Що таке український дідух?

Дідух – це Універсальний український символ національної самосвідомости, символ єднання українського народу в соборну європейську націю із багатотисячолітньою хліборобською історією високого гуманізму та миролюбної культури.

Дідух символізує вічне життя, розвиток України, консолідацію громадянського суспільства свідомих українців. Дідух не має жодного політичного чи реліґійного підтексту, бо своїм походженням сягає тих часів української історії, коли ще не існувало політичних і релігійних інституцій первісного матріархального українського суспільства, окрім мовної та родо-племінної єдности, гармонійної з природою. Розмаїті стилізовані зображення Дідуха дійшли до нас у вигляді артефактів Мізинської, Трипільської, Черняхівської та інших археологічних культур України. Можемо сміливо вважати Дідуха символом хліборобської Атлантиди, яка побутувала на Півдні України ще до Світового Потопу. Стилізований Дідух атлантичного періоду дійшов до нас у вигляді Трисуття, яке присутнє на виробах усіх видів народного мистецтва: камені, кераміці, дереві, писанках, вишивці, ткацтві тощо.

Дідух має суто національний характер, пов’язаний із споконвічною самоідентифікацією українців-хліборобів на відміну від кочівних окупантів України. Дідух засвідчує культурну спадковість стародавньої української нації на усіх своїх теренах у поєднанні із унікальним природо-космічним підсонням і за посередництвом життєдайної Світ Зорі Сонця, Пана Господаря Місяця та Ясної Панни Зорі (Венери). Дідух споконвіку стояв на покуті кожної української домівки як образ Дажбога-Сонця, засвідчуючи головну характерну рису української національної самоідентифікації: ”Ми – Онуки Дажбожі!”

Це святе самовизначення і самоусвідомлення української нації і є тим, що великий Пророк Шевченко називав:

“В своїй хаті й своя правда, і сила, й воля святая…”

І, саме тим, повинен для нас бути Дідух! Будь-які спроби омурання, приниження Дідуха, спекулювання його символікою, незаконне використання його є злочином проти української нації і мусить суворо каратися! Тому, ми впродовж багатьох років просимо депутатів Верховної Ради України узаконити Дідуха Національним символом української нації.

Хліборобська містерія Різдвяних свят в українців доповнила облудне юдео-християнство календарно-космічними традиціями минулих тисячоліть. Коляди, щедрівки, віншування тощо – усе органічно пов’язує нас із барвистим, яскравим, веселим, урочистим й життєствердним Різдвяним дійством наших святих предків. Найвиразнішим, найважливішим символом-ознакою українськости є Дідух, символ Сонця в рідній оселі. Це та містична злачна субстанція, та життєдайна сув’язь, яка єднає нас, сучасних і ще ненароджених із предками, яка стверджує, що не розпорошилися ми в леті тисяч років, не згубилися в хащах своїх кочівних поневолювачів, не полонила нас цілковито підступна урбанізація, а ми зберегли свої цивілізаційні звичаї та обряди.

Із сивої давнини Дідух увійшов у життя наших предків головним символом Світобудови, який магічно пов’язував галактичну сутність  Сварога, материнську календарну роль Коляди, коли зимової пори відзначали народження Сонця, свято Місяця та води. Професор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Олег Смоляк каже, що за дохристиянськими віруваннями українців Дідух виконував, зокрема, й сакральну функцію. Адже наші давні пращури вважали, що саме у час таких великих свят духи предків приходять з Ирію на землю й святкують поруч із живими. Коли ж святкування закінчуються, померлі повертаються у царство Нави. Солом’яні рештки з відмолоченого Дідуха належало ритуально спалити, щоб з вогнем та димом віддати належну шану світлим душам предків, сповістити їм про намір знову засівати ниву весняної пори. Олег Степанович зауважує, що на Тернопіллі навіть і досі побутує вислів «послати Дідуха на теплий дух» обмолочення та маґічне соломоспалення.

Саме слово, поняття «Дідух» означає «найстарший», «Дажбог-Сонце». Злаки, солома, сіно є, власне, матеріальною суттю, єством цього правічного знаку, «тілом Дажбога». Це своєрідна пам’ять про наших предків, які першими вирощували ті сільськогосподарські культури, збирали й сушили траву для своєї худоби.

