не справляймо на жони шуби, на дочки злото»), — я, супроти сього, теж вважав би пізнішими і менш відповідними. Відповідніший той, де молодці постановляють тільки не витрачатись на дівчат: «Не купуймо, браття, на дівки вінки»²⁹.

Колядки про виправу молодецької ватаги по дівчину мають звичайно вже остільки пізніший характер, що дружина в них віддає себе нібито в послугу сторонньому їй панові чи князеві, а не товаришеві, якби можна було собі уявляти в первісній формі:

Ой ходять, блудять сімсот молодців,
Доблудилися к доброму пану.
Ой ти, пане наш, виведи ти нас [або: переночуй нас],
Станемо тобі всі до помочі,
Як будеш їхав в Угри по дівку [вар.: в гір по панну].

Або в іншому, багатшому варіанті:

А в лісі, в лісі нерубаному,
Нерубаному, небуваному
Ходило блудців сімсот молодців,
Приблудилося к тихому Дунаю,
K тихому Дунаю, к славному пану,
К славному пану, пану Івану:
Ой пане Іване, виведь же ти нас
Із сього лісу нерубаного!
Станем ми тобі в великій пригоді,
Виорем нивку чорними орли,
Засієм нивку дрібним жемчугом,
Помостим мости все золотії,
Поставим стовпи щиро злотиї,
Погатим гатки все вінковиї
[Повісим коври все шовковиї],
Ой як будеш ти королівну вести,
Закричать орли в чистому полі,
Засяє жемчуг та на роздолі,
Забрязчать стовпи все золотії,
Засяють мости щиро-злотиї,
Замають коври все шовковиї³⁰.

28Натомість вповні справедливою вважаю гадку Потебні, що ті варіанти, де героєм стає «добрий пан», до котрого йдуть у службу молодці, мусять уважатись пізнішим, а первісною «головною особою» являється громада «і величання полягає в причисленні до громади того, кому співають колядку».

29Антонович і Драгоманов. ч. 1; Головацький, II, с. 67 й ін.: Чубинський, с. 297, 388, 440; Потебня, ч. 54; Гнатюк, ч. 229.

30Колядка опублікована Потебнею (II, 383) з запису П. С. Єфименка, з попсованим розміром, котрий поправив Потебня, а я пішов трохи далі в реставрації, підставивши замість «блудило» — «блудців» (як вище), замінивши коруговки коврами і вставивши відповідно тому один стих, та зробив ще деякі інші поправки. Костомаров (БесЂда, 1872, XII) опублікував уривок петрівчаної пісні, яка, власне, піддає деякі аналогії:

Ой Петре, Павле, Іване,
Та зоремо поле орлами,
Та засіємо жемчугами,
Та поставим стовпи золотиї,
Та повісим коври шовковиї.
(Пор. варіант в Сборнику харк., XVII, с. 147).

Ся розкішна обстанова перенесена сюди, мабуть, з тих варіантів, де сватом виступає якась міфічна особа, пор. нижче.

Очевидно, старший мотив маємо в колядках про молодця, що сам збирається на таку виправу. Сей мотив з невеликими змінами теж можна перенести до обстанови громадського куреня, де жених будить дружину на виправу:

Ой рано, рано кури запіли,
А ще раніше [такий-то] встав,
Лучком забрязчав — братів пробуджав³¹:
— Браття, вставайте, коні сідлайте,
Та поїдемо в чистеє поле
На погуляння, на розглядання,
Та найдемо, браття, куну в дереві,
Куну в дереві, дівку в теремі —
Вам буде, браття, кунка на шубу,
А мені буде панна до шлюбу³².

Як ілюстраціїї первісної дружинної рівності можна виказати різні-фрагменти — напр., таку похвалу серед дружини:

Хвалиться стрілов перед дружинов:

Нема в дружини такої стріли... (Гол., III, с. 52).

Супроти всього сього звертаю увагу ще на колядку про дівчину-перевізничку, де виступає та ж ватага сімсот молодців з тими ж матрімоніальними замірами, але, так би сказати, анонімна, егалітарна, без якогось пана, котрому вона вислужується:

Ой приходять д ній сімсот молодців,
Сімсот молодців — самих вибранців,
Самих вибранців — ой русовичів³³.

31Мені пригадується з пам’яті варіант: Дружину скликав.

32Потебня, ч. 21 і 24; Гнатюк, ч. 28.

33Чубин., 316; Kolberg Pokucie, I, с. 102; Гнатюк, ч. 290; Потебня, ч. 34. Цікавий, бо, може, й не припадковий варіант Чубин., 317: сімсот молодців да все запорожці. Бо запорожці се ж «молодці». Так само Гн., II, 17:
Їхав N. N. ч(е)рез густий пісок,
Зостріло його сімсот козаків...

