Слов’янське новоліття

Якби ми святкували новий рік не за нинішнім григоріанським календарем, який ухвалений як світовий стандарт, а за календарем наших предків, то це був би не 2022 рік, а 7530.

Власне, і терміну такого – рік – наші предки і не знали. Рік називався «літо», саме від цього слова походить «літопис» – зведення тогочасних  історичних подій. І обчислювалися літа «від створення світу», або «від створення світу в Зоряному Храмі», тобто від певної точки, яку взяли наші пращури за початок відліку часів. Власне, кожен народ мав своє літочислення, і жодних уніфікованих стандартів не було.

Початок нового року називали новоліттям. Зазначають, що на той час було три пори року – весна, осінь, і найдовша пора року – зима, які й об’єднувалися у «літо».

 Та й починалось «літо» не 1 січня, як нині. Втім, щодо новоліття існують різні версії, втім, всі вони свідчать про те, що з давніх часів люди орієнтувалися в астрономічних явищах і стежили за їхніми змінами. Наші пращури були землеробами і для них «літо» починалося в березні, з пробудженням природи і настанням нового сільськогосподарського циклу – весняного рівнодення, який ще називали Великоднем. У цей час за давнім язичницьким звичаєм у березні влаштовувати урочистий обід — тризну — на честь померлих родичів. Наші предки помітили, що  цей день повертаються з вирію ластівки, які, як вважалося, несуть на  своїх крилах весну з вирію . З цим пов’язана давня  традиція – побачивши ластівку,  взяти жменю землі, і кинути її за пташкою, промовивши: «На тобі, ластівко, на гніздо!»  — щоб весна приходила швидше.

Однак була ще одна дата новоліття – 1 вересня, яка вважалась державним початком нового року. Вона пов’язана  з тим, що у цей день належало платити данину, різні оброки, віддавати мито в казну. Також це був час, коли урожай був уже зібраний або ще дозрівав. Ткачі починали ткали килими, столяри, ковалі, стельмахи теж бралися за свою роботу. Чоловіки влаштовували пострижини хлопців і садили їх вперше на коня.  Поступово, народ звик до початку року 1 вересня. Коли саме на Русі було запроваджено новоліття у цей день і куди новий рік приходив двічі – є різні думки дослідників.

Про кількість днів у тижні у давніх слов'ян існує кілька версій. Академік Борис Рибаков під час  дослідження календарних знаків на посудинах Черняхівської культури IV ст. шляхом зіставлення з народним календарем, визначив, що слов’яни рахували час по днях, об’єднуючи цей рахунок у тиждень, два тижні, сорок днів, місяць, звіряючись  з астрономічними та природними явищами.

Є й інші версії. За однією з них – за язичницьких часів тиждень мав вісім днів «осьмиця», чи дев’ять («дев’ятиця»). Прихильники останньої версії кажуть, що тодішній місяць мав сорок днів, і саме з цим пов’язана традиція поминати померлого на дев’ятий та сороковий день. Втім, є й інша думка – що стародавній календар містив лише п’ять днів – з понеділка по п’ятницю, а далі починався новий тиждень. Можливо, на це вказує те, що середа була «середнім» днем. П’ятниця вважалась днем відпочинку, і, вочевидь, звідси на багатьох територіях України й досі існує повір’я, що у п’ятницю не можна шити і прясти. До того ж, дні тижня, як і в інших язичницьких народів, були присвячені різним богам. Зокрема, четвер був пов’язаний з Перуном,  а п’ятниця – з богинею Мокош. 

Можливо, у різні періоди життя наших предків існувала різна кількість днів у тижні, яка, зрештою, переросла у нинішню «седмицю».