Трипільська магія у селі Легедзиному

Найбільше трипільське поселення у світі – 450 гектарів і 2 700 хат – існувало на теперішніх українських землях шість тисяч років тому. Нині археологами розкопано лише 55 жител.

Якби такий грандіозний історичний спадок був у когось із сусідніх європейських народів – сюди їхали б туристи з цілого світу. Сенсація. Бум. Гордість. У нас – дещо інакше: на тих місцях, де шість тисяч років тому стояли хліборобські поселення-гіганти, ми нині сіємо пшеницю, сою, соняшник і кукурудзу. А Україна як держава востаннє фінансувала археологічні розкопки на трипільських теренах ще 1994 року. Нові наукові дослідження тривають завдяки фінансуванню американського мецената Бертрана Коста, члена Товариства сучасного мистецтва в Лондоні, голови благодійної організації Search Foundation.

Так, знайшлися пасіонарії, лицарі, ентузіасти, добродії, небайдужі люди, які життя своє вкладають у збереження, вивчення та розвиток трипільського спадку. Зокрема, у Легедзиному відтворили трипільську хату, відкрили дитячу кіностудію “Мальва”, знімають фільми без жодної копійки від держави ( “Чорний козак” та ще зо тридцять), влаштовують фестивалі, толоки, майстер-класи, заснували школу забутого танцю, приймають екскурсантів.

Спалювали житло, як покійників

Якими ж вони були, трипільці? Звідки взялися і куди зникли?

Трішки відкрити завісу таємничості вам допоможе бодай одноденна подорож до села Легедзине в Тальнівському районі на Черкащині (230 км від Києва, 160 км від Черкас). За бажання, кожен може залишитися на якийсь час, пожити в “трипільській” хаті, спробувати власноруч змайструвати глиняну фігурку богині Лади, навчитися прадавнього танцю Ойра чи взяти участь у толоці- будівництві.

Музей Трипільської культури в селі Легедзиному належить до складу Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура”, розташованого одразу у трьох районах Черкащини – Тальнівському, Уманському та Звенигодському. Заповідник створений 2002 року на основі найбільшого з трипільських поселень-гігантів – Тальянки (інші гіганти – “Чичиркозівка” – 300 га, “Майданецьке” – 270 га, та “Доброводи” – 250 га).

Музей Трипільської культури – об’єкт незавершеного будівництва, та є комунальним закладом Черкаської обласної ради і перебуває у підпорядкуванні управління культури Черкаської облдержадміністрації.

Пощастить кожному, чиїм гідом по Музею буде відомий кінорежисер, історик, директор Державного історико-культурного заповідника, людина енциклопедичних знань Владислав Чабанюк. Він подарує вам не просто екскурсію, а цілий урок історії з містичними нотками.

Найнаочніша родзинка музею – відтворена дворівнева хата трипільців.

“То є один із варіантів, – каже Вячеслав Чабанюк. – Вчені досі гадають, якими були трипільські оселі. Житло для трипільців – священна територія. Однак вони спалювали свої поселення. Чому?

Схоже, жили на одному місці років 70-100, а потім через виснаження ґрунту переходили на нові терени. Для них хати помирали. Спершу руйнували піч – серце хати. І палили. У тому є позитив, бо зараз маємо на місці кожної спаленої хати товстий шар перепаленої глини й можемо визначити межі, форму та багато іншого. Палити хати почали лише на нашій території та на території теперішньої Румунії, оскільки на той час наша земля була зоною ризикованого землеробства через малу кількість чорнозему (тільки почав формуватися).

Вважаємо, що перший поверх був коморою, а на другому мешкала родина. Каркас – дерев’яний, поверх якого накидалася глина з половою, а потім – тонкий шар штукатурки, покритої вохрою”.

Сто кілометрів за сто років

Артефакти музею збиралися багато років з величезних територій.