Характеристичною прикметою пізнішої дружинної верстви являється саме се, що в ній виступає особа ватажка не іменем тільки, а самою річею: настільки випинається, що фактично закриває собою всю дружину. Та або сходить на безголосну службу — на військо статистів, які виконують розпорядження свого «пана», або зовсім заникає і перед нами малюється тільки постать героя, навіть без згадки, що він свої діла виконує все-таки за поміччю війська, полку, дружини і т. д. Так, як на старих лубках, де на переднім плані малюється велична постать героя, а десь позаду, між кінськими копитами, видніється його військо. Се в значній мірі, розуміється, залежить від тої поетичної форми, в якій заховались сі мотиви — величальної колядки або щедрівки.

Але така тенденція творчості стоїть також у зв’язку з загальним, індивідуалістичним напрямом мислі сеї доби соціальної диференціації і культу героїчного. Колядники чи щедрівники, величаючи боярського чи й селянського молодця, однаково ставлять його в позицію героя і, наділяючи його всіми ділами, приличними героєві, впадають в ту ж величальну тенденцію, схарактеризовану вже вище: поставити величанного коли не в центрі вселенної, то в центрі життя, що його окружає. Він править, він розпоряджає, повеліває всіми, щó наоколо.

По сих загальних замітках перейдемо до деталів. Величання наділяють молодця, як я вже сказав, всім, що личить провідній людині: ловецьким щастям, удатним походом, перемогою над сильним противником, багатою здобичею, придбанням гарної і родовитої жінки, великої і людної волості, високої посади, багатого і розкішного двору і маєтку. Тут ті пункти стичності, які зв’язують різнородними переходовими мотивами дружинно-героїчні мотиви з мотивами господарськими (малюнками багатого хазяйства), з одного боку, а з другого — з мотивами подружноеротичними. Вони надають дружинній поезії, навіть в тих останках, які до нас дійшли, доволі велику різнородність і багатство. Вичисляти тут усі мотиви неможливо. Полишаючи на пізніше комбінації тем подружніх з героїчними, ми можемо спинитися тут лише на деяких найбільш типових мотивах.

Герой здавна будиться, світить світло, миється і зброїться, будить своїх товаришів чи слуг:

Ой рано-рано кури запіли,
Ой іще раньше молодець устав,
Ой коли устав, три свічки зсукав,
При єдиній свічі ніжки убував,
При другій свічі личенько вмивав,
(Пред ним батечко рушничок тримав),
При третій свічі коники сідлав.
Ой рано-рано кури запіли,
А ще раніше N. N. устав,
Лучком забрязчав, братів побуджав,
Браття, вставайте, коней сідлайте...³⁴.

34Пор. вище. Варіанти беру передусім з видання Гнатюка (Етногр. Збірник, т. XXXV і XXXVI) як найбільш приступного.

Він всідає на коня, чудесного, якого світ не бачив, і віддається на його щастя: вибирати самому дорогу до походу:

Коника сідлав в сімдесят попруг,
А в десятую — бай — золотую,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кілова грива —
Кілова грива коня покрила.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-золото розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає.
— Ой, каже, коню, продам я тебе!
— Як мене продаш, здогадаєшся:
Я тебе виніс з трьох-дев’ять земель!
В поле виїжджав, з конем розмовляв:
— Ти, коню сивий, будь ми щасливий!
Будь ми щасливий на три дороги,
На три дороги та у три землі!
(Збірка Вагилевича, Гн., 107 — 111),

Він іде на чудесного звіря — «чорного тура — грубого звіря», «дике звіриня — дикого вепра», оленя з сімдесятьма рогами або «люту змію». Звір вбивається або випрошується, обіцяючи різні послуги (особливо при сватанні):