Без Різдвяного Дідуха не може розпочатися в українців Святвечір. Про цей невідємний Різдвяний символ думають ще задовго до величного свята. Як до початку жнив, так і вкінці жнив. Останній  сніп колосових, тобто Обжинковий Дідух, прикрашали барвистими стрічками, клечали польовими квітами. Як розповідає Олег Смоляк, приносила його додому найкраща жниця. Господар чекав її на воротах (здавна найшанобливіше зустрічання), відтак брав цей необмолочений зв’язаний оберемок хлібних злаків і підвішував у стодолі в такому місці, аби миші не потрубили.

На Тернопіллі Обжинковий Дідух як необмолочений сніп де-не-де називають ще й Дідом, а то й навіть Бабою. У центральних, західних і північних районах Дідухом помилково називають і обмолочений околіт соломи, який розстеляють на долівку чи підлогу, і сіно, що кладуть під обрус, які, насправді, потрібно називати Бабою. У деяких селах, скажімо, Підволочиського району величають ще й Дідухом-Королем. Зрештою, що є прикметним для проведення, як кажуть Дідухоритуалу, автор дізнавався в різних куточках Тернопільщини. Принагідно зазначити, що цей край увібрав у себе частину українських земель – Галичину, Поділля, Волинь. Кожна з них має власний колорит, специфіку, мальовничість і, безперечно, традиції. Є певні відмінності в обрядовості, назві Дідуха, зате одностайність спостерігаємо в двох чинниках, що заглиблені у сиві віки. Незалежно від місцевості й навіть тотально панівного і агресивного юдео-християнського віросповідання українці Дідухові відводять найпочесніше, священне місце, своєрідний вівтар у хаті – покуть у східному куті світлиці, відомий, як Красний(Сонячний, Дажбожий) Кут. У старовину тут наші предки завжди садовили гостей. Другою спільною умовою є те, що на Святий вечір зі стодоли Дідуха в оселю приносить сам господар. У помічники він бере здебільшого старшого сина. Якщо ж Бог дав йому лише доньок, то він запрошує допомогти іншого чоловіка, колись цю роль виконував молодий наймит чи пастух.

У селищі Скала-Подільська, що в Борщівському районі, для Дідуха використовують лише сіно, тобто Бабу. Із сухої трави плетуть дванадцять косичок, ставлять снопу й між ними кладуть яблука, горішки, цукерки, аби порадувати дітей. Господар, увійшовши до світлиці з Дідухом, промовляє: «Ух-ух! Я – Різдвяний Дідух, на свята в гості завітав». Господиня ж приймає цей різдвяний знак і ставить на чільне місце. Глава сімейства водночас розстелює сіно-Бабу також на долівку чи підлогу. Не забувають покласти висушеної трави й під скатертину на столі та, власне, під сам стіл. Аж тоді розставляють кутю та дванадцять страв, моляться й починають святкову вечерю.

Село Велеснів, що в Монастириському районі, – батьківщина видатного фольклориста Володимира Гнатюка, багате розмаїтими звичаями. Дідуха тут називають Бабою. Чому? Достеменно й самі не відають. А це відгомін прадавнього Матріархату 5-8 000 літньої давнини… На Святвечір господар приносить до своєї оселі в одній руці Бабу – необмолочений сніп колосових, у другій – сіно. Слід зазначити, що на землю кидають висушений молодий або, як тут кажуть, свидовий овес. Баба, звісна річ, має місце на покуті. Під сіно кладуть сокиру, аби майстри в хаті водилися, а щоб вони були ще й здорові, то під обрус обов’язково запихають часник. Коли ж повечеряють, то неодмінно зв’яжуть міцно-міцно перевеслом із сухої трави ложки, щоб худоба влітку трималася купи, не розбігалася.

На Волині необмолочений сніп називають, як майже скрізь, Дідухом. У різдвяний атрибут обов’язково вплітають колосся ячменю, пшениці, жита, вівса, проса й навіть цвіт кукурудзи. Все заради єдиного: щоб наступного року був вагомий урожай. Глава сім’ї приносить до хати Дідуха й сіно, ставить їх на чільному місці. (Цікаво, що Бабу (висушену траву) тут не розстеляють на долівці). Господиня одразу ж несе кутю. Діти ж кукурікають, мекають, бекають, словом, відтворюють звуки свійських тварин. Хазяїн про худобу теж не забуває, ділиться з нею кутею, щоб добре господарка велася.

