Микола Куліш

Дуже скромна, непомітна, з зовнішнього боку неімпозантна, одне слово, нерепрезентативна людина, – описував Миколу Куліша Віктор Петров у праці «Українські культурні діячі УРСР – жертви большевицького терору».

– У скромному вбранні, в темній сорочці з вузенькою стрічкою, Микола Куліш нагадував швидше вчителя сільської школи, справляв враження швидше кооперативного діяча районового маштабу, ніж драматурга столичного театру, яким він був»

Микола Гурович Куліш (1892–1937) — один із засновників нового українського театру, викривач соціальних та ідеологічних ілюзій, який, як і герої його творів, став жертвою більшовицького терору.
Драматург Микола Куліш вимагав, "щоб глядачі не плескали в долоні, а мовчки й суворо вийшли з театру й знали, що голод і революція залишаються голодом і революцією"

Навесні 1926 року Микола Куліш зізнався жінці, з якою мав роман, що любовні листи писати легко. А важче, в порядку наростання складності:
"1) Записку про самогубство.
2) Вірш.
3) Драму.
4) Роман.
5) Резолюцію (це для мене).
6) і нарешті, буквар. Нічого важчого нема, як написати буквар. Маша миє Мишу, Миша миє Машу".

Він спробував себе в усіх перелічених жанрах, окрім записки про самогубство. Був ще один жанр – табірні покаянні листи, але тоді він ще не знав, що йому доведеться їх писати.
Віршувати Куліш почав, ще коли вчився в училищі в Олешках на Херсонщині. Вірші його були епігонські й не лишили сліду в літературі. Одначе в поведінці він таки був істинний поет – схильний до вчинків шляхетних і безрозсудних. За один такий його відрахували з училища. Друзі делегували Куліша своїм представником на педраду, де розглядали конфлікт учнів із педагогом­самодуром. Микола захищав інтереси "своїх" – і його вигнали. Потім інші вчителі подбали, щоб він міг скласти іспити за чотири класи й вступити до гімназії. Куліш стояв "за справедливість", а не за власну вигоду. Ця риса й погубила його згодом.
Перший театральний досвід здобув 1914­го: грав у аматорському гуртку – зокрема, роль Яєшні з "Одруження" ­Гоголя. Того самого року, з початком Першої світової війни, мобілізований до війська. Служить у запасному полку в ­Херсоні. Перед відправленням на фронт вирішує попрощатися з нареченою – Тосею Невель. До села, де вона вчителювала, треба було ніч плисти пароплавом по Дніпру, далі ще їхати 72 версти. Він не спитав дозволу, а коли повернувся, потрапив під суд за дезертирство. Урятував полковник, який йому симпатизував: відіслав на місяць чистити клозети, а за тиждень звільнив і відправив до Одеської школи прапорщиків.

Військова форма була першим у житті костюмом, ­пошитим для нього – батрацького сина – персонально. Весною 1915­го став прапорщиком і вирушив у Смоленськ, де формувалася піхотна частина. Сюди приїхала й Тося Невель, 15 квітня 1915 року вони повінчалися. А невдовзі він попросився на фронт, бо вважав безчесним сидіти в тилу. Отримав у боях тяжку контузію, заново вчився говорити. До кінця життя, коли хвилювався, мова уповільнювалася. Рік воював півротним командиром на передовій, мав ще одну тяжку контузію й поранення.
1917 року одним із перших офіцерів свого полку став на бік революції. Повернувся в Олешки. На початку 1918­го там обрали Раду робітничих і солдатських депутатів, ­Куліш став її головою. Організував "Просвіту", написав українську абетку для дорослих "Первинка". З цього для Куліша почався довгий період праці в тих жанрах, які він любив найменше – рапорти, звіти, резолюції та букварі.
Хотів перебудувати в'язницю в Олешках на побутові майстерні, але навесні прийшли німці з гетьманцями й посадили його до тієї самої тюрми. Сидів там до осені. Одержував щодня буханку хліба, половину віддавав Тосі й дітям – їх уже було двоє. Упорядковував тюремну бібліотеку й складав українсько­російський словник. Потім до Олешок прийшли петлюрівці. Куліш вийшов із тюрми й поставив умову: нікого не арештовувати. Утворив для підтримки ладу в місті колегію – зі "своїх" і петлюрівців.