Коня сідлає, думку гадає:
Коню мій сивий, будь ми щасливий!
Поїдемо ж ми в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок,
За чорним туром, за грубим звірем.
Та як подибав чорного тура,
Чорного тура, грубого звіря,
І сніпок стрілів не долітає,
І тугий лучок не достріляє,
Та й сивий коник із ніг спадає,
[вар.: Гордий молодець з страху вмліває},
А чорний турець д нему промовляє:
Гордий молодче, не бійсь ти мене,
Поїдеш же ти в неділю рано,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку панну дістанеш.
Ой шумить-гудить зелен діброва,
Ой має ж вона чого гудіти —
Бо вна зачула дике звіриня,
Дике звіриня — дикого вепра.
Ой за ним слідить стрілець-молодець,
Подибаються а з диким вепром:
— Ой вепре, вепре, що в тя за зброя.
«У мене зброя — золоті ікла,
Золоті ікла, а саляний бік».
— Ой стрільче, стрільче, що в тя за зброя?
«У мене зброя — срібна стрілонька,
Золотий лучок, срібний курочок!»
— Ой вепре, вепре, де б ми боролись?
«На тих рівнинах, на тих долинах».
Ой як втяв стрілець дикого вепра.
Тоді ся вепер в ритвини ся впер.
А в полі, полі біл[ий] камінь лежить,
Під тим каменем да люта змія,
Ой туди їхав пан N. N.
Став з коня вставать [да] змію рубать,.
Ой тая змія да й промовила:
«Не рубай мене, не січи мене,
Буду я тобі в велик [ій] пригоді:
О як будеш ти та женитися,
Помощу мости все перстневиї,
Поставлю стовпи все золотиї,
Повішу коври все шовковиї.
[А] як будеш [ти] дівочку везти,
Забрязчать мости все перстневиї,
Засяють стовпи все золотиї,
Замають коври все шовковиї,
Загорять [ся] свічи все восковиї» ³⁵.

35Мотив незвичайно інтересний тим, що сходиться близько з билиною (записаною в Онежськім краю) про Добриню-змієборця:

И смолилась тут змЂя да восмиглавая:
Не казни-тко ты, Добрынюшка, змЂиныи головы,
Я иду к морю, ко синю морю,
Я иду к королю ко великому,
Ко великому королю да у синя моря,
И есть то у него да єдина дочь,
Брови то у ней черна соболя,
И очи то у ней ясна сокола,
По косицам то у ней звЂзды частыя...
Я достану эту королевичну от синя моря
(Гильфердингь, 663).

До сього повнішого чернигівського варіанта (в котрім я подекуди справляю розмір) є коротший і сильно попсований, але інтересний київський:

Як будеш їхать до двору по дівку,
Поб’ємо палі срібні таляри,
Засієм степи синім жемчугом
[друков.: зенджулом].
Як будеш їхать до бору з дівкою,
Забрязчать мости дрібниї кости,
Засяють палі — срібні таляри,
Зацвітуть цвіти синім жемчугом.

Волинський варіант, записаний ще Ходаковським, але досить знищений — я поправляю дефекти:

[Ой] поплинь, поплинь човен [човенець],
А в тім човен [ці] білий молод [ець]:
Струже стрілоньки із калиноньки,
Хоче пострілить лютую змію.
Він до неї [а] постріляє,
Вона до нього [та й] промовляє:
Не стріляй мене, не губи мене,
Скажу тобі [а] три радости,
[Що] три радости, а три городи:
В однім городі коня сідлати,
В другім городі по дівку їхати [дівочку брати?],
В третім городі жити-мешкати.

З галицького, підльвівського варіанта:

«Дарую я ти три городи вкупі:
В єднім городі коня попасти,
В другім городі коника сідлати,

В третім городі ґречну панну взяти»³⁶.

36Чубинський, III, с. 419, 440; Гнатюк, II, с. 27, 29, 31.

Він наміряється застрілити качку, голубку, орла, сокола — ті випрошуються, обіцяючи йому так само — помогти при сватанні:

Аж тут пливе вутка, сивая голубка,
Він приціляється, він приміряється,
Він приміряється — хоче її вбить.
«Ой не приціляйся, пане N. N.,
Бо я тобі стану в великій пригоді:
Ой як будеш їхать дівчину сватать,
То помощу гатки з кудрявої м’ятки,
Та помощу мости з тонкої трости».
Стоїть ми стоїть, зелений явір,
На тім яворі сив соків сидить,
Сив сокіл сидить, гніздечко ввивать,
Обкладає то гострим тернічком,
Гострим тернічком, сухим билєчком,
А в серединку цвіт та калинку,
А на вершечку щиреє злото.
Туди ми поле, гладка стежечка,
До сив сокола натираючи.
Надійшов нею красний молодець,
Премудрий стрілець N. N.
Золотим луком потрясаючи,
Яснов шабельков вивіваючи.
Та яв сокола стрілков стріляти,
Стрілков стріляти, шаблев рубати.
Сив сокіл каже: «Не стріляй мене!
Коли ти будеш женитися,
Тебе, молодця, перепроваджу,
Твою молоду на крильця возьму,
А твої гроші возьму на ноші».