У багатьох селах Тернопілля біля Дідуха кладуть чи то калач, чи то пиріг із ложкою, чи то яблука з горішками… Одні стверджують, що в такий спосіб вгощають душі померлих, інші вбачають у цьому символ пожертви Сонце-Богові.

Проте настає час, коли важливий різдвяний знак забирають з покуті, з хати. На Галичині, Поділлі спалюють Бабу, сіно, що лежало на долівці. В одних районах цей обряд чинять одразу ж після Різдва   (на Коляду), в інших – на старий Новий рік чи Йвана. Вогні спалахують на світанку або на власному городі, або на дорозі проти свого обійстя. На це дійство сходяться всі дорослі. В моїй рідній Вільшаниці, що на Львівщині, цієї миті кричали: «Палом Діда, палом!». У Скалі-Подільській промовляють: «Спалюємо – на врожай, на добробут!». Не могли, звісно, віддати полум’ю необмолочений сніп. Це – великий гріх! За словами професора Олега Смоляка, в багатьох поселеннях господар повертав Дідуха до стодоли, обмолочував його й зерно додавав навесні до першого посіву. А ось у Борщівці Лановецького району різдвяний атрибут виносили на горище, підв’язували й зберігали. Він ставав у пригоді, зокрема, під час весілля. Сніп розв’язували, вплітали в нього квіти й вітали молодят. Першого весільного дня оберемок злаків кидали на хату, щоб щасливо й весело жилося молодій парі. Наступного ж дня гості ставали в коло, а молодий молотив цього Дідуха, молода, звісно, збирала зерно й несла до млина. Солому ж віддавали худобі. У Велесневі із сіна, що лежало під час Різдвяних свят під столом, роблять перевесла й перев’язують плодові дерева або навесні підкладають під квочку, щоб курчата не переводилися.

Ух-ух! Чуєте? Не має значення, чи то в сільській хаті, чи то у міській квартирі, але обов’язково на покуті відведемо місце нашому Дідухові – неперервній ниточці, що зв’язує нас із Родом нашим красним!

Дідух — життєдайний символ українців

З кожним роком, а цьогоріч особливо, щораз більшої популярности набувають прикрашання на Різдвяні свята домівок не ялинками, а давнім українським символом — Дідухом. Про особливості створення, значення та символіку Дідуха розповідає народна майстриня соломоплетіння, членкиня Об’єднання народних майстрів та художників-аматорів при Львівському державному обласному центрі народної творчості і культурно-освітньої роботи Ірина Світ.

Молода самбірчанка понад п’ятнадцять років створює різноманітні твори у народній техніці художнього плетення зі соломи. Та її „візитною карткою“ є дідухи. За плечима майстрині — десятки виставок в Україні і за кордоном. Твори Ірини Світ прикрашають домівки та приватні колекції видатних людей та поціновувачів мистецтва у різних куточках світу: США, Канада, Росія, Польща, Австрія, Німеччина, Франція, Голландія, Іспанія, Португалія, Італія, Австралія та ін. Як „Народний умілець року“ перемогла у конкурсі на звання лідера року „Когорта славних самбірчан 2013 року“. Пані Ірина також очолює гурток декоративного живопису Центру позашкільної освіти міста Самбора.

— Мені змалку подобаються вироби з екологічного природного матеріалу, який є тисячолітнім ровесником української нації і завжди модний. Особливим видом моєї творчої діяльності є створення Дідухів. Намагаюся всіляко відроджувати споконвічну національну традицію використання цього символу в урочистих народних обрядах та щоденного вшанування його в оселях. Творю у своєму стилі: передовсім це витончене спіральне обплітання соломкою стовбура, ніжок та пучків, роблю на дідухах „Бабу“ (пряне сіно), символічне „кропильце“, плетених солом’яних „чистих птахів“, дзвіночки, магічні вузли тощо. Улюблені мотиви, які використовую у роботі, — українська міфологія та хліборобська символіка, — розповідає майстриня.

