Скільки етнографічних груп і нацменшин в Україні?

Слід зазначити, що як і в кожній давній автохтонній нації, у складі української є етнографічні групи, які мають локальні культурні особливості, що виникли завдяки природним чинникам, напрямкам господарства й перебування у складі різних держав. Проте навіть у таких умовах українці зберігали свою мову, культуру і відчували свою єдність з усім народом. 

Бойки, гуцули і лемки — групи українців

В етнографічному плані до найчисленніших локальних груп українців належать бойки, гуцули і лемки.

• Бойки населяють центральну й трохи західної частини Українських Карпат. За сучасним адміністративним поділом це південно-західна частина Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано-Франківської, Сколівський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більша частина Старосамбірського районів Львівської, північна частина Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської областей.
• Гуцули — етнографічна група українського народу, що живе у східній частині Карпат і на невеликій території Закарпаття. За сучасним адмінподілом це південь Надвірнянського і Косівського й весь Верховинський райони Івано-Франківщини, південна частина Вижницького і Путильський райони Чернівецької області, а також Рахівський район Закарпаття. Це найбільш гірські території.
• Лемки — найзахідніша етнографічна група українського народу. Вони здавна займали територію по обох схилах Східних Бескидів між річками Сяном і Попрадом на захід від річки Уж. Лемки також живуть на території Польщі, Словаччини й на сході Великоберезнянського і в Перечинському районі Закарпаття. Є їхні поселення на Донбасі, у Тернопільській і Львівській областях унаслідок їхнього насильницького переселення під час і після Другої світової війни. Історична доля лемків найдраматичніша. Вони неодноразово зазнавали не тільки вимушених переселень з рідної землі, а й асиміляційних процесів з боку сусідів.

Традиційно-побутова культура, мова лемків, бойків і гуцулів за основними рисами українська. Не було раніше й самоназви серед цих етнографічних груп. З ХІХ століття гуцули, бойки й лемки називають себе найбільше українцями, а етнографічні назви залишилися у підручниках з етнографії. Структура звичаїв, обрядів, вірувань гуцулів, бойків і лемків має загальноукраїнський характер.

Русини — це лише давній етнонім

Не існує етнографічної групи русинів, це лише давній етнонім, який був поширений на всій території України (відомості маємо ще від часів доньки князя Ярослава Мудрого, яку у Франції називали Анна Русинка), особливо її правобережної частини, оскільки сусіди поляки, угорці, словаки називали українців цією давньою назвою і в пізніші часи. Тож русини — це не що інше, як політична видумка сепаратистів, підтримана політичними організаціями сусідів. На Закарпатті живуть гуцули, бойки, долиняни, верховинці й частково лемки, яких тепер усіх стали називати русинами, хоч вони самі себе так не називають. У 1996 році в обласній раді було всього 11 заяв на зміну національності з українця на русина з трьох районів області, й усі вони належали провідникам «русинського політичного руху». Пізніше через пропаганду й підкуп збільшили охочих до кількох тисяч. Не буде зарубіжного фінансування — не буде й політичного русинства, а отже, й «окремого» етносу. 

Що село — то свій звичай

Є локальні назви українців й особливості культурних компонентів і в регіонах Полісся, півдня України, Слобожанщини, та вони переважно історичні й за локальними особливостями аж ніяк не можуть претендувати на окремішність чи відрубність від загальнонаціональної української культури. 

Місцеві особливості мають подоляни, поліщуки, волиняни тощо. У прикордонних районах відчутні взаємовпливи культур сусідів, що природно і характерно для таких територій в усьому світі.Науковці, які протягом багатьох років вивчали місцеві особливості традиційної культури українців, вважають, що місцеві, локальні групи всередині етносів — явище характерне найбільше для середньовіччя. Розвиток промисловості, урбанізація, піднесення рівня освіти сприяли консолідації нації. Населення західних регіонів завжди поєднувало себе з братами Великої України, навіть коли воно перебувало у складі різних держав та імперій. З наукового погляду спроби деяких політичних кіл перебільшувати специфіку етнографічних груп, протиставляти їх одна одній і українцям загалом позбавлені будь-яких підстав. 

Як називати, коли критеріїв немає?

Дискусійним є питання про визначення такого поняття, як національні меншини. Немає одностайної думки у світі про критерії визначення, але в більшості країн ідеться про компактну групу людей іншої національності, ніж титульна нація країни, яка зберігає свої національні особливості, мову, звичаї, тривале проживання на новій території і особливо кількісні параметри. 

Зазвичай іноетнічне населення повинно мати більш як 5% загальної кількості населення. У нас, окрім росіян (про яких мова піде пізніше), жодна етнічна група не становить більш як 0,5%. Але в Україні під дією надуманої пропаганди про поліетнічність країни до них умовно зараховують такі етнічні групи, як молдовани (258 тисяч), болгари (204), угорці (156), румуни (150), поляки (144) та інші. Євреїв 100 тис., вірмен 100 тис., греків 91 тис., ромів 47 тис., азербайджанців 45 тис., грузинів 34 тис., німців 33 тис., литовців 3 тис., словаків 6 тис., чехів 5-6 тис., естонців 2,8 тис. Зазначимо, що ці дані ґрунтуються на перепису 2001 року, а за останні десятиліття з України виїхало багато євреїв, вірмен, греків, поляків, німців. 