Сокіл, котрого хоче молодець застріляти, показується то його батьком, то матір’ю, то нарешті виявляється, що се сива голубка — миленька сього молодця, котрий, очевидно, сам являється соколом (пор. приспів одного з варіантів: Соколе — а в соколонька чорні оченька і брови):

В чистім поленьку стоїть смереченька,
Під тою смереченькою біле ложенько,
На тім ложеньку пахолятонько,
Струже стрілоньки все з калиноньки,
Хце застрілити сив-соколонька.
Ой не стріляй, N. N.,
То не соколонько, то твій батенько і т. д.
(з Гн., 20, 23, 36).

В іншій колядці голуби, котрих хоче застрілити парубок, об’являються ангелами:

Тоті голуби та й промовили:
«Васильку ти наш, та й паничу ти наш,
Не зміряй ти в нас, не губи ти нас,
Ой бо ми не є сиві голуби,
Але ж бо ми е святі ангели і т. д.
(Шух., 99).

Герой їде на війну. Всупереч радам родини — не вихилюватися наперед, він їде перед військом і звертає на себе увагу короля-противника (німецького, польського), що заявляє бажання мати його своїм зятєм і дати йому півкоролівства:

Чи дома-дома ґречний панонько?
Нема го дома, у Судомиру —
Судоньки судить, радоньки радить,
Як воювати, на врага стати³⁷.

37Судомир, Сандомир, тут і в інших подібних варіантах по асоціації з «сидити мир», радити раду. Інтересна подробиця — участь героя в раді-вічі.

Ой заказано і зараджено
Усім воїнам на війну іти
Пану N. N. корогов нести.
А його ненька вельми старенька
Випроводжала та й научала:
— Їдь же синочку та на війноньку,
Наперед війська не видавайся,
Позаду війська не оставайся!
Ой чи дома, гей наш панонько?
Нема го дома, десь у садочку —
Десь у садочку а в оріховім,
Ой струже — луже [гладить] дрібні стрілоньки,
Дрібні стрілоньки, ясні шабельки,
Бо ся збирає та на війноньку.
Татусьо вийшов, коника вивів,
Братенько вийшов, сідельце виніс,
Сестриця вийшла, зброю винесла.
Хусточку дала, з боку прип’яла.
Матінка вийшла випроводжати,
Випроваджати та научати

[як вище, і ще:]

А з боку війська не облишайся,
Лиш в середині, все при дружині.
Він то не слухав, слави доходив,.
Перед королем вигравав конем,
Перед гайдуком вивівав луком.
Наперед війська коником грає,
Коником грає, шаблев махає.
Ой ввидів його польський кріленко:
Рад би я знати, чий то синочок
Коником грає, шаблев звиває?
Дав бим за нього свою панночку,
Свою крілівну, свою царівну,
Дав би я йому пів мої Польщі
Пів мої Польщі, мого крілевства.

Варіант, який вказує на якусь ще вищу міфологічну постать:

І дав би йому... пів всеї землі,
Пів всеї землі, пів місяченька,
Пів місяченька, пів сониченька ³⁸.

Герой в ролі ватажка. Дружина чи слуги просять у нього відправи або позволення йти промишляти війною. Але він не пускає і сам вибирається походом:

Ой в полі-полі, поблиз дороги,
Стоїть світлонька мурованая,
А в тій світлонці жовті стіноньки,
А по стіноньках гострі стрілоньки,
Поза столами межи панами
Найгордий панок, білий молодчик,
Поперед нього служечки його,
Держать шапоньки поза крісоньки.
[вар.: за опушечки],
Ясні шабленьки за бовтиченьки,
Тугії луки при правій руки [sic],
Та просять в него все симбрилоньку
Та роковицю заслуженую.

Вар.:

Гой в моста, моста калинового,

Стоїть намета з білого шовку,

У тій наметі золотий стільчик,

На тім стільчику ґречний молодчик...

Просяться в него ді в гір на війну,

Ді в гір на війну по ґречну панну.

— Ні так вас пущу, з вами піду.

Або:

Я вас не пущу, сам з вами піду ³⁹.

Герой ладить зброю, скликає дружину (слуги) і йде походом на одну землю, потім на другу, на третю, щоб здобути собі панство, славу, здобич. Його військо гримає кіньми як грім на небі, блискає мечем як ясен місяць, пускає стріли як дробен дощик і забирає добичу: в одній землі коні, в іншій худобу, гроші, сукно —

Гойноє паня — що він там діє?
Стружічко струже, огника кладе,
Золото топить, зброіцю злива,
Зброіцю злива, на слуги вола:
«Ой слуги мої, котрі вірнії,
Коні сідлайте, зброї збирайте:
Тугії луки, острії мечі» ^40.
А на коники всі посідайте,
Ой виїдемо на першу гору,
На високую, на німецькую,
Блиснемо мечем — ясен місяцем,
Пустимо стріли як дробен дощик,
Пустимо стріли в Німецьку землю:
Німецьку землю ми звоюємо,
І звоюємо і зрабуємо,
Ми заберемо сиві коники,
Самі сивії, не в’їжджениї.