– Десять тисяч років тому різкі зміни клімату змусили людей шукати способи виживання, – каже Владислав Васильович. – У пізню кам’яну добу – неоліт – почалися бурхливі зміни: опанували хліборобство, будували малі й великі поселення, ткали одяг, мали кераміку й жили в середньому аж на 10 років довше, ніж мисливці (доживали до 35 років, тоді як усі інші лише до 25).

Учені схиляються до думки, що перехід від мисливства до землеробства насамперед відбувся на Близькому сході, у Малій Азії. За деякий час успішне землеробське населення того часу почало розходитися вусібіч, бо їм стало тісно. Так потрапили на Балкани, а потім у бік Гібралтара та між Карпатами й Чорним морем – до нас.

Є припущення, що це населення разом зі своїми землеробськими знаннями розходилося та розселялося на наших територіях зі швидкістю приблизно 100 км на 100 років. Це був дуже повільний процес із точки зору життя людини, але з точки зору життя людства то відбулося дуже швидко. Прибульцям треба було зо дві тисячі років, щоб сюди дійти й розселитися. Десятки поколінь, змішування з місцевим людом, нові традиції. Якщо хати на території Малої Азії будували кругловиді, то тут уже – прямокутні, бо дерево є. Якщо там тримали лише кіз і овець, то у нас – уже свині та корови додалися. Трипільці були потужними землеробами, які вирощували кілька сортів ячменю, горох, сочевицю, мали велику рогату худобу, собак (котів не мали, з’явилися у нас “якусь” тисячу років тому).

Трипільці – це європейці так званого середземноморського антропологічного типу зростом 1 метр 60 см. Але вони не приходили в пустку. Тут уже жили люди, середній зріст яких був до 1 м 80 см, – ширококості, здорові, переважно займалися полюванням. Маємо біля річки Росі поруч два поселення – трипільське й мисливське. Вони існували синхронно, нібито навіть посудом обмінювалися, не знищували один одного, можливо навіть переодружувалися. Тривали складні процеси етногенезу, тож трипільське населення, яке жило на території нинішньої України, – було вже далеко не таким, як у Малій Азії.

Наприкінці XIX століття Вікентій Хвойка розкопав матеріальні залишки їхньої культури: кераміку, перепалену глину, фігурки людей і тварин. Він і назвав все це окремою археологічною –Трипільською – культурою: за місцем перших розкопок у селі Трипілля. Цю саму культуру на заході України років на 70 раніше випадково знайшли поляки: лисиця забігла в нору під час полювання, а там – печера з дивовижною керамікою (зараз – знаменита печера Вертеба). Безцінні знахідки вивезли до Кракова й наразі багато гарних трипільських речей зберігається в Краківському музеї. Тоді назвали культурою розмальованої кераміки. Років на 10 раніше від Вікентія Хвойки румуни в себе знайшли те саме біля села Кукутень і назвали “культура Кукутень”. На початку XX століття всі зрозуміли, що то є крила однієї й тієї ж великої культури, яка розгорнулася від східної Румунії до Дніпра, від Волині до Одеси.

Найперші трипільські поселення з’явилися на нашій теперішній території сім тисяч років тому. Зникла ж трипільська культура приблизно 4800 років тому. Загальний час існування – приблизно 2200 років. Тривають дослідження.

Найбільше протомісто у світі

– Чому заповідник і музей саме у Легедзиному?

– Трипільські переходи з місця на місце впродовж тисяч років залишили після себе близько 2 тисяч поселень в Україні. Стільки ж на території Румунії і Молдови – дуже густо. Найбільші протоміста того часу мають площу 50 гектарів. А ось тут, біля Умані, сконцентровано близько 20 поселень площею більш як 100 гектарів. Найбільше з них – Тальянки – міститься за півтора кілометри від Легедзиного та займає 450 гектарів. Просто велетенське поселення, тому й заповідник тут. Саме тут співпрацюємо з Інститутом археології : нам довіряють матеріали з експедицій, передають, ми їх опрацьовуємо, досліджуємо, зберігаємо та частину виставляємо на огляд.