На основі історично-етнографічних матеріалів Ірина Світ відтворила вишуканий трипільський спіралеподібний стиль Зажинкового Дідуха, що за своєю манерою не має аналогів у світі. Незмінними помічниками у творчості завжди є мама та чоловік. Усе необхідне для роботи (жито, пшеницю, овес, льон) родина вирощує власноруч на полі. Головні вимоги до матеріалів — природне висушування, ручна робота, зберігання у чистому, сухому вентильованому приміщенні, без прямого сонячного проміння і збирання до Купала (22 червня).

— Мій Зажинковий Дідух-Рай є найскладніший за будовою і найвишуканіший за пропорціями та прецизійністю виконання, сягає величних розмірів від 1 до 3 м заввишки, з пропорціями „золотого“ перетину, динамічної асиметрії, числової гармонії тощо. Є принципова різниця між Зажинковим і Обжинковим Дідухами. Зажинковий Дідух (легкий, ажурний, витончений, пишний) є жіночим, декоративним, урочистим, довговічним і використовується для різноманітних подій життя людини. Його виготовляють жінки-берегині із недозрілого збіжжя високохудожньою технікою декорування. Обжинкові снопи (важкі і могутні) в’яжуть чоловіки перевеслом у кінці жнив із найдобірнішого зрілого збіжжя для селекції зерна, немає сенсу робити їх декоративними, бо стоять Обжинкові Дідухи (снопи) зі Щедрого Вечора до ранку, обмолочуються, а солому спалюють. Українська родина повинна мати обидва Дідухи: Обжинковий (жертовний) та Зажинковий (святковий), перший для приготування Багатої Куті, а другий — для усвідомлення протягом року краси, покращення здоров’я, набуття щастя, відлякування біди тощо.

Особливим власним творчим „винаходом“ майстриня вважає спеціальну „покуть-саркофаг“ (коробка, захищена органічним склом), який є своєрідним традиційним „Красним кутом“ (східний кут кімнати, для розміщення Дідуха був традиційним ще в трипільській культурі, колись його фарбували на червоно) для зберігання та транспортування Дідуха, що дає змогу захистити його унікальну природну тендітність та зберігати при дотриманні всіх правил майже у необмеженому часі.

— Особливість Дідуха й у тому, що він вимагає ретельного порядку у домівці: відсутність пилу, павутини, зайвої вологи, хімічного запаху, він стимулює чистоту фізичну і духовну. Біля нього не можна лихословити, смітити тощо. Зажинкові Дідухи призначені для побутування в оселі щоденно і довгі роки — вони декоративні і довговічні з оздоровчими властивостями злаків та позитивним впливом краси і гармонії на психіку та біополе людей. Найкраще місце для Дідухів — світлиця або спальня. Є й спеціальні Дідухи для дарування на уродини, на легкі пологи і здоров’я породіллі, на новосілля, весілля і навіть для салону автомобіля… Останні мої новаторства — Дідух-Міні (10 см) та Дідух-нагрудний значок (5 см), — розповіла моя співрозмовниця.

На основі багаторічних етнографічних досліджень Зажинкових Дідухів Ірина Світ зробила художню реконструкцію цього споконвічного народного зображення найсвятішого для українців космічного виразу добра, злагоди, пошани до своїх предків, любові до дітей та всього найкращого в рідному домі.

— Колись жодне свято не обходилося без Дідуха: він освячував народження дитини, скріплював шлюб, очищав новосілля і супроводжував померлих; його зображення є на кольоровій трипільській кераміці, писанках, різьбах, вишивках, ткацтві… Зараз Дідух традиційно вшановують свідомі українці на Різдво у родинному колі, в громадських установах та на велелюдних майданах. Та, на жаль, за роки Незалежності ніхто не спромігся офіційно, на державному рівні відродити традиційне вшанування цього найбільшого символу нашої хліборобської нації. Дідух відомий у світі під назвою „Світового Дерева“, „Рай-Дерева“, „Дерева Роду“, „Дерева Життя“ тощо, — наголосила моя співрозмовниця.

Майстриня планує чимало цікавих проектів для популяризації цього давнього українського символу. Зокрема, організувати Національний фестиваль Дідухів.

Джерело: Все про наш дідух