Три кити та черепаха

Що можна побачити на полі бою думок на тридцять другому році державної незалежності? Три (можливо, три з половиною) інтелектуальні течії оформилися в Україні за цей час.

Перша – це малоросійство, і пояснювати, що це таке, мабуть не варто. Прихильників багато, але вони різні, всередині купа підтечій від повних україноненависників до пацифістів-космополітів. Вони дивляться в бік Росії, двомовність на законодавчому рівні та суржикування на побутовому в них відрази не викликає. “Не треба нічого міняти” – їхній принцип.

Друга – західництво. З ним так само просто і зрозуміло: досвід західної цивілізації, яка квітне й перемагає, для нас нібито є рецептом щастя. Необхідно просто, навіть через примус, впровадити цей “рецепт” і головне – не думати, не сумніватися, не винаходити власного велосипеду. “Не треба нічого вигадувати” – ось кредо західників. Багато в чому вони мають рацію… але їхня мова перенасичена запозиченнями з іноземних мов над усяку міру, і віддаляється від українського коріння.

Третя – традиціоналізм, у них з корінням все гаразд. Їхні принципи: апеляція до “мудрості пращурів”, наполягання на чеснотах українства, переважно ними ж і вигаданих. Традиціоналісти, як і їхні головні ідеологічні противники малороси, теж не монолітні, спектр їхній достатньо широкий: від укрів-рідновірів до поміркованих поборників помісного православ’я, від оспівувачів рідної хати до шукачів сакральних знань давніх аріїв. Вони насичують мову покручами, аби ці слова не були схожі на російські, чи для того, щоб замінити латинізми-германізми-англіцизми.

Четверта, яку, на мою особисту думку, не можна сприймати всерйоз, – це етатизм, інакше кажучи, державництво. “Держава понад усе”, і понад здоровий глузд теж. І визнати їх четвертою силою не дає саме відсутність великого інтелекту в адептів державництва. Думка про те, що всі біди українців були від бездержавності, і справді, не піддається запереченню. Так само, як нема відповіді на питання: а як щодо проблем минулих 30 років державності?

У підсумку, етатизм переміг в країнах Латинської Америки, та й то не назавжди. У латиноамериканців є все: прапори, гімни, корумповане чиновництво, безправне населення замість нації, армії, нездатні воювати з умовним “північним сусідом”, телеканали в руках у магнатів… Знайома картина, чи не так?

Їх погубила гординя. Державники вирішили, що тільки вони правильно люблять Україну, утворили кланову структуру, що безмежно далека від зневаженого ними народу, а отже відчуття зверхності спонукало їх ізолюватися в гетто. Повторювання мантри про омріяну націю, і про необхідність української еліти. Якою вони самі, очевидно, не є. Тож розвитку інтелекту, появи світового рівня ідей і путящої аналітики в такому застої очікувати марно.

І поки державники волали, стогнали, благали та бігали в аптеку по бром, все підім’яли під себе малороси. Особливо це стосується культурної сфери. Вони й від Кремля не гребують щось отримати, навіть на скоро десятому році війни, бо не відчувають жодних зобов’язань, і тут вони впевнені у своїх громадянських правах. Відповідно до “свіжого” закону про мову, тепер їхні малоросійські смисли будуть тупо перекладатися на правильну українську мову. Рішення просте, а головне дешеве. Тільки яка користь від цього?

Західники проголошували, що не варто вигадувати український велосипед; так, звісно, простіше купити китайський, а саме так з українським західництвом і вийшло. Більшість їх або емігрувало на Захід, втіливши власні ідеали, або охоче підтримують євро- чи навіть євроатлантичну інтеграцію, лишаючись тут. Але в плані інтелектуального життя – що вони можуть запропонувати, крім цитат із західних джерел і епігонства західних течій позаминулого десятиліття?

Єдине, чого не можна заперечити в традиціоналістів – щирість переконань. Проте засоби минулого рідко здатні вирішити складні проблеми сучасності, дерево, що складається з одного лише коріння називається пеньок, а йти вперед, весь час оглядаючись назад – не найкращий спосіб просунутися в цьому жорсткоконкурентному світі.

Сказане не означає, що одна з цих течій не може блокуватися з іншою. Ще й як: ми бачили приклади союзів державництво+західництво, традиціоналізм+західництво, а тепер, судячи з усього, буде малоросійство+західництво.

На цих трьох “китах” і державницькій “черепасі” сьогодні базується все інтелектуальне життя в Україні. Який з них обрати? Жодного, бо вони себе вичерпали і не здатні просунути Україну в світовому рейтингу.

Потрібно щось нове. Стати на заваді малоросійському реваншу не здатні ні західники, ні традиціоналісти, необхідна нова інтелектуальна течія, що поєднала б кращі якості перших і традиціоналістів, але враховувала б їхні похибки.