«Травма вимушеного переселенця» як шлях до пізнання

Нам притаманно ідеалізувати образ дому. В уяві багатьох наша домівка – це статична сутність. Зв’язок з нею потужний і триває все життя.

Так виникає туга вимушеного переселенця за своїм домом, його палке прагнення повернутися назад. Ця туга за домашнім вогнищем і пошук нового дому іноді тривають все життя – аж до знаходження останнього прихистку людини. Натомість чарівливе захоплення образом дому здатне заглибити нас у відвертий і витончений обман.

Поширеною є думка про те, що вимушене переміщення згубно впливає на особистість, що відірваність від своєї спільноти означає втрату людиною своєї ідентичності. Такий погляд ґрунтується на припущенні, що ідентичність є статичною і незмінною в часі, що вимушене переміщення невідворотно стирає її. Однак все зовсім не так. Хоча вимушене переміщення безумовно впливає на попередні ідентичності людини, це не означає, що невідворотнім наслідком втрати домівки є втрата свого «я». Навпаки, переміщення нерідко дає поштовх до процесу пізнання.

Вимушено переміщеним особам притаманно відчуття ностальгічної дезорієнтації – симбіозу тяжкого й болісного переживання втрати домівки та бажання повернутися додому. Ностальгія – почуття смутку, що тяжіє над людиною, яка сумує за своєю втратою. Ностальгія виражає теперішню тугу людини й пов’язана з часом, що минув. Таким чином, це почуття передбачає певний зв’язок між минулим і майбутнім. Воно пов’язане з пам’ятними моментами з минулого, що відібрані теперішнім. Ностальгія породжена протиставленням нинішнього колишньому. Вона є відзеркаленням минулого через призму теперішнього.

Ностальгія має присмак болю, поєднаного з бажанням, неможливість реалізації якого змушує людину відчувати прагнення через відсутність. Оскільки минуле втілює в собі відсутню можливість і відшукати його неможливо, пережите колись може існувати лише як пам’ять.

У XVI–XIX ст. ностальгію за домом вважали різновидом безумства й сміливо заносили до класифікаторів психічних хвороб. Саме слово «ностальгія» було запроваджено в 1678 р. німецьким студентом-медиком Йоханнесом Хофером у його дисертації. У каталозі XVII ст. про меланхолійні стани почуттів Роберта Бертона «The anatomy of melancholy» (1621 р.) меланхолічна туга за домом розглядалася як стан, притаманний в‘язням. У XVIII ст. ностальгія була введена до низки класифікаторів психічних розладів. Карл Лінней відніс її до класу «Ментальні захворювання, підкріплені афектом», що споріднювало ностальгію з еротоманією, булімією та деякими іншими станами. У своїй класифікації психічних розладів Франсуа Буассьє де Соваж помістив ностальгію до класу «Безумства, що відрізняються розладом уяви, розуму й волі». Захворювання описано як «фантазія про повернення додому настільки сильна, що хворим заволодіває найглибша туга, наслідком якої стає втрата сну, анорексія і низка інших серйозних симптомів». В Англії ностальгію до переліку хвороб увів Вільям Каллен. Місце «невгамовного бажання відсутніх вдома повернутися туди» було визначено ним у розділі «Неправильно направлені чи аномальні бажання» (поряд з булімією, полідипсією і німфоманією). У 1900-ті рр. ностальгію вважали психопатологічним станом і дефектом здатності індивіда до адаптації (іноді з кримінальним підтекстом, особливим чином пов‘язаним з піроманією і дітовбивством). Навіть у медичному термінологічному лексиконі 1940-их рр. можна знайти термін «ностальгія» у контексті хворобливої (іноді смертельної) туги за домом. І лише в середині ХХ ст. слово «ностальгія» стало використовуватися у повсякденній мові для визначення сентиментального стану, пов’язаного із символізованим минулим.

Що не так з ностальгією? Ностальгія повертає людину не лише до місця, а й до часу, коли вона перебувала у цьому місці й за котрим сумує дотепер. Так ностальгія поєднує час із простором. Омана ностальгії – у тому, що, поєднуючи час із простором в одному уявному вимірі, вона не дає індивіду змоги побачити крізь призму смутку ані час, ані простір, ані своє «я». Вона лише зберігає уявлення про глибоко суб’єктивне переживання індивіда у певному місці у певний період життя. Застрягання в минулому означає неспроможність рухатися в майбуття.