Після арешту чоловіка жила з дітьми в Харкові, під час Другої світової війни виїхали на Захід, потім до США.
У травні 1919 року прийшли червоні. Миколу Куліша обрали до повітового виконкому, завідував відділом народної освіти. Але з Дону йшли денікінці. В Олешках створили Перший радянський селянський Дніпровський полк. Куліш – начальник штабу. Командиром був Прокіп Таран – партизанський батько­отаман, високий і басовитий. А Куліш – малий, і голос високий. Сперечався з командиром і, як згадували партизани, хоробро пищав, як горобець. Полк мав чотири тисячі душ, але не мав зброї. І Куліш задумав рейд на Олешки, зайняті денікінцями. Зброю здобули, але денікінці за те знищили кілька десятків олешківців. Епізоди того часу з розповідей Куліша згодом увійшли до роману Юрія Яновського "Вершники". Куліш там – комісар Данило.
Він і в стихії громадянської війни лишався інтелігентом. Не матюкався. Міг змусити якогось партизана відвести назад коня, реквізованого у бідного селянина. Не давав розстрілювати полонених без суду. У тій війні йому довелося і стояти під розстрілом, і брати участь у морському десанті в Криму, зайнятому Врангелем. Повернувся додому наприкінці 1920 року, тоді ж став комуністом.
Через нерозумну більшовицьку політику та неврожай у 1921–1922 роках на Поволжі спалахнув голод. Ленін закликав "поділитися хлібом". На Україні тоді був добрий урожай, але тільки на Правобережжі. Це проігнорували, і змусили Дніпровський повіт, де працював Куліш, виконати продрозверстку на 183%. Після цього навесні 1922­го тут загинули від голоду 14,5 тис. душ, були випадки людоїдства. Куліш тоді їздив по повіту на велосипеді – коні поздихали з голоду або були з'їдені. Той досвід згодом ліг в основу його п'єси "97", яку закінчив улітку 1924 року.

Він вірив не в Бога, а в нову Державу. У те, що вона замінить старе поняття "любові до ближнього" на нові учення про соціальне забезпечення незахищених. Та згодом збагнув, що при цьому людина втрачає моральний обов'язок бути доб­рою: "Все дадуть і так!" І оскаржив це у своїх п'єсах.
У драмі "97" людина – передусім істота, здатна співчувати. Восени відбулася прем'єра в театрі ім. Франка в Харкові, тодішній столиці УСРР. У головній ролі – незаможника Мусія Копистки – Гнат Юра. Нервові жінки в залі непритомніли, тож біля театру чергувала швидка допомога. Куліш був радий, що враження саме таке – "щоб глядачі не плескали в долоні, а мовчки й суворо вийшли з театру й знали, що голод і революція залишаються голодом і революцією".
Він вимагав від театру трагедії. Але змушений був дещо пом'якшити фінал, вже після прем'єри: з'являвся пакет із повідомленням, що голодуючим іде допомога – 117 пудів хліба. Франківці давали п'єсу понад 100 вечорів поспіль із аншлагами.
Того ж 1924­го Куліш остаточно зрозумів, що йому "пора вклонитись літературі, бо залишилося не більш як сім­­десять років". Угадав це з дивною точністю – рівно за 10 років був арештований. Письменництво тоді було невигідною справою – платили погано й вимагали податку з "нетрудових доходів". Перші три п'єси – "97", "Отак загинув Гуска" і "Закут" – написав за рік. Для порівняння: плодовитий Олександр Островський писав по п'єсі щороку.
Восени 1926­-го Куліш переїхав із дружиною й дітьми до Харкова, столиці. У наркоматі освіти сам для себе придумав посаду: роз'їзний інспектор­ревізор, щоб більше подорожувати Україною. Багато бачив і розумів. Саме тоді писав: "Ляжемо трупом безславним і загородимо шлях до Європи". Всі його твори повні таких пророцтв. У фіналі п'єси "Закут" біля пам'ятника Леніну гинуть ті, хто вірив у революцію. Один із героїв залазить на постамент і звідти каже: "Товаришу бульваре! Товарищі дерева, стовпи і ліхтарі! Христос – мрія! Його не було, нема й не буде. Одні попи… і соціалізм – хвора мрія потомленого людства". Цю п'єсу не допустили до постановки. А в "Народному Малахії" Куліш вивів на сцену божевільного реформатора, який питає: "Хіба може аморальна людина побудувати моральний соціалізм?" Проголошує: "Я – новий Ленін!" – а саме тоді почали говорити, що "­Сталін – це Ленін сьогодні".
Куліш вступив до ВАПЛІТЕ – Вільної академії пролетарської літератури. У цьому об'єднанні зібралися найталановитіші українські письменники. Зокрема, Павло Тичина, Олександр Довженко, Остап Вишня, Юрій Яновський. Лідер – Микола Хвильовий. Його гасло "Геть від Москви!" – мав на увазі культурну орієнтацію на ­Європу – внесли у вуха Сталінові. Вибухнув скандал на вищому партійному рівні. ВАПЛІТЕ розпустили. А в грудні 1934­го Миколу Куліша арештували. Колишні друзі, Михайло Яловий та Григорій Епік, на слідстві засвідчили, що йому було довірено замах на Сталіна. Це шокувало Куліша. Додалися наслідки давніх контузій, галюцинації.

