Над цим варто задуматись

У «Мага Вірі» 37 день, 43 вірш читаємо: «... Є міркуван­ня, що вживання ім'я і по-батькові - суто москвинська поведінка, і вона українцям чужа. Шкода, що для нас стає чужим те рідне, що в нас взяте і стає рідним те чуже, що нам (на шкоду нам) дане.

Звернення по-імені і по-батькові це не «східнятство» і не «москальство», а суто оріянська (староукраїнська) родова обрядність, в якій втілений культ батька. І ця оріянська обрядність яскраво проявле­на й у «Ведах». Представники провідної оріянської (арійської) касти в Індії й сьогодні (так, як і в древній Русі) ставлять після свого імені ім»я батька. Наприклад, в інду­са Васудева батько має ім'я Пандураг, в документах за­значено - Васудев Пандураг Чаплункар. Чаплункар - прізвище».

Я дозволив собі зацитувати цей досить значний ури­вок для того, щоб усі читачі «Р.В.» ще раз відчули різницю між тим, що говорить Учитель, і тим, що ми маємо у по­всякденні.

Газети, телебачення, радіо щодня повторюють нам, що ми повинні пишатися своєю Батьківщиною. А чи заду­муємось ми, який енергетичний зміст несе слово БАТЬ­КІВЩИНА? Батьківщина - тобто країна батьків (прошу вибачення у матерів, але це тема розуміння вже іншого слова). А чи шануємо, і згадуємо ми своїх батьків у по­всякденні? На словах начебто так. А на ділі? А на ділі чує­мо і пишемо - Степан Бабій, Віктор Ющенко тощо. Ми боїмося зайвий раз назвати один одного по-батькові. Але це не формальність, а «оріянська обрядність», про яку говорить наш Учитель.

Якось я у одного викладача ВУЗу запитав: «А чи часто ви називаєте своїх студентів по-імені і по-батькові, або на Ви? Він мені відповів: «Тільки тоді, коли хочу підкреслити його непідготовленість, тобто у жартівливому значенні». Отак виховали викладачів, і так вони виховують наших ді­тей. Але згадую у таких випадках свою бабусю. Вона роз­повідала: - Вчитель у школі до нас звертався, як до рів­них. Викликаючи до дошки, звертався на Ви, та по-імені і по-батькові: «Ніна Митрофанівна, будь ласка відповідай­те» - а мені тоді було тільки сім років».

В цих словах була повага, а не презирство і учні від­повідали вчителю тим самим. І ще про один момент. Про усвідомлення нашими дітьми змін, які відбулися з нами. Якби кожний з нас, хто прийняв посвяту в рідне богорозуміння, сказав своєму синові та дочці: - Ви вже серед моїх знайомих (рідновірів) не Зоряна Михайлівна і Андрій Михайлович, а Зоряна Мирославівна і Андрій Мирославо­вич (нехай на папері все залишилось по-старому) - то діти відчули б зовсім іншу енергетику слова, що почала б іти від них.

Тож не боїмося називати один одного по-батькові, і на Ви, вісімнадцять нам, чи вісімдесят - це і буде малень­ким кроком до того, щоб в нас була БАТЬКІВЩИНА!