Музей – об’єкт незавершеного будівництва. У нас багато чого немає.

Інформація для роздумів. Перше місто в світі виникло 5 тисяч років тому на площі 120 гектарів у Мезопотамії. Отут, біля Тальянки, на 800 років раніше існувало поселення на площі 450 гектарів, але офіційно містом не вважається.

– Як були відкриті гігантські протоміста?

– У 60-х роках XX століття військові проводили аерофотозйомку, створювали секретні військові мапи. Звернули увагу на системні лінії на полях. Один із них кілька років домагався, щоб науковці звернули увагу на ці об’єкти. То був майор Шишкін, який згодом став відомим археологом – дослідником Трипільської культури. Ті лінії виявилися слідами вулиць і будинків трипільців, що стояли тісно один біля одного.

Купи перепаленої глини та спалених покійників-хат із часом покривалися чорноземом зі швидкістю близько 15 см на 1000 років. Залишки трипільських будинків зараз уже лежать під добрячим шаром чорнозему. Але наші аграрії плугами при глибокій оранці за всі десятиліття повипорпували частину на поверхню. Однак основна маса досі під землею.

У 1981 році приїхали археологи серйозно досліджувати поселення Тальянки. Відтоді інтенсивно “копають”. Зрозуміли, що поселення велике й розкопувати його можна століттями.

А хотілося ж план мати. І от 1983 року геофізики запропонували досліджувати особливими приладами: розбили всі ці поля на “сітку”, заміряли магнітне поле землі – і так 4 сезони працювала експедиція. Пів мільйона точок було заміряно – гігантська праця. На 1986 рік вже створили перший план трипільського поселення Тальянки: 450 гектарів і 2 700 хат. Найбільше трипільське протомісто у світі часів неоліту.

Потім кілька вчених із тієї експедиції придбали дачі в Легедзиному та працювали довгі роки, дехто й похований тут.

План дав можливість уявити обриси поселення.

Зрозуміли, що трипільці ніколи не селилися вздовж річок. Їхні протоміста зазвичай захищені зусібіч притоками річок чи іншими природними перешкодами. Убезпечували себе. То були ряди будинків, між якими – буквально кілька метрів. Вікно в хатах – тільки одне – кругле, навпроти входу. Будівлі двоповерхові, у середньому метрів 15-17, до 20 метрів довжиною. Утворювалася широка вулиця на добрих 7 кілометрів. Хоча цей план був досить приблизний.

2011 року до нас приїхали німецькі геофізики та запропонували власним коштом зробити дослідження (після Стоунхенджа). Ми швидко організували їм тут побут. Німці привезли спеціальну автівку, яка тягла за собою магнітометри, з’єднані із супутниками (таких машин є всього дві у Європі). І ми побачили, де містилася кожна трипільська хата з точністю до 10 сантиметрів. До речі, як виявили німці, найбільшу кількість меду збирали саме трипільці.

Ось їхні вулиці-дороги, якими вони йшли до води та водили худобу. Темні плями – це їхні смітники, господарські ями, які утворилися внаслідок вибирання глини для будівництва хат. Не було заліза й коліс. Будинки з дерева та глини. Залишки гончарних горнів, печі, в яких випалювалася кераміка. Кам’яні знаряддя праці. Гончарні горни трипільського часу – це на сьогодні велика наукова сенсація.

Центр поселення – вузький: є припущення, що там оберігали велику рогату худобу від звірів і ворогів. Ми не бачимо у трипільців звичних для нас господарських дворів. На 450 гектарах – хат близько трьох тисяч, а розкопано за всі роки 55.

На прикладі трипільського суспільного ладу ми можемо говорити про рівність. Не просто рівність бідних, а рівність рівних. Наприклад, доки одні ще тут жили, група майстрів уже виходила за кілометрів десять і там будувала нове поселення. Видно стандартизацію. Протоміста-гіганти існували років 400, ближче до фіналу трипільської цивілізації та зникли разом із трипільською культурою.