38 Варіанти — Гнатюк N. 184.

39 Гн., II, с. 33, 41, 53 (поправляю подекуди).

40 Дуже інтересний, архаїчний приспів сеї колядки:

Воїн бо, воїн,
Над все військо подобен!
Потім такий же похід на волоську землю:
Та заберемо сиві волики,
Самі сивії бай рогатиї.

Потім:

Запустимо ся в московську землю,
Там заберемо все здобиченьки:
Сукна не міру, грошей не ліку! (Гн., 33 і 35).

Ділячи здобич, герой вибирає собі щонайкращі речі, все гірше роздає слугам:

Пан Хомуненько-переберниченько,
[Приспів: сам молоденький, кінь вороненький],
Перебирає між кониками:
Котрі ліпшії — то собі бере,
Котрі гіршиї — служенькам дає.
Перебирає між сіделками:
Котрі ліпшії — то собі бере і т. д.
Перебирає між вуздечками, сукенками, чоботиками, нарешті — між дівоньками:
Котрі ладнійші, то собі бере,
А що погані — служанькам дає.
Бувай же здоров, пан Хомуненьку,
Сам молоденький, кінь вороненький⁴¹.

41Гол., II, 172. Антонович і Драгоманов толкували останню фразу так, що дружина, невдоволена нерівним розділом добичі, кидає ватажка. Але Потебня (II, 715) зрозумів вірніше, що тут та перебірчивість не догана, а комплімент, і остання строфа — просто привіть колядників.

Герой приступає до одного міста за другим і наводить страх — йому дають різні дари, але він на них не вважає, поки не догадуються вивести «ґречную панну», чи «дівку в наряді», котрою він задовольняється:

Ой піді Львовом на оболоню,
Там N.N. коником грає,
Не мірецької, а козацької,
Під Львів ступає, лук натягає,
Лук натягає, на Львів пускає:
Ой хоче ж бо він Львова добути,
Львова добути, собі паном бути.
Він сам наперед конем манджає,
На своє військо все покриває;
«Ви, моє військо, смутненько не йдіть,
Кроком ступайте, Рим здобувайте!»
Він сам наперед як полем шмигнув,
Як конем шмигнув, аж ся Рим здригнув.
Ой гордий-пишний пане N.N.,
Тож собі з горда та й починаєш,
Попід Білгород коником граєш,
Ні в чім не дбаєш, коня стягаєш —
Що конем зверне — земля ся здрігне!
Оберне військо від сходу сонця,
Заграють труби як грім на небі,
Блиснуть мечами як мовна в небі,

Пустять стрілочки як дробен дощик,
А вдарять з гармат а в Царів-город,
Аж всі паркани порозсипали,
Всі ся жидове задивовали.
Стали жидове раду радити,
Чим би го — нічим перепросити?
Виносять йому миску червоних,
А він на тоє не подивився,
Не поглядає, шапку не здійме,
Шапку не здійме, не подякує!..
Оберне війське з полудня сонця —
Аж всі панове задивували, і т. д.
Виводять йому коника в сідлі,
А він на тоє не подивився, і т. д.
Конем оберне з полудня сонця...
Всі ся русини задивовали...
Виводять йому панну молоду,
Панну молоду та як ягоду,
А він на теє все поглядає,
Шапку здіймає, перепрашає,
Перепрашає, панну вітає.
Ой славен-явен красний N.,
А чим же ти то прославився?
Що із вечеря коня осідлав,
А вже к світови під Царів-град став.
Ой як бє та й бє на Царів-город —
Цар ся дивує — хто то воює,
Міщане ходять — все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?
Вивели йому коня в наряді —
Він коня то взяв, не подякував,
Шапочки не зняв, не поклонився,
Не поклонився, не покорився...
Винесли йому полумисок злота, і т. д
Вивели ж йому панну в короні —
Він панну узяв, та й подякував, і т. д.
Ой спід гори стоять тумани,
То ж не тумани — пара з коней йде,
Ой там же військо — аж землі важко.
Ой там у війську пана немає.
Ой одозветься зличний паниченько
Славного отця і пані-матки:
«Я ж в тому війську да паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стріляти».
Ой бе да бє він в Чернигов город...
Винесли йому мису червінців...
В Переяслав город велю стріляти —
Вивели йому коня у збруї...
Ой бе він да бе да в Київ город —

Да вивели йому панну в наряді⁴².

