Ніякий ти не брат мені! (Казка про Ось та Ась на новий лад)

Жив на світі юний хлопець на ймення Честь. Хоробрим був, розумним та працьовитим. Країну свою любив та оберігав. Та життя за неї готовий був віддати…

 Жив – жив не тужив, не скажеш, що щасливим у ній був, бо працював тяжко, але вільним був, тож хіба ж це не найбільше щастя? Та таким він був, допоки у його хату Зло не прийшло і до його волі й домівки свої нікчемні руки не простягло.

Спочатку злякався хлопець, не знав, що робити, аж раптом зрозумів, що час свій дім захищати і питає в незнайомця:

– Ти хто, до біса, такий? Чого хочеш? Чому з автоматом?

– Зрастє, брат мой, правалєвай, теперь я сдесь живу и ета моя земля Русская!

– Ось воно що, знову на мої землі зазіхаєш? Брат кажеш? З яких пір це ти мені брат? І чому ж ти до брата зі зброєю прийшов? Ніякий ти не брат мені! Та я краще вмру, аніж назву тебе цим словом!

І пролунав вистріл. І пролилась тоді кров юнака. Хоробрим був, неначе козак, країну свою любив, тож і життя за неї віддав. Відважно та жертовно. І кров таких, як він тепер ллється роками. Ллється червоними ріками. Ллється і не висихає. І «брат» той далі, те, що ніколи не належало йому, з автоматом відбирає.

Коли Зло знову прийшло в Україну, то був 2014. Воно вже приходило раніше, та чого ж йому знову треба? Зло вивісило свої стяги. Зло почало гатити із градів. Зло закричало «МОЄ!». Зло клялось, що воно зовсім не зло і не окупант. Зло переконувало, що «брата» свого ніколи б не вбило. Зло брехало нахабно і уміло. «Зла тут немає!» – казало воно.

Але хто ж тоді захоплює хатину за хатиною? Хто ж обстрілює місто за містом, зміцнюючи свої позиції на вже загарбаних територіях? «Расєян на Данбасє нєт?». А хто ж тоді забирає життя вірних синів України, як не Зло?

З тих пір, як увірвався, живе собі тепер цей «брат» у чужих домівках, у не своєму добрі купається, і кров таких, як Честь жорстоко проливає без докорів сумління.

Прийшла у наші домівки справжня війна, і зовсім вона не братська. Набридла нашим хлопцям та брехня і таке «братерство». Боляче стало їм, коли Честь загинув. І сказали вони: «Ніхто крім нас!». І повстали Хоробрість, Мужність, Вірність, Відданість та тисячі інших таких, як Честь на захист своєї рідної землі.

Добровольці. Вони першими, отримали виклик і прийняли бій за незалежність України. І досі триває ця боротьба на цій зовсім не братній війні. І досі ніхто зброї не опустив, захищаючи рідні терени. І досі надійні плечі таких, як Честь, захищають наше небо над головою.

Споконвіку на нашій землі були люди хоробрі. Люди, які готові віддати життя за свободу і за свій народ. Ці люди били ворога шаблями та міцними руками. Сьогодні такі ж герої з козацьким духом захищаються від ворога на Східному фронті. Вони мужні і віддані, вони йдуть на смерть у бій за Україну.

І допоки є такі як вони, нас ніколи не здолає жодна ворожнеча, бо Україна – це колиска героїв. Бо Україна – це земля карооких та чорнобрових. Бо Україна – це земля хоробрих і жертовних. Сильних та незламних. Волелюбних і відданих. І Україна більше ніколи не пробачить і не терпітиме таких «братів». Досить!

Раптом звідкись пролунав голос того юнака на ім’я Честь, який першим загинув на цій війні: «Росія, ніякий ти не брат мені! Зло, тікай із моєї домівки!». І сотні інших промовили ці слова та пішли у переможний бій. Невдовзі Зло зазнало поразки.

Усім добровольцям та бійцям ЗСУ, що полягли за незалежність України в результаті російської агресії присвячується

Довідка:

Дума-казка про Ось та Ась, написана Степаном Васильченком ще у далекому 1918 році, глибинно пояснює усю сутність російсько-українських стосунків, які були колись, і які ми маємо сьогодні. З того часу вже минуло ціле століття, а здається, наче нічого і не змінилось. Висновки робіть самі…