Вірили у Праматір, від якої пішло людство

– Що можна знайти у спалених будинках?

– Битий посуд, або спеціально залишені предмети.

У першій залі Музею трипільської культури бачимо фігурки – предмети сакрального світу трипільців, за допомогою яких здійснювали обряди, ритуали. Панувало багатобожжя, віра в сили природи, у саму природу.

Ось – фігурки вагітних жінок – Великі матері. Трипільці вірили у Праматір, від якої пішло людство. Ось вона стоїть – мама наших мамів, з животиком. Вагітна. Таким фігуркам часто закладали у животик зерно як символ родючости. Наша унікальна тим, що всередині – пустотіла: це єдина така фігурка в музейному фонді України. Всередині її залишили пустоту та поклали туди 9 глиняних горошин. Коли ви її берете в руки, трясете, вона тарабанить. І ви чуєте той самий звук, який лунав приблизно 6 тисяч років тому.

Інколи до нас заїжджають “чарівники”, маги, феї, провідники, медіуми, і кажуть: коли потрясти цією фігуркою – зала наповнюється золотим світлом. Я не дуже в цьому спеціаліст…

Але ще одна про неї з’явилася легенда. 2012 року цю фігурку- берегиню (назвемо її символічно Леля) розкопала 2012 року Дністровська експедиція Інституту археології у Могилів-Подільському районі Вінничини, у поселенні Пернашівка. Співробітниця інституту, яка її знайшла, відмила та досліджувала, довго не мала дітей з чоловіком – і тут – о, диво ! – завагітніла. Трапляється, що приїжджають до нас люди на великих пузатих чорних машинах і просять “потрясти”.

Жіночі трипільські фігурки змінювалися в часі. Часто стилізовані під птахів, вони радше за все відпрацьовували своє і опинялися в ямах.

Адже весь період культури Трипілля можна поділити на три групи: ранній етап, середній і пізній.

Можемо приблизно уявити як трипільці одягалися: тканини – з коноплі, з кропиви, з льону й з шерсти…

Або фігурки тварин – також ритуальні та пов’язані з магією. Приміром, зображення бога-бика як уособлення чоловічої сили, пов’язаної зі світом богинь.

Можемо похвалитися найстаршим у Східній Європі зображенням пари волів в упряжі.

Звісно ж, – знамениті біноклевидні посудини. Вважається, що слугували для викликання дощу. Хоча, як на мне, це символ двох людей, взаємопоєднаних у шлюбі.

Те, як трипільці уявляли світобудову, можна побачити на їхніх розмальованих горщиках: ось земля, з якої виростає зерно, а ось – небесна річка, між ними – змій, який закриває воду. Але зі змієм можна домовитися за допомогою певних магічних дій – і дощу буде достатньо для врожаю.

Найстаріше зерно Європи

До магічних можна віднести й маленький комплект із двох горщиків, які скромно стоять на вітрині Музею.

– У великому горщику – міститься найстаріше зерно музейного фонду Європи, – стверджує Владислав Чабанюк. – Горщик цілий і був добре затрамбований глиною та закопаний під стіною хати на території Новодністровська Чернівецької области. Відкрили, а там – якісь круглі ніби зернятка (але ж зерно не може зберегтися так довго). Палеозоолог визначив, що то – горобейник: лікарська рослина, антисептик, кровоспинний, корисний для потенції, використовується в народній медицині. І саме горобейник трипільці заклали під час будівництва хати як магічний символ.

До магічних предметів можна віднести також гральну дошку. Такі дошки в Єгипті були ворожильними. Наша – з поселення Тальянки, знайдена 2005 року та схожа на єгипетські. Ця єдина переносна гральна дошка на всю Україну й Румунію, зберігається в нашому Музеї.

Маємо також ложку з кістки, черпак з рога оленя, зернотерку та фарботерку й фарби.