42Гнатюк N- 185, Антонович і Драгоманов, 20 і 69. Цікавий початок варіанта в старій збірці Ф. Бодянського:

Ой у Вельмові [уві-Львові] на оболони
Збиралася війна, вся їх рівня,
Захотіли вони царя звоювать,
Царя звоювать, царівну узять.

Тут війна — військо, рівня — дружина, егалітарна, як я думаю. Але далі се переходить на величання ватажка: Унесли йому лучок стрілочок. Увели йому панну в наряді (Гн., с. 56).

Героя будять слуги чи батьки вістю, що його край, його волость, його двір орда, чи татари, чи турки забрали і до своєї землі погнали; він догоняє орду, відбирає полон і осаджує свою волость ще краще, ніж передше:

Чи спиш, чи чуєш, пан господарю?
Вияви ж личко на оконечко
А з оконечка на подвір’ячко:
Твоє подвір’я орда забрала,
Татаре взяли, в полон займили!
Ой ісхопився, перехрестився,
Та крикнув же він на свої слуги:
«Служеньки мої, найвірнійшії.
Одні виведіть коня перського,
Другі винесіть меча острого,
Най я поїду, орду догоню,
Моє подвір’я назад оберну,
Назад оберну, краще збудую.
О вставай, пане, бо наступає
Погана віра, турці й татарці!
— А всідлайте ж ми бахматого коня
І подайте ми — ей — булат-шаблю,
Ей булат-шаблю, копію в руки!
Ой виїхали в чистеє поле,
Скоро ся зняли — зараз ся стяли,
Аж їм конички поприпадали.
Бахматим конем всіх татар стоптав,
А булат-шаблев всіх турців зрубав,
А копіїйков славойки достав
(Гн., 63)

Сів на коника, як вітрець линув,
Бай заднє войсько став здоганяти,
Як іздогонив, конем потоптав,
Середнє військо мечем постинав.
Переднє військо вогнем попалив,
Своє подвір’я назад відобрав.
Назад відобрав — краще осадив
(А в три сторони, а в три перії).
Перше осадив бай дівочками,
Друге осадив бай молодцями.
Третє осадив бай стариками:
Із-за дівочок село веселе,
Із-за молодців село огрядне,
А з-за стариків порада в селі
(Шух., 100).

Герой при тім, чи не залежно від того, здибає чи на поєдинок викликає турського, чи невірного, чи якого-небудь іншого ворожого царя, вбиває або бере його в неволю, і хоч той як проситься, щоб його пустив, приводить у свою землю. Тим здобуває славу — або царство, королівство і т. д.

Скоро догонив, на ніч обложив,
Скоро ся зняли, в той раз ся стяли,
Аж їм коника поприпадали,
Аж їм шабельки повиперхали,
Аж їм шапочки та й поспадали,
Ой, як Біг поміг, N. N. переміг,
А імив коня близько стремена,
А на тім кони та й ще короля.
— Ой пане N.N., або мя зотни,
Або мя зотни, або мя пусти!
— Я тя не зотну, я тя не пущу,
А я тебе веду у свою землю,
Я в своїй землі правди добуду,
Правди добуду, королем буду!
Ой приїхали у Турещину,
Стукнули-грякнули, як гром загримів,
Блиснули шаблями як блискавиця.
Виїхав к нему сам турецький цар:
Хто кого спограе — той того споймає,
А N. спограв бай коня споймав,
Прив’язав царя коню до хвоста,
А пустив царя по пожарищі.
Ти господарю, чом N. N.,
Згорда ти собі та починаєш,
Сивим коником бай виграваєш,
Коником граєш, царя взиваєш!
Скоро ж го узрів, та й мечем ізвив
Побіля коня, близько стремена.
Ой цар невірний красно ся просить:
„Віте пусти мене, віте зотни мене!“
— Ні, не пушу тя, ні, не зотну тя,
Ой повезу ж тя в Руську землю,
Ой поведу ж тя чорним пожаром!
Ой чорний пожар ніжки підпалив,
Що ж йому з ніжок кров виступає
Кров виступає, слід затапає,
А чорний ворон бай залітає,
Та його кровцю бай попиває.
Ой що ж то в полі забовваніло?
То ж N. N. з війни їде,
З війни [він] їде, коника веде,
Побіля коня — турського царя.
А за ним біжить турецький мужик:
«На тобі коня, верни нам царя!»
— Коня не возьму, царя не верну,
Поведу царя в свою сторону.
Отцю на хвалу, панам на славу⁴³.

Герой повертається з трофеями, здобичею, осяяний блиском і славою, так що люди його не пізнають — пізнають тільки милі дівчата, дружина парубоцька, найближча рідкя і особливо мати:

І вже синонько з війноньки йде,

Коником грає, сам ся втішає,

Що звоював турчинонька —

Везе копієньку на позначенько.

