Народна пісня – найкраща частина українського фольклору

Чи відповідав хто коли на прості питання: чому Українці склали так багато пісень? Чи можуть ці родовища музики й поезії бути випадковим, побічним, другорядним продуктом нашого життя?

Як стане на силі, то зберуть же колись небайдужі дослідники ніколи ніким не лічені народні пісні – всіх не зберуть, звичайно, бо на пам’яті кожної людини щезла з ужитку ой не одна дивовижно гарна пісня (от чув дитиною, як тітки співали, така ж краса! але не згадаю; коли б хто наспівав, то може впізнав би... Куди там, немає вже кому наспівати.) – але й те, що зберуть, подивує багатьох самою лише кількістю: ні в одного народу немає й близько стільки. І доводити це етномузикологічними «експедиціями» немає ні потреби, ні сенсу, бо хуторянські баби й діди, які щось тямили в народному співі, перестали співати ще 33-го року, далі пішли в кращому разі «пташині переспіви», без розуміння суті. Зате давно складених і надійно записаних пісень в Україні стільки, що ніхто й приблизно не знає, скільки ж саме: чи то десятки тисяч, чи кілька мільйонів. Ото вони й становлять основний наш скарб.

А хоч би тобі хто спробував інвентаризувати та якось осмислити це море краси, розлите й закорковане в нікому не потрібних пісенниках, дисках, грамплатівках, у приватних колекціях, паперових та магнітних фондах, на старих горищах… А давно час упорядкувати Вкраїнську фольклорну спадщину – видати томів так із 600, з усіма відомими текстами й нотами, та звести до єдиного і для всіх доступного фонду всі наявні аудіозаписи народних пісень. Це й була б головна наша духовна святиня, наша біблія, наше святе письмо. То це кількість. Кількістю й дурня здивуєш. А ще ж є якість. Ще є вражаюче музичне багатство, де якщо й можна когось порівняти з Українцями, то хіба лише за одним із багатьох параметрів (італійців – за мелодизмом, грузинів – за гармонією, росіян – за експресією, циган – за пристрастю); ще є неповторна поезія текстів, що дивувала своєю довершеною, геніальною простотою навіть чужинців; і ще є головне (хоча хто насправді знає, що тут головне) – щира правда. Важко навіть змістом назвати цілий світ, що його відкриває народна пісня тому, хто її чує.

Зміст – це у роману чи повісті. У нашої пісні він теж є. Більшість народних пісень сюжетні, і кожний сюжет вартий цілої книжки. Але кожна наша пісня – це більше, ніж повість чи роман. Це – сама доля людини. Послухайте уважно: «Над річкою, бережком, ішов чумак з батіжком». Візьмімо для початку тільки один голос, без втручання Леонтовича. Самі слова – це вже повість про чумацьке життя; мало тих слів, а сказано багато. Навіть дрібничка «з батіжком» – ніяка не дрібничка: хоч би як той чумак опустився, хоч би яка лиха година його спостигла, батіжка губити не дозволяє йому звичай, бо то його оберіг, остання крихітка чумацького стану, остання надія; Українець вірить – і ця віра перевірена тисячоліттями і стала опорою його землеробської душі, – що з малесенького зерняти знову виростає й множиться повноцінне життя. І чумак, який, може, в гордині своїй і зарікся сіяти гречку, несвідомо кріпить душу древньою як світ землеробською прикметою, що давно стала магічним правилом: не віддавай, не втрачай усе, щось залиш на розвід, збережи на насіння. Ходімо лиш за тим чумаком. Може й незвичай вам у такі мандри завертати, та хто ж його знає, де тут утратиш (час), а де знайдеш (трохи розуму).

Принаймні, це ненадовго. Он він іде далі – « гей-гей, з Дону додому». Достатня географічна визначеність місця дії. І натяк, що Дон – то не Брайтон Біч і не Канари. Взагалі, про чумацький Дін треба знати...

Над річкою, бережком,
Ішов чумак з батіжком
Гей-гей, з Дону додому.
За плечима торбина,
Ще й латана свитина,
Гей-гей, дочумакувавсь.
Тут і коментарів не треба, надто все зрозуміло.
Хоча латану свитину тепер мало хто чує.
Постій, чумак, постривай,
В людей шляху розпитай,
Гей-гей, може заблудивсь.

Це та щирість, сердечність Українця, яку не завжди розуміють чужі люди. Слухач чи співак – то не байдужий естет-спостерігач, і природний його порив – зупинити, розпитати, допомогти бодай порадою.

