На сторожі рідної мови

Ще й досі деякі українофоби намагаються довести, нібито класики української літератури не прагнули створювати цю літературу, що вони були прихильниками так званої загальноросійської літератури і російська мова була для них рідною, а твори українською мовою писали лише "заради жарту".

Ось лише кілька характерних цитат одного "літературознавця": "Как видим, малороссы (украинцы), как и великороссы, имели все основания считать русский литературный язык родным. Таковым он и был. <…> Русскоязычными были и украинские писатели – И. П. Котляревский, Е. П. Гребенка, Г. Ф. Квитка-Основьяненко, П. П. Гулак-Артемовский, за что впоследствии накликали на себя обвинение в "пренебрежительном" отношении к "рідной мове". <…> Соответственно, вышеупомянутые Котляревский, Гребенка, Квитка-Основьяненко считали себя русскими, а русский язык – родным. Создавать ещё один литературный язык, "возрождать украинскую литературу" они не собирались, а простонародные говоры … использовали в своем творчестве для лучшей передачи местного колорита или для комических эффектов".

Уся ця нісенітниця, звичайно, не відповідає дійсності. Насправді класики, як і годиться класикам, виступали ревнителями і рідної мови, і рідної літератури.

Палким захисником рідної української мови був автор безсмертного романсу "Очи черные" Є. П. Гребінка. В листі до І. Кулжинського у 1832 році він, наприклад, писав: "Я недавно был на бале, где было гостей душ 40. Какая смесь одежд и лиц. Между многими гостями были наши казачьи офицеры и офицеры донской артиллерии - и вообрази! - украинский казак спорил со мною, будто язык малороссийский ни к чему не годен, что он груб, тяжел, неловок и проч. Я краснел за этого выродка, и (удивляйтесь) донец вступился за меня, и мы вдвоих едва успели его согласить, что язык, которым говорили его деды и даже отец, имеет свои достоинства".

Хоча твори Гребінки написані переважно російською (а поет писав і українською), вони наскрізь пронизані українським духом і любов'ю до України та її мови. Поетичне натхнення поет черпав в українських піснях. Ось, що він пише своєму гімназійному товаришеві М. Новицькому у 1837 році: "Я намерен перевести в русские стихи малороссийские песни, чтобы ознакомить цапів (так у Гребінки. – Авт.) с прелестными чувствами нашей родины, и некоторые попытки вышли удачно".

Послідовно відстоював необхідність створення і розвитку літератури українською мовою Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. Так, у 1839 році в листі до М. О. Максимовича він писав: "Мысль Ваша, чтобы издавать что-либо на наській мові кажется, с наступающим годом должна осуществиться. <…> Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка".

А в жовтні 1841 року в листі до відомого російського видавця А. О. Краєвського, редактора "Отечественных записок", Основ'яненко із впевненістю констатує: "Опять о малороссийской литературе. Она движется и будет жить. Журналы (не к Вашему речь) не сотрут ее с лица земли, одолеет противников и гонителей…".

Абсолютною нісенітницею є й поширені твердження, що пишучи "Енеїду", І. П. Котляревський не дбав про розвиток української літератури і для нього це була просто забава. Нібито він був виключно російським патріотом і навіть монархістом. З біографічних записів про Котляревського відомо, що він почав писати вірші ще навчаючись в духовній семінарії. Не закінчивши курсу семінарії, він відмовився від пропозиції вступити в духовне звання і почав займатися учительством у поміщицьких родинах на рідній Полтавщині. У цей час Котляревський з особливою любов'ю віддався вивченню народу; переодягнувшись у народний одяг, він ходив по селищах, записував пісні, вивчав мову, повір'я та перекази, спостерігав звичаї та обряди. По суті це було перше "ходіння в народ", що було властиве пізнішим українофілам.

Проте основним підтвердженням його українського патріотизму якраз і є "Енеїда". Ця праця стала для Котляревського справою всього життя. Робота над "Енеїдою" була розпочата в молодості і тривала, коли поетові було вже за шістдесят. Лише незадовго перед смертю у 1838 році поет продав рукопис з повним і скоригованим текстом поеми, який був виданий через чотири роки у 1842 році. Читаючи поему, легко побачити, як поступово її "травестійний" стиль перетворюється і як все більше вона наповнюється елементами реального побуту українського народу. Тим, хто сумнівався в існуванні українського народу та його мови, Котляревський показав їх як надзвичайну своєю міццю непереборну стихію.

Як бачимо всі зазначені російськомовні письменники не тільки збиралися "возрождать украинскую литературу", а й доклали до цього максимум зусиль і таланту.