А там людкове з церковці йдуть,

З церковці йдуть та й ся дивують:

Що освітило село N. N?

Чоловічки ⁴⁴ мовлять: місяць то сходить,

Жіночки мовлять: Зоря зоріє.

Парубоньки мовлять: Наш то братонько,

Дівчатка мовлять: Наш то миленький.

Вар.: Міщане мовлять, що сонце сходить,

А мати вийшла — що мій син іде,

Що мій син іде, корогов несе,

Корогов несе королівськую.

Матінка мовить: Мій тото синок!

Я го пізнала по уродонці,

По уродонці, по кошуленці.

На нім кошулька як день біленька.

Та й уродонька барзо славненька⁴⁵.

43Антонович, с. 23; Гнатюк, II, с. 60 — 1.

44Розмір вказує, що тут пропав якийсь більш архаїчний вираз.

45Гнатюк, с. 66, 89, 125 і 48.

Його подвиги роблять його улюбленцем дівчат, які одна перед другою обдаровують його богатими дарунками:

Одна любила, шапку купила;
Друга любила, пірце му дала;
Третя любила, коня дарувала.
Від тої шапки зорі зоряли,
Від того пірця сонце сияло,
Від коня віє буйний вітер.
[Іде опис коня].
Одна любила — коня ми дала,
Друга любила — шапку купила,
Третя любила — пірце взлотила.
Від коника місяцю світить,
А від шапочки зорі зоряють,
А від перця сонце сияє —
Ой тото перо перевиване,
Сріблом та золотом покитичане
(Г., 111, 116).

Мотиви сі відповідають, з одного боку, тим героїчним сагам-оповіданням, які ми знаходимо в наших старих літописах і повістях, приложені до різних історичних чи легендарних осіб, з другого — темам билинним, пісенним і казковим.

Напр., перекази про походи на Царгород Олега, Ігоря, Святослава і великі дари, піднесені їм там за викуп від обложених міст, переляканих ворогів і т. д., мають свої паралелі в популярних колядках про походи героя-парубка на різні міста і взятий з них викуп. Ряд міст, котрі він облягає, що починається Білгородом і кінчається Царгородом (в середині можемо собі уявити який-небудь Звенигород, Райгород і т. д.), тхне старинною дружинною традицією. Мотив помітування героєм різною добичею, за котру він не кланяється і не дякує, аж нарешті приводять йому те, що він хоче, — відповідає літописному епічному фрагментові про Святослава, котрий легковажить всякі дари грецькі і тільки за зброю дякує. Там дівчина, тут зброя, але мотив перебирання викупом — той сам ⁴⁶.

46Се завважили вже Антонович і Драгоманов, с. 19.

З другого боку, зовсім вірно (ще Костомаровим!) відчуто було споріднення сеї колядкової теми з походами-сватаннями Володимира Вел., обробленими старою дружинною поезією. Поєдинок Кожум’яки з Печеніжином під Переяславом або Мстислава з Родедею відбивається в наведеній темі поєдинку з турецьким царем і т. д.

По духу і типу героїчні оповідання колядок близько підходять до фрагментів дружинної поезії, включених у наше літописання — скажім, як оповідання про Летську або Листвинську битву, слово про побіди Мономаха над половцями. Ряд спільних поетичних оборотів помічаємо в сих дружинних мотивах колядок і в «Слові о полку Ігоревім». Сей герой, «що із вечера коня осідлав, а вже к світові під Царгород став» (с. 230) — чи се не товариш віщому Всеславові, що з Києва до півнів прорискав до Тмутороканя? Зрештою нижче побачимо ще сі паралелі.

Ряд мотивів повторюється в циклі билиннім. Я навів вище цікаву паралель змієборства Добрині з боротьбою з змієм колядкового героя, зазначену вже давнішими дослідниками. Подробиця колядки про те, як герой обирає собі «найменьшого коника» в стаді ⁴⁷, нагадує підховання коня Іллєю. Колядковий мотив про героя, що рубає обложений город ⁴⁸, повторює старий епічний мотив — не тільки про Болеслава Хороброго, але і половецького Боняка, що рубав мечем Золоті ворота ⁴⁹.

Самі подробиці зброєння і зборів до походу нагадують старий стиль, що заховався в билинах. Навіть деякі слова, як терем, ізба, булат, паволока, гривні, жемчуг, жуковина; такі епітети, як вороні коні, тугі луки, чистеє поле, синєє море і т. под, тхнуть сею старою традицією.