Мені шляху не питать,
Прямо степом мандрувать,
Гей-гей, долю доганять.
Пішла доля ярами,
Зеленими лугами,
Гей-гей, не вмів шанувать.

Гідна відповідь мужньої людини, яка вміє тримати удари життя. Чумак знає, що питати шляху марна справа. Всі шляхи він уже переходив, та щастя-долю стратив. Ох, яка то гірка й глибока правда – «не вмів долю шанувать». (Вічна правда. Скільки сьогодні наших молодих чумаченьків по чужих світах та по рідних брехнях блукають, долю не шанують...) А далі – далі надія хіба що на чудо. Але чудо битим шляхом не ходить. Трагічно? Безнадійно? Якщо читати лише слова, то, мабуть, так. Хіба ж отой батіжок у руці допоможе? То просто дитячий забобон. Але є ще мелодія! Так само проста й невибаглива, як і слова, та скільки відтінків смислу, скільки несподіваної сили й краси відкриває й показує вона в тих словах, в образі чумака, скільки додає до змісту! Нехай лиш зазвучить пісня – і який безмежний – степовий! – простір відкривається уяві, який гарний стає цей обідраний чумак, яка в нього велична хода – в її неспішній ритміці й сила, і якась недбалість, презирство до біди, і ще десь далі щемка туга за проминулим життям, і ще далі, зовсім далеко – іскорка таки надії. Хоча яка там надія:

Як я долі не знайду,
До шинкарки в шинк зайду,
Гей-гей, забуду біду.

Е ні, це вже інший дух. Схоже, пізніший «додаток» до тексту пісні. (Таке часто буває в нові часи, і оскільки подібні доповнення майже завжди знижують етичну й естетичну тональність пісні, то мусимо припустити, що фольклорна культура деградує. А це, як далі переконаємося, певна ознака загального, в тому числі й мовного, занепаду). До слів таки треба добре прислухатися, бо чим давніша пісня, тим більше занепадів вона пережила і тим імовірніше покалічено її текст.

А от мелодія – це така таїна, яку скалічити досить важко. Тобто, можна, і навіть легко, але ті каліки-мутанти довго не живуть. Тому давня пісня – це справді скарб, і в першу чергу музичний. При тому диві, що головне в народній пісні – слова! А що не всім музична мова дається, то тут уже нічого не вдієш. На те й існують дуже різноманітні види й форми фольклору, аби кожен знайшов собі по кебеті. Так, пісня – це найвища, найскладніша форма в Українському фольклорі. Але ж кажуть ще й те, що колись (і то був час, коли творилися наші найкращі, найрозкішніші, найскладніші пісні – зауважте: без диригентів, камертонів, нотного паперу) співати вміли всі Українці.

Так, як сьогодні всі вміють розмовляти. Тому можна сказати: як ми захочемо, так і буде. Захочемо – повернемо собі хоча б той рівень фольклорної культури, який ще застали Номис, Чубинський, Леонтович, Кошиць (і так далі? – ні, далі пішло не так, і ми знаємо, чому). А не захочемо – не повернемо того рівня. Більш того: не захочемо – наші внуки будуть колись так само «вправно» розмовляти, як ми оце тепер співаємо. Або виберуть собі іншу мову, де легше й дзвінкіше вимовляється слово «гроші». Все в наших руках.Релігійна сутність народної пісні «...поза Церквою, ба навіть у ній, сучасна людина байдужа до видимого релігійного життя, але її нервова непосидючість, хронічне розчарування, потяг до сенсацій як до способу втечі, хапливе користання будь-яким сурогатом релігії від патріотизму до алкоголізму – все це показує, що душа людська незмінно потребує того звільнення від самої себе й того причастя до життя й смислу – через злиття з силою більшою за себе, – які дарує саме й тільки єдність із Богом.» (Alan Watts, «Behold the Spirit», 1947) Року 1993 чи 94-го Патріарх Української Православної Церкви Мстислав учинив досить незвичайну річ: він приїхав до Музею під відкритим небом у Пирогові надвечір, у самісінький язичницький розпал Купальського свята. Чоловічий хор «Чумаки» саме збирався стрибати через вогнище, а тому всі стояли купою. Недовго думавши, хлопці (з поважної відстані) хвацько взяли «Многая літа» Бортнянського.