Є в Музеї і цілий Трипільський скарб – вироби з кременю – ножеподібні, дуже гострі кремінні пластини. Майстер був віртуозом, а скарб закопаний у хаті, в ямці. На тому місці через п’ять тисяч років зробили асфальтовану дорогу Київ-Одеса, а 2004 року вирішили мостити автобан, розширяти, зрізати горби. Коли почали руйнувати культурний шар – зупинилися. Прийшли археологи, провели дослідження і знайшли багато цікавих речей. Зокрема й скарб із кремінних пластин.

Так, трипільці – це землероби, які розводили домашніх тварин. Та маємо й речі, що свідчать про полювання та рибальство (грузила для нересту, гарпуни, найстаріший в музейному фонді України рибальський мідний гачок, якому близько тисячі років).

Біноклевидні посудини є з дном і без дна. Ми навіть пробували викликати дощ за допомогою ритуалу з цією посудиною. Вдалося. Це був археологічний експеримент. Є ще припущення, що зерно, яке готували до посіву, енергетично заряджали за допомогою цих посудин, щоб гарно сходило. То є ритуальний обрядовий предмет.

Магічні заклинання ніхто не розшифрував

– У нас є ще одна містична трипільська річ: горщик, – показує директор заповідника. – Різні “відаючі” люди кажуть , що він на 80 сантиметрів довкола виділяє потужну позитивну, добру енергію.

Окрім того, у музеї є окрема зала житлобудування. Тут і картина-панорама із зображенням будівництва трипільської хати (всередині були пофарбовані вохрою). Планування житла було таким: заходите на балкон другого поверху, а там – сіни та високий поріг, переступивши який, потрапляєте в кімнату. В оселі є піч , місце для сну, круглий вівтар, кругле вікно навпроти входу, зліва від печі – лава для посуду, де зокрема стояли великі зерновики – бо зерно зберігалося в хаті (котів не було, а миші існували).

Ідеально сконструйований будинок. Усе настільки було логічно для них, що не змінювалося сотнями років. Як однотипний проєкт ,що повторювався з покоління в покоління.

Які були стіни? Глина з половою, а потім – кілька міліметрів штукатурка (уявімо лишень: 6 тисяч років у всіх хатах була штукатурка!). Дуже якісно й досконало.

Ми проводили низку експериментів. 2003 року збудували трипільську хату та спалили. Будували три тижні, сохла тиждень, я в ній переночував і потім її спалили. Тепер щороку влаштовуємо толоку з трипільського будівництва.

Увесь трипільський посуд можна поділити на ритуальний, обрядовий; кухонний; столовий (для зерна, води ). Існували спеціальні зерновики – круглі бочки для зберігання зерна, які стояли в хаті та спалювалися разом із нею. У жодному музеї України немає склеєного зерновика, бо їх під час пожежі розривало на дрібки.

Увага! Певні тексти й магічні заклинання, зображені на трипільських горщиках, залишаються досі ніким не нерозшифрованими…

Приблизно 5 тисяч років тому клімат почав змінюватися, став різко континентальний, похолодало. Це призвело до занепаду трипільської культури. Трипільська культура зникла. Це не означає зникнення: етнічна група трипільців просто “розчинилася” в інших племенах.

Але позитив полягає у тому, що саме тоді почав формуватися наш нинішній чорнозем.

Постскриптум

Коли єгиптяни побудували першу піраміду, то Тальянок ВЖЕ не існувало більше тисячі років. Отже період Трипільської культури також дуже важливий для світової історії. Є моменти, які виводять трипільську культуру у світові лідери періоду неоліту.

– Приємно, що це було на нашій території, – щиро каже Владислав Чабанюк. – Маємо велику надію, що в генетичному казані, який тут варився, заіснували й ми, сучасні українці, та несемо у своїх генах певний спадок від трипільської культури та людности.

Пізнаваймо себе і свою землю!