З другого боку, сі величальні теми стоять в одній площині з фантастичною казкою (казкою про пригоди або про щастя, як її називають, пор. вище: власне, з тою формацією її, де людина, виведена в ній, перестає бути пасивною забавкою в руках різних звіриних чи демонічних істот, а набирає прикмет героя або бодай носія свого власного щастя й удатності, котрою переборює всі перепони і всіх ворогів. Такі от казкові мотиви про звірів, які вірно служать героєві за те, що він їм поміг чи помилував в трудну хвилю. Про дивні способи, якими завдяки різним чудесним помічникам, але в тім і власному розумові, догадливості, доброті, великодушності, сей герой бере перемогу над ворожими замислами і доходить високого становища, дістає руку царівни, царство і т. д. Вони стоять в одній лінії з вище наведеними темами про молодця, який дістає на свою службу сокола, орла або змію ⁵⁰,

47Ой у Київі там на мураві
Виходить ми там вороне стадо,
Межи тим стадом найменьший коник.
Ой обібрав ся білий молодець:
— Я го спіймаю та й осідлаю,
Сяду й поїду Львів розбивати.

Очевидно, се той же малий коник, що творить різні чуда в казках.

48Ой попід Ільвів на оболоню

Коником іграв, шаблев Львів рубав (Гн., II, 44).

49Під час облоги Києва 1151 р. убито Севенчу, сина Бонякового, Що похвалявся: Буду рубати Золоті ворота, як мій батько («хощю сЂчи в Золотая ворота, якоже и отець мой»). Розуміється, се чисто епічна подробиця, хоч і включена до повісті, написаної по гарячим слідам події.

50Під час облоги Києва 1151 р. убито Севенчу, сина Бонякового, Що похвалявся: Буду рубати Золоті ворота, як мій батько («хощю сЂчи в Золотая ворота, якоже и отець мой»). Розуміється, се чисто епічна подробиця, хоч і включена до повісті, написаної по гарячим слідам події.

Крім вище наведених, напр., ще така колядка з старих записок Ходаковського про соколів, що служать молодцеві:

Стояла тополя край чужого поля,
А на тій тополі чотири соколи.
Перший сокіл полинув в виноград,
А другий сокіл полинув на Дунай,
А третій сокіл полинув на чистеє поле.
[А] четвертий сокіл полинув під небеса.

виводить з пущі заблуканих молодців, що здобувають йому красну дівчину, яка в інших варіантах стає царівною чи королівною і приносить йому царство і т. д.

Молодець, що трубить у золоту трубу, і король, зачувши її, каже, що коли б знав, чий то син заграв, за його б королівну оддав і в придане півцарства додав, — або царівна наміряється поділитися з ним своїм царством нарівно. Король, що обіцяє дати свою доньку тому, хто потрапить осідлати і сісти на коня, котрий нікому не дасться. Кінь, який виробляє чуда, перескакує через море, колитами розбиває скали, — се мотиви так добре відомі нам з казок, що про се нема що й говорити ⁵¹.

51 Напр.:

Ой в чистім полі стоїть стаденько,
Стоїть стаденько коней вороних.
Найшовся тамка кінь вороненький,
Ані спійманий, ані сідланий.
Ой казав цісар: хто го спіймає,
Хто го спіймає та й осідлає,
Той возьме собі у царя панну,
Панну молоду так як ягоду...
Гей на поленьку стояло стаденько,
Між тим стаденьком оден недоборець,
А зачало за ним три громади гнати,
Гнало за ним, гнало, не могло дістати.
З винограду летить — куропатву несе!
З Дунаю лине — срібний перстень несе!
З чиста поля лине — стадного коня женеї
З-під небес лине — красуню панну веде!
(Гн., 226).

Дігнав же його пишний N. N.
Скоро го дігнав, зараз го спіймав.
Скоро го спіймав, зараз осідлав...
За житом, житом, та й з очеретом.
Там ходило воронеє стадо,
Поміж тим стадом сірий кінь грає.
Усі ловили, та й не вловили,
N. N. припав — коника піймав,
Коника піймав, узяв осідлав,
Та й сів, поїхав до царівни в явір
(Гн., 208 — 9).

Мусимо рахуватись тут, розуміється, з мандрівними мотивами, з пізнішими змінами; мусимо, з другого боку, також пам’ятати, що в колядковім циклі сі героїчні мотиви стяглись, зсілись, упростилися й збідніли, тому що звелись головно до теми про сватання або зробились заспівами до величань і т. д. Тут, як і у інших сферах, ми маємо тільки фрагменти старої героїчної поезії, котрої частина затратилась під напливом інших мотивів, частина заховалася в північнім билиннім циклі бо, нарешті, прибрала нову історичну обстанову — доби козацької, про котру буде мова потім.