Мстислав не залишився байдужим і прикликав нас ближче; ми підійшли і з задоволенням і великим піднесенням співали йому давніх чумацьких і козацьких пісень, а потім він попросив мене підійти до його візка (Патріарх уже майже не ходив). Я схилився йому до руки, а він сам поцілував мене й мовив: «Обніміть, поцілуйте від мене всіх Чумаків, бо ваші пісні об’єднують Україну». Власне, цим епізодом усе сказано. Якщо релігію розуміти як «те, що об’єднує», а проблему об’єднання розуміти так, як її розумів Мстислав, то наші давні народні пісні здатні вирішувати цю проблему не гірше, ніж це робить християнська чи будь-яка інша церква. Принаймні, нам усім хором доводилося потрапляти в мітингові політичні «розборки», які відверто хилилися до бійки, і простим аполітичним співом гарних народних пісень гамувати пристрасті так, що люди спочатку забували, за кого вони, потім згадували, чиї вони, а врешті розходилися трохи ніби аж присоромлені.

Мабуть, таким робом можна гамувати й міжконфесійні сутички, але нам якось ні разу не трапилася нагода. Борони мене Боже пропагувати фольклорні співи замість церковних служб. Українці до цього не готові. А коли люди не готові, то примушувати гріх, а переконувати дарма. Покажіть вірному християнинові сотню старовинних зображень козака Мамая: у жодного з Мамаїв немає хрестика на шиї – який разючий фольклорний документ! Та вірний християнин завтра ж про це забуде. Воно його навіть не мучитиме, а про якісь переміни в релігійній свідомості нема й мови. Забув, та й годі. Але гріх було б і не сказати про колосальну релігійну – і то в найвищому, духовному, навіть містичному сенсі цього слова – потугу Української народної пісні. І наче не те, щоб хтось заперечував; але про цю властивість народної пісні рідко говорять, а як і говорять, то назавтра й забувають. Як і саму пісню. Забув, та й годі. Кожний етнос, оскільки він є природним явищем, творить свою релігію так, як і сам твориться, – стихійно, без планування чи контролю з боку людського розуму. Якщо розум десь суттєво втручається, то це вже не етнічний процес, а якийсь штучний – державний, церковний, партійний…

В такому разі релігію можна було б не відділяти від фольклору – як ми його визначили вище. Вона й справді належить до народної науки, формується віками й тисячоліттями і тяжіє до художньої форми. Але цим не обмежується. Етнос, для свого впевненого існування, потребує не лише знань і вмінь, але й єдиної віри. А віра – це вже не зовсім наука. Часто кажуть, що віра – зовсім не наука («вірую, бо безглуздо»); але це не про Українців. По правді, жодний етнос у безглузді речі не вірить і ніколи не вірив, а все ж етнічна віра буває дуже різною. Коли народ вірить, що тільки мечем забезпечить собі існування або що він кращий за інші народи, то мусить якось приховувати свої вірування від сусідів, – і от тоді витворюється складна, багатоповерхова, неоднозначна релігія: примітивна й войовнича грабіжницька філософія прибирає вигляду догми про велику місію народу-воїна, який несе свободу всім іншим народам; а виразно шовіністична віра вдягається в шати чесної й навіть страждальної богообраності. Українцям такі премудрості були зайві.

Життя на Українській землі, хто б і звідки сюди не прийшов, протягом двох-трьох поколінь формувало з гостей добрих господарів – цього категорично вимагала й благала земля, спокушаючи надійною платою за вкладену в неї працю. Сотні й сотні поколінь, які жили на цій землі, пересвідчилися, що земля не дурить, що вона віддає сторицею. Землі вірили. І, мабуть, ніде в світі земля так не виправдовувала віру в неї. Оця віра в Землю, в Природу, ставлення до неї як до Матері – ласкавої, щедрої, але й безжальної; суворої, незбагненної, але життєдайної, – все це не могло не утвердитися в Україні, не могло не стати найглибшим фундаментом Української релігії.

Вся Українська міфологія, весь її пантеон – це сили реальної Природи; люди вірили саме в реальність (а не безглуздість чи надприродність) природних сил, хоча та реальність залишалася незрозумілою й довгі віки не могла стати об’єктом науки. Язичникові-землеробу не потрібне й не цікаве чудо, яке суперечить реальності, законам Природи: він постійно споглядає – та й поділяє! – живе, щороку й щодня народжуване чудо самого буття, існування, вічного повернення трави, дощу, тепла, народження дитини, сходу Сонця; він благоговіє перед безмежним світом, чудеса якого не даються розумові, але й жодних сумнівів не викликають, бо завжди очевидні, повторимі й невмирущі! Релігія, яка поступово й закономірно народжувалася з таких вірувань, не могла бути складною та плутаною – в тому не було потреби. Не було й потреби шукати тій релігії політичного (тиха експлуатація) чи мілітарного (збройні грабунки) застосування, бо цей народ був самодостатнім у своїй праці.

