З давніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням співіснувати в ладу з природою і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність мав вирішити похоронний обряд. На думку археологів поховальні кургани скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв'язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризни.
Тризна за давніх часів була урочистим прощанням з покійним, якому присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати перемогу життя над смертю. Часто сумні плачі і голосіння змінювалися веселощами, співами і танцями, щоб «повеселити покійника». Після похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання. Кінь — символ переходу з одного світу в інший: від життя — до смерті, від смерті — до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина, верхню балку даху піднімали, «щоб душі легше було піднятися в небо». Іноді прорубували отвір у стіні й через нього виносили тіло покійною. Саме так за язичницьким обрядом виносили тіло князя Володимира: «розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю, і, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці, церкві, що її він сам спорудив».
Традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка та ін. Навіть до нашого часу в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима чи літо. За давньою традицією в сани впрягають волів. Причину використання саней у похоронному обряді Дмитро Зеленін пояснює тим, що сани були чи не найдавнішим засобом транспорту, і тому це була данина давній традиції.
У похоронних обрядах і звичаях українського народу збереглося багато архаїчних рис, успадкованих від трипільської доби (спалення небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви та ін.), слов'янської (розбивання горщика, човен-домовина, «печатания могили») та ін.
Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Часто українці «смертний одяг» шиють заздалегідь, і вдягають його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч з вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця посудина з водою залишається на столі чи на підвіконні протягом 40 днів після смерті для того, щоб душа, яка ще не встигла переправитися на той світ, попила води перед дальньою дорогою. В момент смерті також відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.
Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітенська свіча. Закривши очі, кладуть йому мідні монети, «щоб не дивився» на інших членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають (відголосок розбивання горщика), щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.
Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених. Вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай тощо. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась в цей дім. В домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень — яйце, монети, загорнуті в хусточку (для перевізника на той світ). Звичай ударяти тричі труною об поріг дому означає прощання покійного зі своєю ріднею та своїм домом, щоб більше туди не повертатися. Якщо в І момент смерті в хаті була вода, її не п'ють, а виливають, і Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча обряд цей не просто гігієнічний, в давнину він мав магічну силу: щоб зробити повернення і покійного неможливим (вважається, що перехід душі через З воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні в якому разі не можна, щоб не І вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б'ють сокирою, ножем чи кочергою, щоб відсікти смерть. Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу, або щось саджати, поки не ; поховають, бо посіви не зійдуть. Часто при виносі покійного випускали з хліва худобу, щоб вона попрощалася з господарем.
Повертаючись з кладовища, іноді йшли «задом наперед». Вдома миють руки (як обряд). Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий день, на сороковий. Потім поминають через рік. На знак жалості в українців, як і у всіх слов'ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, далі традиційним жалобним кольорам став червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців) тощо.
Одним з найдавніших звичаїв є голосіння, які вважаються відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки. Іноді такі жінки-плакальниці наймаються спеціально. На думку дослідників у давнину існувала своєрідна каста плакальниць — жриць похоронного обряду. Плачі найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого, запитують, коли ж зустрінуться, або звідки виглядати душу померлого тощо. Якщо помирає дитина, то просять померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб «повеселити» покійного. Цей звичай символізує перемогу життя над смертю (так само, як і тризна).
Вивчення поховальних звичаїв часто дає цінний матеріал для істориків. Так орієнтація покійника може вказувати на його етнічне походження. Серед скіфських поховань немає жодного, орієнтованого на схід, у той час як поховання Північного Кавказу і Прикубання орієнтовані головою на схід. Український звичай «печатания» домовини зовсім невідомий росіянам; викидання (без захоронения в землі) покійника притаманне переважно татаро-монголам — відоме в Південній Росії, і абсолютно неприйнятне в Україні, де навіть самогубців ховали в землі, хоча й за межами кладовища. Віра в «нечистість» самогубця прийшла в Україну з християнськими звичаями. За язичницьких часів, як відомо з багатьох стародавніх джерел, жінки могли добровільно йти з життя слідом за своїм чоловіком. Це принесення себе в жертву високо цінувалося давніми русами, котрі вважали, що такий вчинок приносить людині вічне життя або швидке воскресіння в новому житті.
Західне орієнтування означає покладення покійного головою на захід, щоб обличчя було повернуте на схід сонця. Віра в оживляючу силу сонця надзвичайно давня в індійських, іранських та слов'янських народів. Так давньоіндійський обряд «Упанаяна» означає «дивитися на сонце»: промені сонця ніби вказують шлях до раю.
Поминальні обряди здійснюються періодично за річним календарем, але найбільше навесні — поминальний тиждень після Великодня (див. тему «Астрономічні знання та народний календар»).
Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування Роду, поклоніння пам'яті предків, дбайливе ставлення до дитини та до літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання народних норм моралі, звичаєвості свого народу.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira