Рідні імена в словесній магії

Перебуваючи тисячоліття в полоні чужої культури, слов’яни мало не втратили свою внутрішню сутність (своє «воймя»). Сьогодні, завдяки поверненню рідного світогляду, стають зрозумілими політичні маніпуляції словом як ідеологічною зброєю; стає зрозумілим і намагання деяких провідних мовознавців затемнити світлу назву слов’ян. Наприклад, російський вчений О. М. Трубачов, доктор філологічних наук, професор пише: «Если мы обратимся к современной научной литературе с вопросом: каков тип славянского этнонима? – мы не получим ответа» (Трубачев О. Н. «Ранние славянские этнонимы — свидетели миграции славян»). Дивовижно! Скільки наукоподібних гіпотез треба витворити, щоб у багатослів’ї втопити зерно істини.

На мою думку, з багатьох науково-лінгвістичних версій потрібно віддати перевагу найпростішій: слов’яни — люди, слово яких нам зрозуміле, які розмовляють по-нашому (зрозумілою мовою) на відміну від німців («німих»), чия мова незрозуміла. Водночас не варто нехтувати й міфологічною етимологією: слов’яни (слав’яни) — знамениті люди, слово яких і слава про яких поширюється всюди. Досить доказовою також може бути версія гідронімного походження від назви Дніпра-Славути та інших рік, таких як: Слуя, Слава, Słаwа, Słаwiса тощо. Хоча назви річок швидше були похідними від назв племен, які надавали їм ці імена. Та сама ж основа досі лишилася в етнонімах словени, словаки, словенці. Етнонімом словене позначали себе ільменські словени — автохтонні мешканці Новгородської Русі.

Слов’яни «стали славними від славлення Богів» — так пояснена назва споріднених племен у Велесовій Книзі. До речі, цю книгу розглядаємо як високохудожнє літературне джерело богословського змісту, не вдаючись до дискусій щодо його автентичності. Адже тоді треба було б започаткувати аналогічний дискурс і стосовно авторства Біблії, яка попри свою відверту ворожість до всього білого світу, аморальність давніх племен ізраїлевих, релігійний екстремізм «богообранців» та інші псевдокультурні цінності, досі вважається культовою книгою майже третини людства.

Отож, повертаючись до слов’ян, скажемо, що слов’яни — це загальна назва багатьох сучасних націй, які походять від давніх слов’янських племен і народів. Чи може бути сумнів у тому, що перед нами самоназва споріднених народів? Слов’яни називали так самі себе; це тільки греки й римляни кликали їх скіфами, а германці — склавенсами, склавинами тощо. Отже, автохтонність назви слов’яни незаперечна. Саме необмежені природні словотворчі можливості основи слав- стають переконливим доказом самоназви, що відображає найпотаємніші глибини нашої внутрішньої сутності. Компонент слав є найбільш плідним у словотворенні двоосновних імен людей: Славибор, Славобой, Славогост, Славолюб, Славомил, Славомир, Славомисл, Славоніг, Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, В’ячеслав, Доброслав тощо. Не менше й похідних та пестливих імен на Слав-: Славата, Славен, Славер, Славір, Славин, Славко, Славлян, Славута, Славята, Славян, Славиша, Словиша та ін. До речі, і слово, і слава етимологічно близькі. Адже слава (вона ж водночас і молва, мова) поширюється, як правило, через слово. Було б абсурдом виводити нашу самоназву з іноземного лексикону. Це також далеко не другорядний факт для з’ясування внутрішньої сутності слов’янства й слов’янського менталітету. Слава — не матеріальна, а духовна цінність. Славу не купиш ні за які гроші. Слава неухильно слідує за тим, хто її уникає, але тікає від того, хто її прагне. Воїни вирушали в похід, шукаючи князеві слави, а собі — честі.

Мабуть, друге місце за поширеністю посідають імена на Бог- та Род-: Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород. Ці імена засвідчують високу духовну культуру наших Предків, засновану на цінностях шанування рідних Богів та родини. Навіть у деяких сучасних українських прізвищах досі чуємо відгомін давніх язичницьких імен Богів та святощів: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух тощо.

Науково доведено, що імена виникли в часи, коли люди почали говорити. Український мовознавець Олександр Потебня писав: «Чим далі в старовину, тим звичніша й міцніша віра в здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено». Для слов’ян слово було священним, бо вважалося не просто звуком, а особливим станом світу і людини, коли можливо вести діалог із Богами (людини з космосом).

В усіх індоєвропейських народів слово і дія первісно були синонімами, тобто слово (молитва) теоретично має здатність стати дією, дійсністю. Для цього треба тільки практично увійти в той стан, який відкриває шлях до такого спілкування з Богами. Наші Пращури знали, коли і де це можливо. Вони мали досить точний астрономічний календар, за яким встановлювали терміни молінь. Саме поєднання слова і часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому під час народження дитини треба було уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долітають (з якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля, тощо), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилася дитина, а також враховувати багато інших прикмет. Усі вони були важливим засобом для розуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але, в першу чергу, з’ясування його внутрішньої сутності (того, що становить його «воймя»), тобто сутність самого об’єкта називання іменем. За такого підходу до вибору імен забезпечувалася гармонія (лад, духовний комфорт) людини та її імені. Отже, ім’я не суперечило особистісним характеристикам людини.

Ось як книжник XVI століття описує вибір імені дитини у давніх слов’ян: «Перших родів та часів люди... і до недавнього часу давали дітям своїм імена, як отець або мати забажає: або від вигляду і єстества дитяти, або від часу, або від речі, або від притчі... Також і слов’яне перед хрищенням їх давали імена дітям як: Богдан, Бажен, Первой, Вторий, Любим та інші такі ж». Тому серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несміяна, Услада, Шепетуха); час, місце чи погоду при народженні дитини (Годовик — на новий рік, Громовик — під час громобою, Гуляйвітер — у вітряну погоду, Дорога — в дорозі, Дюдько — в холоднечу, Зажинок — перед початком жнив, Квітан — у квітні, Новак — на молодику, Озим — на початку зими, Сніжана — під час снігопаду, Полада — після весняних свят Лади); порядок народжених у сім’ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак).

Наші Пращури надавали величезного значення правильності вибору імені. Якщо після наречення (називання) дитина плакала або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім’я вибране невдало, що воно не відповідає природі новонародженого, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречення дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. Вірогідно, в найдавніші часи ці обряди виконували священики язичницьких культів — волхви, відуни, віщуни, пізніше — знахарки, баби-бранки, повитухи (архаїчний спадок служительок рожаничного культу), згодом цю роль взяли на себе самі батьки. Досі в народі існує чимало повір’їв, пов’язаних із називанням дітей. Так, на Півдні України вважають, що ім’я немовляті найліпше може дібрати наймолодший член сім’ї (бо діти ще не втратили природного зв’язку з космосом), подекуди — думають навпаки: ім’я має давати найстарший представник родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово іменини означає саме обряд надання імені, який за старих часів називався нареченням, ім’янареченням.

Старослов’янське рhкти — говорити, промовляти — тісно пов’язане з язичницьким світоглядом давніх слов’ян. Слово уявляли як швидкого птаха, який вилітає з-за паркану (горотьби) зубів і вражає ворогів, як гостра стріла. Слово світить, як Сонце, горить, як Вогонь, сяє, як Зоря. Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлення про подібність мовлення й річкової течії (порівняймо такі вислови, як «течія розмови», «розмова протікає», «плавна мова» тощо). Мовознавці роблять висновок, що старослов’янські рhчь і рhка походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди наречення первісно здійснювали біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка Г. Дяченка про обряд освячення дитини, під яким потрібно розуміти наречення з купіллю й введення дитини у віру (показ Богам): «родився увечері, а вранці божат забожив його в купелі». Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини в релігійних традиціях рідної віри, у наших Пращурів називалась божат (до речі, кум також язичницьке слово й поняття). За українською традицією, куми зверталися один до одного шанобливо тільки на «ви». Як видно, стародавній обряд освячення й наречення дитини був пов’язаний із магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після якої здійснювався урочистий показ дитяти Богам — винос на природу (надвір) до Сонця-Дажбога. Якими словами супроводжувався цей обряд, ми можемо тільки здогадуватися, бо словесна язичницька магія з прийняттям чужої релігії зазнала нищівних утрат.

Крім словесної магії, під час освячення дитяти застосовували ще й речову магію, що символізувала обмін подарунками між трьома світами. З приходом душі в Яву (проявлений світ) треба поінформувати світ Прави (Божественного закону, який правує Всесвітом) та світ Нави (потойбічний світ Предків) про те, що послана ними душа втілилася (отримала нове тіло). Для цього необхідно показати матеріалізовану частину тіла новонародженого — звичайно волосся, яке можна без шкоди відрізати, щоб подати знак (через вогонь, воду, землю) світам Прави і Нави. Обряди з волоссям збереглися до наших днів, їх використовує й християнська церква під час охрищення, але вже з іншим смисловим навантаженням. Ці знаки через спотворення чужовір’ям не завжди передаються правильно. Потрібно зрізане пасмо волосся ритуально закопувати, спалювати або пускати на воду, щоб в обмін на цей знак дитина отримала від духів Пращурів і від Богів добру долю, здоров’я, витривалість, духовність.

Обмін інформацією, що налічує сім поколінь (від пращура, прадіда, діда, батька — синові, внукові, правнукові), між поколіннями нині значно послаблений. Причини цього відомі, але, на жаль, сучасні люди не хочуть звертати на те уваги. Якщо ігнорується цей життєвий принцип передачі інформації в діахронії (в часі, в Яві), то що вже казати про духовний обмін (позачасовий, у Праві, Яві й Наві). Наслідки такого збайдужіння даються взнаки вже не одному поколінню українців: втрата державності, руйнація навколишнього середовища, яким опанували чужинці, погіршення здоров’я, розмивання генетичного коду через змішування націй, а звідси — й духовні лінощі, що живлять рабську психологію слабких індивідів. Розслабленість індивіда призводить до втрати своєї самості, перетворення людини на звичайного біоробота. Якщо моє слово до вас не доходить, то ви вже не слов’янин, бо «Славони суть от Геліса», тобто Сонця-Дажбога. Якщо ви почепили на шию шибеницю (символ страти), то знайте, що він вже є певним маркером (породи, інтелекту, менталітету). Тоді цей іменослов не для вас.

Він для тих, хто ще вірить у Божественне походження народу. Віра в рідних Богів — це духовна метрика народу. Так писав великий український Волхв і професор Володимир Шаян, так мислили наші Пращури, так мусимо мислити й ми — нащадки Славних. Душа слов’янина — часточка Сонця, яку Боги Права посилають на Землю для матеріалізації її в людському тілі. Саме до Сонця душа й повертається після смерті тіла, — тому, хто забруднив душу за життя в Яві, нема повернення до Божества. Через це ніякі замолювання гріхів, ніяке каяття, ніякі свічки, пожертви та індульгенції для світу Богів не мають жодної сили. Вони придатні хіба що для кишень попівства та церковних скриньок.

Велесова Книга нагадує нам: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця». Не потрібно забувати, що й звичаї наречення слов’янських дітей є нічим іншим, як обрядами поєднання з рідними Богами, тобто прилученням до етнічної енергії космосу, створеної багатьма поколіннями українського народу.

Ім’я людини як частина її сутності з давніх часів приховувалося від ворога або просто незнайомої людини. Боялися, що, взнавши ім’я, злий чаклун може наслати хворобу, зурочити, а то й завдати шкоди самому життю людини. До речі, слово уроки також походить від старослов’янського рhкти — говорити, тобто заклинати словом. Отже, поняття зурочити — це не тільки «зглаз» (укр. пристріт), що означає зашкодити недобрим поглядом (очима), а й негативна словесна магія. Знахарки, які виганяють такі хвороби, промовляють «чи ти сказане, чи погадане, чи помислене, чи подумане», тобто називають всі види негативної магії, якими могла бути викликана хвороба. У своїх заклинаннях цілителі обов’язково мали назвати ім’я людини, яку лікують. Це мало бути родове ім’я, а не християнське. Нашою давньою словесною формулою, ймовірно, було: «рождений, речений Дажбожий онук Славомир», що через християнізацію світогляду народу, церковнослов’янізацію та русифікацію все частіше почало замінятися на «рождений, хрищений раб божий Миколай».

Імена людей потребують захисту. За давніх часів назвати своє ім’я — це те саме, що розкрити таємницю. Жерці, волхви та інші служителі слов’янських культів часто приховували свої справжні імена (їх знало тільки вузьке коло посвячених), а решта людей називали їх іншими (дублікатами імен) або епітетами. Негативний вплив на ім’я шкодить носієві цього імені. Колись вважали: щоб знищити чари недоброго слова, треба сплюнути. Як би смішно це не виглядало сьогодні, мусимо зазначити, що слина, як форма води, здавна використовувалася у лікуванні багатьох хвороб. Тільки втративши своє природне відання, люди відмовилися від таких архаїчних засобів. Зазначимо, що такі природні інстинкти має увесь тваринний світ: кицька, собака чи корова облизує своє маля не тільки з гігієнічною метою, а й з охоронною. Слина нейтралізує злу енергію недобрих побажань, зло, спричинене Словом.

Українці-русичі, як і всі слов’яни загалом, протиставляли лихослів’ю добру позитивну словесну магію (чари) — хвалу, славу (славослів’я), величання, віншування, слово-здравицю, благословення та слова-обереги: «будь здоровий», «ходи з Богами», «що сказане, те збудеться», «твої слова — та Богу в вуха», «Слава Богу!» тощо. Це стало прекрасною традицією й дожило до наших днів.

Багато звичаїв давніх русичів християнство адаптувало до своїх церковних вимог, адже не мало ні власної обрядовості, ні термінології. Однак дехто даремно думає, що можна мирно поєднати традиції наших Пращурів із традиціями чужих народів, які пройшли через наші одвічні слов’янські терени. Існує навіть нав’язувана інтернаціоналістами крамольна думка, що ми нібито ще й збагатилися, сприйнявши чужу культуру чи синкретизувавши її зі своєю.

Наприклад, російський історик В. Татіщев наводив складні язичницько-християнські (рідно-чужинські!) імена: Петромир, Павлослав, Андрієсвят, Любомар’я. Як бачимо, такі гібриди, на щастя, не прижилися. Однак повага до чужинського, насаджувана в офіційному державному порядку, «приліпилася» до нашого народу досить міцно, так що нині й відрізнити чуже від свого неспроможні. Дехто й Ісуса Христоса ладен вважати українцем, бо йому хтось(?!) сказав, що Ісус дуже хороший чоловік (бог). А грузини вважають Ісуса грузином, а негри малюють матір божу чорношкірою! Однак факти — вперта річ, і кожен охочий може заглянути в словник або в Біблію, щоб самому переконатися, що ім’я Ісус у перекладі з давньоєврейської означає «Єгова спасе». Чи «спасе» юдейський бог слов’ян, які втратили рідне слово й рідну віру?

Передбачаю, що мої опоненти одразу ж почнуть обурюватися: мовляв, до минулого немає вороття, навіщо витрачати зусилля на таку безнадійну справу. Знайдуться й ті, хто скаже, що нібито не можна міняти людські імена, шукатимуть якісь аргументи на підтвердження своєї позиції.

Тож розглянемо й ми деякі історичні факти. З прийняттям християнства слов’яни стали називатися іноді трьома й навіть чотирма іменами: 1) дане одразу після народження; 2) христильне; 3) по батькові; 4) прізвище. Однак зміни імені були відомі ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані з переходом в інший віковий період або соціальний статус: до семи років дитина могла носити дитяче ім’я, а в семирічному віці під час обряду пострижин їй давали доросле ім’я або прізвище. Нові імена або по батькові надавали під час вступу в шлюб, отримання княжого престолу, посвячення у волхвівський або воїнський стан тощо. Наприклад, княгиню Ольгу під час шлюбу з князем Ігорем Рюриковичем нарекли Прекрасою. Проте цей факт залишився маловідомим, бо цим ім’ям вона ніде не користувалася. Рогнеда після віроломного шлюбу з князем Володимиром отримала ім’я Гореслава, а Інгігерда, одружившись з князем Ярославом, стала зватися Іриною. Майже до XV ст. більшість князів та знатних людей вже мали християнські імена, але не користувалися ними. Древні імена вважалися ліпшими навіть у княжих родинах, тому звичним іменем для князя завжди вважалося родове, а не христильне. Навіть сам христитель Русі не користувався ім’ям Базилій, яке отримав під час хрищення, що церква зазвичай замовчує (насправді треба було б називати його «святим рівноапостольним Базилієм», а не святим Володимиром). Така традиція зберігалася дуже довго як в Україні, так і в Московщині. Наприклад, посланець римського імператора при цареві Алексієві Михайловичу в 1661 р. зазначав, що багато хто з придворних ще мав по два імені (родове й христильне). З «Історії Русів» та Реєстру Війська Запорізького бачимо, що досить часто українські козаки носили слов’янські язичницькі імена ще в ХV–ХVІІІ ст.

Нагадаємо, нарешті, й такий звичай: коли людині дуже не таланило в житті, вона пробувала «обдурити Долю», тобто міняла ім’я. Звичайно ж, існував і певний обряд зміни імені. Побутує думка, що негарні, відлякувальні імена виконували роль оберега, захисту від ударів долі (Некрас, Крив, Блуд, Гніваш, Безобраз тощо), хоча така версія суперечить сучасній логіці, адже ніхто з батьків не хоче, щоб його дитина мала негарне ім’я. Могло бути й так, що негативне ім’я чи прізвисько, власник якого цілком заслуговував його, впродовж життя витіснило родове ймення, яке дали батьки, наприклад: Упир, Обалдуй, Олух (відомі в Московщині). Доросле гідне ім’я давали людині після досягнення повноліття й згідно із її заслугами перед родом і народом: Ратибор, Вогневід, Святослав, Миролюб та ін. Ті, хто нічим себе не прославив, і ніяк не виявив своїх достойних якостей, могли залишитися зі своїми дитячими іменами на все життя: Неждан, Первак, Плаксій, Батюта, Дитята тощо.