А праця була тяжкою, навіть неймовірно тяжкою: коли молодому сучасникові розказуєш як свідок і підтверджуєш документально, яку інтенсивну працю витримували наші діди й баби, залишаючись при цьому здоровими й відносно щасливими, – сучасник на другий таки день усе забуває. Не може одна селянка просапати, доглядіти, зібрати, почистити й скласти в кагати 5–10 га цукрових буряків, а водночас тримати в порядку хату, обходити город, корову, свиней, качок, курей, дітей і чоловіка! Не вкладається таке в сучасну голову. Забув, та й годі. Ота проста, ясна, гарна релігія (чи, скоріш, віра) супроводила дуже важливий етнічний процес – становлення гуртової роботи, кооперації. Вірити сусідові, вірити товаришеві в чумацькій валці, вірити громаді – це було глибоко природне, просто таки прагматичне почуття, бо диктувалося здоровим робочим глуздом, а не заповідями чи командами згори; але це було водночас і почуття релігійне, бо його неможливо підтримувати лише розумом, розрахунком, наукою. Немає віри – не буде колективної діяльності; не поможе ні наука, ні дисципліна (яскравий приклад – колгоспи).

Саме така віра – а на її основі й природна релігійність – сприяла гармонійному розвиткові в Україні колективних форм праці... щораз як сусіди давали нам спокій. Саме ця релігійність, що виросла з природного землеробського способу життя, дозволила Українцям раніше від інших народів збагнути, що демократичний устрій держави є найбільш доцільним і гідним людини. Прадавнє Коло, київське Віче, козацькі січові звичаї та логічне завершення їх – конституція Орлика 1710 року – мали стати взірцем для всієї Європи... якби ж сусіди дали нам спокій. Саме цю релігійність усіма мислимими й немислимими способами душили й нищили зайди та окупанти всіх мастей, за природою своєю нездатні побачити в землеробові щось більше, ніж вантажника. І саме ця релігійність найповніше відобразилася в народних піснях – бо сформуватися в струнку, викінчену релігійну систему, яка знайшла б належні їй звичаєві та інституційні втілення, не дали все ті самі сусіди.

І наша справжня релігія зайняла єдину нішу, яка давала порятунок і залишалася недоступною для окупантів, – фольклор, а в першу чергу – народну пісню. До речі: найкращі Українські пісні – хорові! Гуртова, а далі й хорова пісня (якщо це не механічні співи зігнаних докупи будівників соціалізму на зразок хору ім. Швондера) – один із найбагатших, найдосконаліших і найефективніших релігійних обрядів. Ні медитація, ні молитва, ні церковні склепіння не дають людині такого яскравого й повного відчуття єдності з іншими людьми, з усім світом, як давно забутий Українцями щирий гуртовий спів – у два, три, десять, сто голосів. Злиття, гармонія й сила голосів, присутність і участь у тому звучанні – це розкіш і фізіологічна, і емоційна, і інтелектуальна, але над усім цим злітає й лине до неба душа людини, та її містична сутність, яку не можна описати, але без якої людина не людина. Ту сутність Українець ретельно ховає від травмування, загрібає сміттям щоденним, щоб ніхто не побачив та не вразив, а далі й сам про неї забуває; тим глибшим стає потрясіння, коли рідна пісня нагадає йому, хто він такий, і відкриє йому його власну душу. Як же це назвати, якщо не релігією?

Прочитати тепер ту релігію в народних піснях, у нашому фольклорі... Навіть якщо вона там справді збереглася, то чи потрібна сьогодні? Чи така вже вона цінна, якщо не витримала історичних випробувань? І хто це візьметься її читати та тлумачити, і хто такому зухвальцю повірить, що він не помиляється, не додумує та не фантазує? Нарешті, чи сама спроба реанімувати таку релігію не призведе до посилення й без того тяжкої міжконфесійної колотнечі?Питання не дуже прості. Але якщо вам здається, що я намалював чорта, то, запевняю вас, він не такий уже й страшний. Бо йдеться про речі досить далекі від сьогоднішніх центрів уваги нашого суспільства та його провідників, зате надзвичайно цікаві для людей освічених і небайдужих до істини. Саме на таку аудиторію розрахований цей посібник. Саме на ці останні питання робиться в ньому спроба відповісти. Хоча б спроба. Бо я дуже свідомий своєї (і будь-чиєї) малості перед таким завданням. Тому цю книжку не можна називати підручником; а посібником – лише в тому сенсі, що він (може) пособить молодим (на старших мало надії) повірити в цю тему та підставити своє плече