На Соловках він писав заяви й просив розстріляти його як великого грішника.Зберігся лист до наркома внутрішніх справ Миколи Єжова, де пояснює ці "гріхи". Згадує, як на початку 1917 року в землянці стріляв із нагана по пацюках. А потім вийшов із землянки, а неподалік лежить убитий санітар. Це місце прострілювалося німцями, але тепер Кулішеві марилося, що винен він. Або: "В сентябре 1915 – отступление из Виленского "мешка", терзали меня вопли населения, у которого отнималось жалкое его питание – картофель. На этой почве удерживание солдат, ударил ­одного – поступок вынужденный, но мерзкий".
Ще один випадок згадано в листі до Єжова: як на фронті подарував проститутці панталони "с условием, что она наденет их при мне, – поступок мерзостный и заслуживает отметки. Был такой грех, но самого греха­то не было. В бытность на фронте и многие годы я соблюдал супружескую верность. Об этом надо было бы сказать, раз я коснулся морально­­бытовой моей жизни. Из пороков бытовых я подвержен был водочному. Алкоголиком не был. В одиночку до 1933 года не пил, в компании напивался".
Здається, він писав правду про те, що тоді переживав, – на грані божевілля. Наприкінці листа просив Єжова, щоб йому дозволили працювати в таборі, а не сидіти в одиночці. Це була весна 1937 року. Восени його з одиночки випустили – і розстріляли
Не уявляв, як можна розлучитись і покинути дітей
Друзі юності згадували: Микола Куліш був небайдужий до дівчат, але не мав у них успіху – шляхетний внутрішньо, а з вигляду дикуватий, незграбний, соромився своєї зовнішності. З майбутньою дружиною познайомився, коли жив на квартирі гімназійного товариша Всеволода Невеля. Його сестра Тося була старша на рік за Миколу Куліша. Невисока, ­зеленоока, з дрібними рисами обличчя, мала ­світлі каштанові коси. Тося вабила Миколу як частка раніше недоступного світу. Вони врятували одне одного: вона його – від бездомності, він її – від безпросвітного вчителювання по глухих селах. Мали двоє дітей: 1916-го народився Володимир, наступного року – Ольга.
1924-го в Одесі ­Куліш познайомився із заміжньою жінкою – Олімпіадою Корнєєвою-Масловою, завідувачкою дитсадка, куди ходив його син. Олімпіада була вища за нього, трохи повна. Як писала дослідниця Наталя Кузякіна, "привабливості обличчю надавали короткозорі очі, волосся казкової принцеси і та гра життєвих сил у принаді жіночності, яку важко висловити, бо вона невловима".
Куліш звав її Ладушкою, писав: "Якщо я доживу до хоча б трохи похилих літ, я неодмінно напишу поему в прозі про нашу любов. Це буде прекрасний твір, що пахне морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до сльозної радості". Це була взаємна любов. Але він не уявляв, як можна розлучитись і покинути дітей. Це їй він казав, що складати любовні листи найлегше. Писав аж до літа 1934 року і признавався, що "тепер листи даються важче, ніж п'єси".
А до Тосі він писав майже до кінця. Сім'я бідувала. У лютому 1935-го ­Куліш повідомляв із тюрми: "На випадок, як обсядуть тебе з дітьми злидні, продай мого годинника. ­Розхитався і, мабуть, спаде з зубів золотий місток, то я, мабуть, проситиму дозволу переслати його тобі". Останній його лист додому був датований 15 червня 1937-го. Антоніна писала й посилала посилки аж до грудня 1939 року, доки не повідомили, що адресат вибув.

У розстрільному списку стоїть поряд із Лесем Курбасом
1892, 18 грудня – Микола Куліш народився в селі Чаплинка на Херсонщині. День народження завжди відзначав 19 грудня – на зимового Миколая, покровителя моряків і торговців, якого на півдні України особ­ливо шанували. Батьки наймитували. Микола був підпаском з 8 літ. Зовні удався в батька: невисокий, кремезний, з чорними ­очима. Мати мала художній талант і розписувала печі багатим селянам. Дар оповіді – також від неї. З її дев'яти дітей вижили троє: Микола, Ликера та Явдоха.
1901 – пішов до чотирикласної школи в Чаплинці, закінчив її з похвальним листом. Учитель переконав батьків, що хлопцеві треба вчитися далі, сам зібрав серед селян та інтелігенції близько 100 крб і вирядив Миколу до Олешок, нині Цюрупинськ на ­Херсонщині, до міського училища. Там жив у дитячому притулку. У 1909–1913-х навчався в Олешківській чоловічій гімназії. За навчання платило доброчинне товариство, а на харчі й житло заробляв репетиторством. З 1911-го мешкав на квартирі гімназійного товариша Всеволода Невеля, із сестрою якого потім одружився.
1914 – склав іспити на атестат зрілості в Одесі й подав документи на історико-філологічний факультет Одеського університету, але в серпні мобілізований до армії. Воював у царській та Червоній арміях до кінця 1920 року.
1921 – іде на радянську службу. Спочатку в Олешках, а з 1923 року – в Одесі, в губернському відділі наросвіти. На літературу лишалися тільки вечір і ніч. Його підопічні – безпритульні, їх у губернії було офіційно 20 тис. Також відповідав за садки, дитбудинки й школи. Програму для семирічної школи створив сам: в усіх семи класах вивчали українську мову та літературу й образотворче мистецтво.
1926 – переїжджає до Харкова, де в театрі "Березіль" Лесь Курбас поставив спектаклі за його п'єсами "Народний Малахій" і "Мина Мазайло" 1928-го та "Маклена ­Ґраса" 1933-го. Невдовзі їх заборонили й десятиліттями замовчували.
1934, 8 грудня – арештований як "активний член націоналістичної організації". 28 березня 1935-го засуджений до 10 років таборів. На Соловках сидів в одиночці. Згідно з протоколом №83 засідання Особливої трійки УНКВС Ленінградської обл. від 9 жовтня 1937 року, засуджений до розстрілу.

1937, 3 листопада – вирок виконав капітан НКВС Михайло Матвєєв у карельському урочищі Сандормох. Там того дня розстріляно 266 "українських буржуазних націоналістів". У розстрільному списку імена Куліша й Курбаса стоять поряд – №177 і 178. Місце поховання знайдене 1997 року. ­Розстріляні лежали в ямах 4x4 м, у два ряди. Усі черепи – з кульовими отворами в ­потилиці.