Натомість побільшало, зокрема, азербайджанців, які кажуть, що тут їм комфортно торгувати, бо «українці народ добрий». Хай живуть собі на здоров’я, але вони ніяк не національна меншина, а просто етнічна група, яка покинула своє етнічне ядро в пошуках заробітків. Адже українські заробітчани не належать до національної меншини в Італії. До етнічних груп належать і греки. Хоч вони живуть компактно навколо Маріуполя в 22 селах з XVIII століття, а деякі й раніше. Вони майже втратили грецьку мову, та, власне, її спільної для всіх греків Приазов’я й не існувало. Філологи налічували колись серед них п’ять мовних груп, а тепер це зросійщена етнічна група, яка зберегла свої локальні особливості переважно в народній кухні та окремих назвах народних свят. Не треба забувати, що в радянський час усі етнічні спільноти в Україні навчалися лише російською мовою. 

Отже, дуже умовно (через нечисленність, асиміляцію етнічних груп, втрату самоідентичності тощо) до національних меншин можна зарахувати п’ять етнічних спільнот: поляків, молдован, болгар, угорців і румунів. Решта спільнот — це етнічні групи. До речі, в 1970-х роках їх так називали і провідні російські етнологи. Тим часом в Україні до національних меншин зачисляють навіть одиничних представників окремих національностей, що викликає подив у європейських країнах. У нас майже 80 етнічних одиниць становлять особи чисельністю від кількох осіб до сотні. Скажімо, алеутів шестеро, ітельменів — 12, енців — 26. Цю категорію етнікосів зараховують до розряду представників різних національностей. У Фінляндії були вражені, коли почули на конференції, що 19 саамі (за переписом 2001 року) в Україні становлять національну меншину. Ці положення помилково ввійшли і до Конституції України, згідно із відповідним законом «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою». Мета національної політики Української держави — це сприяння розвитку кожної особистості, хоч би до якої етнічної групи вона належала. Наша країна є однією з найдемократичніших держав Європи щодо забезпечення прав маленьких етнічних спільнот. За роки незалежності створено понад 1000 культурно-просвітницьких етнічних організацій, переважно за бюджетні кошти. Більшість із них налічувала 10—20 осіб. Ця цифра нині може бути інша, бо багато з них утворено штучно для отримання бюджетних коштів та приміщення. Фольклорно-етнографічних груп, які відтворюють свої звичаї, обряди, — понад 1200 колективів, і це прекрасно, бо можна краще пізнати культуру всіх, хто живе в Україні. Працюють школи з різними мовами навчання, видається періодична преса, виходять радіо- та телепрограми. З 1992 року видано понад 500 назв видань 60 мовами. Де ще у світі є таке забезпечення прав маленьких етнічних груп?

А що з росіянами? 

Складніша справа з російською меншиною. Чотири незалежні соціологічні компанії провели цьогоріч дослідження і виявили, що 90% людей в Україні вважають себе українцями, а лише 6% — росіянами. Така статистика цілком ймовірна з двох причин: частина росіян повернулася до Росії, частина українців, які були записані росіянами, повернулися до власної самототожності. За етнографічними спостереженнями, таких сімей, де одна дитина записана українцем, а друга — росіянином, багато. Інформатори пояснюють, що того із них, хто народився в Лубнах, записали українцем, а хто на Донбасі — росіянином. Від XVIII століття в Україні селилися групи росіян-старообрядців, переважно в селах теперішніх Запорізької, Вінницької, Херсонської областей. Кількість їх незначна. Основний наплив громадян Росії відбувся після Другої світової війни. Навіть за довідником «Русские в современном мире» (Москва, 1988) росіян в Україні у першому поколінні близько 50%, тепер уже і в другому. 

Що запишуть у закон?

Україна з 2014 року приєдналась до клубу країн із демократичною практикою щодо корінних народів, зокрема, визнавши кримських татар корінним народом Криму. Уже зареєстровано у Верховній Раді і законопроект про такий статус. Нині до трагедії цього мужнього народу, який у минулому столітті пережив страшну депортацію, але зберіг мову, додалася ще одна — йому знову нема місця на рідній землі. Крім кримськотатарської національної меншини, до корінних народів політологи безпідставно занесли й такі маленькі етнічні групи як кримчаки і караїми. Кримчаків на 2001 рік нараховувалося 406 осіб, а рідну мову серед них зберегли лише на побутовому рівні 16,7%, решта російськомовні. Ментальність їх тяжіє, звісно, до Росії, а будуть вважатися корінним народом України? З правами на самовизначення? Але без обов’язків до держави України? Караїмів на 2001 рік було 1196 осіб, серед них рідну мову зберегли частково лише 6%, а решта російськомовні, які, ймовірно, частково голосували на референдумі за приєднання до Росії. Відомо, що певна частина караїмів і тепер проживає на території Росії. І на якій підставі ці дві невеличкі етнічні групи можуть бути зараховані до корінних народів України? Адже у Декларації прав про корінні народи є приблизне тлумачення, що корінними народами можуть вважатися ті, які прийшли туди раніше інших. І етногенез їх не сягає корінням території України. Визнано, що до корінних народів належать аборигени Австралії, Канади, США, народи півночі Росії, саамі у Фінляндії. Насамкінець. Для наукового осмислення етнічних процесів у світі й Україні зокрема потрібно розвивати таку передову у світовому просторі науку, як етнологія і культурна антропологія, яку, на жаль, вилучили з переліку спеціальностей. А без науковців процвітатимуть політичні концепції на догоду тій чи тій силі і на шкоду державотворенню в Україні.