Ностальгія небезпечна тим, що занурює людину у фальшиву картину світу й викликає страх перед непередбачуваністю, невпорядкованістю й динамічністю життя. Так, ностальгія є одним із проявів ескапізму як важливого захисного механізму людської психіки – нестримного бажання ухилитися, втекти, сховатися від реального життя у світі примар. Ця туга за ілюзією стає формою самозадоволення, оманливою мрією, хронічною відмовою від життя. Сприяючи застряганню людини в часі й просторі, ностальгія є ворогом свободи і самопізнання.

Парадоксальним чином ностальгія за домом нерідко поєднується з прагненням постійного руху в пошуку нового дому. Так виникає бажання не повертатися до своєї набридливої домівки, а блукати у спробі ідентифікації себе без прив’язки до простору. Призвичаївшись до постійного руху, дехто втрачає своє «я». А дехто здобуває новий, очищений від мотлоху минулого, погляд на себе і на буття.

Стан вимушено переміщеної особи нерідко пов’язаний з ототожненням себе з жертвою обставин, які послужили причиною переміщення. Таких людей дійсно можна вважати жертвами, адже внаслідок потрапляння до несприятливої ситуації, до виникнення якої вони не були причетними, переселенці зазнали певних страждань. Натомість, як пише дослідник травми вимушеного переселенця Ренос Пападопулос, ідентичність жертви стосується позиції та ролі жертви, яку займає особа поза контекстом часу й обставин несприятливих подій. Іншими словами, ідентичність жертви передбачає, що людина стає жертвою (тобто думає, почувається, діє та взаємодіє, як жертва) в будь-який час, навіть за межами початкового процесу віктимізації. Виникає замкнене коло: що більше люди вважають себе жертвами та поводяться, як жертви, то більше інші бачать у них потерпілих і взаємодіють з ними у відповідний спосіб, посилюючи їхню роль жертви. І навпаки: чим більше до людей ставляться, як до жертв, тим більше вони відчувають себе жертвами. Щойно людина приміряє цю роль, їй стає важко позбутися її, і індивід надалі існує в ній унаслідок посилення міжособистісних і ширших соціальних обмінів. Відчуття відповідальності за своє життя здатне позбавити людину відчуття жертви й звільнити її від застрягання у вічній драмі. Ніколи не пізно змінити свою роль і розпочати життя за новими правилами.

Обставини не є і не мають бути поясненням поведінки індивіда (нехай і не варто заперечувати їхній вплив на наше життя). Набагато важливішими чинниками поведінки людини є її особистісні риси, моделі поведінки, звички. Їх називають незмінними складниками людини, її стійкістю. Стійкість – це здатність індивіда чинити опір впливу обставин, а також швидко й легко відновлюватися (адаптуватися). Стійкість передбачає збереження поточних позитивних функцій, рис, характеристик, моделей поведінки, які існували до випробувань і продовжують існувати після них. Стійкість характеризується швидким поверненням до стану рівноваги після руйнівних потрясінь. «Стійким» особистостям притаманно терпляче ставитися до різних проявів нестабільності, обумовлених несприятливими змінами. Така терпимість сприяє пристосуванню людини до викликів і пошуку можливостей, визначає її здатність до трансформації шляхом формування нових способів буття.

Отож стрес, який ми переживаємо у зв’язку з залишенням наших домівок, так звана «травма вимушеного переселенця» – це форма нормальної реакції на нетипові обставини, які можуть спричиняти дистрес. Однак цей стан не є ані психічним розладом, ані навіть психологічною проблемою.

Окрім негативних реакцій на випробування, людині притаманно діставати й певну користь від досвіду страждань. Розкрити потенційний трансформаційний ресурс, який не завжди залишається поміченим після пережитої травми, під силу кожному. Знайти позитивні реакції на травматичні події можна у своєму новому погляді на світ, у зміні ціннісних орієнтирів, у кращому розумінні себе і своїх потреб – тобто у процесі самопізнання. Йдеться про розвиток, активований випробуванням, який також називають посттравматичним зростанням.

Без труднощів не здолати шлях пізнання. Його ціна надвисока. Внутрішня свобода вимагає від нас готовності вийти за межі простору, часу, а іноді й власних можливостей. Прибрати всі уявні конструкції, які ув’язнюють людину в паноптикумі власних стереотипів і мутних міражів. І спрямувати свій травматичний досвід на шлях до пізнання.