Автобіографія українського слова

Знаєте, мільйони людей наголошують на моїй важливості, необхідності забезпечення мого вільного функціонування, водночас багато хто знущається наді мною, пригнічує. Я розумію, що не можу подобатися усім, але все ж таки…

Мені стає так сумно, коли мене називають «російсько-польсько-угорським суржиком» або «малоросійським». Моя свіжість, удосконаленість, постійне оновлення чомусь справляє на декого враження того, що я дуже молоде й недосвічене… Однак коріння моє сягає ще третього століття до н.е., а виокремилося я зі старослов’янської сім’ї ще десь у столітті одинадцятому… Так давно було це, що вже й не пам’ятаю точно… Знаю тілько те, що брати мої молодші (російське, білоруське, сербохорватське) народилися дещо пізніше. Зара розкажу вам коротко про себе.

Пам’ятаю чудові часи! Київська Русь для мене без жодних обмежень: бували і походи з Ігорем, і «Повість минулих літ», і «Руська правда», і листи особисті Гостяти й Михайла читати доводилося, а скільки-то молитов я бачило! Вірою та правдою служило Богові й українському народові. Лунала моя сила од Галичі самої до Заволоччя, гутарили од Варязького моря, що йменується зара як Балтіське, до Мурома й Ростова. Квітла й кріпла мова українська, мати моя, у вустах Володимира й Ярослава, Святослава й Ольги. Тінило я братів своїх менших, бо ж любив мене народ руський страшенно за милозвучність й простоту.

А! Кого ще обожнюю – так то козаків! Браві хлопці, відчайдухи! Зі слізьми щастя на очах згадую себе: міцне, хоробре й сильне, пліч-о-пліч з шаблями боролося за Україну вільну й незалежну. Для козаченьків я було і легітом, що зігрівав ночами, і видноколом, що стеріг кордон од ворогів, і путівцем, що вів у добру путь, і запашною квіткою, що вона нагадувала про кохану дівчину і її витребеньки … Особливо подобалося мені та хлопцям дошкуляти туркам: спочатку на «Чайці» бережиною, опісля моріжком крадькома, потім палко-стрілецькі повітряні поцілунки, а я аж лементую од щастя! Славні нам виспівували од самого Сяну до Дону.

Та заздрість прокинулася у брата мого меншого, що російським нині йменується. Уперше зрадив року 1627: наказав царь якийсь… Михайло наче… З подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького. Страшенний біль обпік мої груди, туга охопила душу, а прикрість розлилася п’янко в горлі. Промовчало я, бо ж серце моє завжди повне віри й надії… Однак нова хвиля була тільки попереду. Та не забігатимемо наперед далеко, бо ж цього самого сімнадцятого століття, року 1696, інший брат – польський, надумав тиснути на мене: ухвалив Сейм Речі Посполитої запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

Я бачив, що народу й самому не до мене було: свободи й грошей нема, а панщина є. Як зараз пам’ятаю 1775… Катерина бісова Друга зруйнувала не просто Січ Запорізьку, а пустили кігті свої у саму мою душу: і школи закрила, і мене заборонила. Тяжко було, однак оживив трохи Котляревський 1799. Ця подія була наче манною небесною, наче сонячне проміння все ж прокралося крізь темну фіранку заборон, а я у ньому, сповнене колориту, бурлеску, національної ідеї єдності. Довелося втрутитись у життя велетнів думки: Костомарова, Куліша і Шевченка. З останнім нам жилося особливо легко разом, але особливо тяжко окремо. Російський брат бив його, ламав, ув’язнював, але Тарас не здавався: писав з моєю допомогою листи, поеми й вірші, а у них і про Дніпрові кручі, і садок вишневий коло хати, і Гайдамак, і про триклятих москалів-поневолювачів було. Саме завдяки йому я стало повноцінним. Хоч і не маю тілесної оболонки, та після цієї еволюції можете мене уявляти як дівчину пишногруду з волоссям кольору жита, з полуничними вареничками на місці вуст, з Чорним глибоким морем замість очей… Або ж хлопцем високим, статним, широкоплечим, чорнобровим… Та за таку красу довелося сплатити дорого: Валуєвський циркуляр, Емський указ, заборони на друк, церковну службу й навіть пісні зі мною. Двадцяте століття пройшло ще гірше… Ковтками свіжого повітря стали любі мої митці «Розстріляного відродження» і шістдесятники. Тоді мені здавалося, що смердючість індустріалізації уже свербіла в носі, а чорна кров лилася усюди: із землі української плодючої, із очей українських вродливих сивих матерів, із грудей молодих українських бійців, що стали на МІЙ захист.

Але я тут. Із вами. Це означає, що понад 2000 років я несу в собі мудрість наших предків, їхні помилки й досягнення, їхні мелодійні пісні й нецензурщину. Зараз я співаю вустами мільйонів українців у Донецьку й Карпатах, кричу вустами кримчан, розмовляю вустами харків’ян, шуткую вустами мешканців Одеси та Києва. Я не прошу вас мене обожнювати, лише благаю: не занапастіть джерело віри й надії, силу з якого українці черпають вже тисячі років.