Як чарівниці Україну врятували

Україна – чудова країна. Найстарші люди мудрі, молодь працьовита, а діти веселі та цікаві до всього хорошого. Зазвичай українці свої дії спрямовують на добро. Тому їх добродіями називають.

Та якось у давні часи з’явилася на Землі Біда. Де б  вона не бувала, скрізь  зникала Краса та Любов, Радість і Щастя, а натомість з’являлися безлад, спустошення, горе. Багато біда на Землі поганих справ зробила. Нарешті дісталася нашого краю. Заповзялася біда нашу мову нищити, давні звичаї викорінювати. Та українці свого тримались, до Світла прагнули. Що тільки біда не робила, та все ж таки в добродіях не зникало тяжіння до рідних звичаїв, не вмирав дух Гідності та Волі. Ой, і розлютилася від того біда! Аби зовсім знищити добрий люд, вона взяла й страшну хворобу напустила.

У найскрутніші часи на захист Україні підіймаються усі добродійні сили. Звісно, що українські чарівниці теж осторонь не стояли. Аби вирішити, які чари чарувати, щоби всім допомагати, взяли та й зібралися Полада та Купава, Цвітата та Люборада, Сіяна та Звеніслава, а також Ордана.  Подруги радилися, думки збирали, бажання допомогти Україні у спільне добропрагнення єднали, а потім його аждо сонця його підняли. Сонце добропрагнення приймало та чарівниць у казковий світ відправляло.

Опинилися подруги у казковому лісі, далі галявину гарну відшукали, на ній колом сідали. До них метелики підлітали, крильцятами мерехтіли, сяйво радості утворили. Радість доброчари спонукала. Чарівниці їх підхопили, дії зладували, скатертину розстеляли. Далі диво-глечик вчарували. Той з’явився, потім нахилився, на скатертину жаринки висипалися. Зробили це чаруні для того, аби із жаринок птаха Щастя мала з’явитися, та тільки на спів закличний з’являється диво-птиця. Чарівниці не зволікали, заклик взяли й заспівали:

Птахо Щастя, до нас ти літай!

В справах казкових ти нам помагай:

Дай ти нам, птахо, чарівне яйце:

Дар свій чудовий. Яйце, що – райце.

Просимо дуже помагати

Країну рідну врятувати.

Від співу жаринки ожили: вони підніматися почали. Вихор гарячий дивно кружляв, далі красивою птахою став. Казкова птаха над скатертиною пролетіла, ніхто й не зглянувся, як вона на ній яйце-райце залишила, далі у коло з чарунями сідала та спостерігала, як яйце само собою по скатертині кружляло. Коли яйце-райце в останнє прокотилося – в руках у кожної подруги своє малесеньке яєчко опинилося, а велике кудись поділося.

Дивилися чарівниці на яйця в своїх руках, дивилися на ті, що в інших, милувалися ними: кожне яйце свій колір, свою красу мало. Червоне в долонях у Люборади лежало. Візерунок його вабив, тепло дарував, барвами любові він вигравав. У Полади інше – фіалкове і малюнок на ньому інший: наче дерево могутнє стояло, квіти чудові усі віти його вкривали. Яйце в руках у Звеніслави ясно-жовтіло, а візерунок на ньому був сонячний, рідний, милий.  У Сіяни яйце інший колір мало, синє полум’я на ньому палало. У Цвіти зелене яйце було, на ньому різне листячко візерунок свій сплело. Ордана помаранчеве яйце в руках тримала, ніби вранішня зоря на ньому вигравала. У Купави яйце – блакить води, в його візерунках хвильки, бризки водограю, чудові потічки.

Поки чаруні яйця з усіх боків розглядали, Жароптаха крилом змахнула, пір’ячко зронила – скатертина дзеркалом стала. Подругина нього дивилися та міркували, нащо птаха пір’ячко зронила, нащо скатертину на дзеркало перетворила. У роздумах Купава сказала:

– У дитинстві бабуся мені давню казку розповідала про люстерко, що на питання відповідало.

– Ой, Купавонька-подруго, то ж казка не наша, чужа!Не залежимо ми від дзеркального скла. Ми, українки, мусимо самі собі раду дати. А дзеркало нам має допомагати, – впевнено сказала Полада.

Цвіта, що своє яйце роздивлялася, на всі боки крутила, взяла та й по свічаду його покотила. Раптом дзеркало наче віконцем стало: буйні трави показало.

– Дивіться, те, що у дзеркалі, із візерунком яйця співпало! – здивовано вигукнула Люборада.

– Мабуть це не дарма, що кожна з нас має своє особливе яйце. Щось таки означає це, – зауважила Звеніслава.

Тут птаха Щастя до розмов пристала. Ось, що вона чарівницям сказала:

– Кожне яйце має зародок уяви, яку слід розгортати. Тож ви будете так діяти: яйця по дзеркалу качати, зародок уяви розгортати та усе до дрібничок собі уявляти. Люстро уяву кожної з вас зможе іншим показати, аби всі могли її споглядати та до неї власні сили додавати.

– Уява однієї чарівниці, посилена іншими стане ясніти та своїм життям жити! – підхопила її думку Люборада.

– Це дуже добре, але зараз ми в казці… То ти, Жароптахо, скажи, як усі наші уяви здійсняться в світі Яви – на рідній Землі? – спитала Сіяна.

-Не поспішай, Сіяно! Дійсно, ми в казці, тому тут по-своєму все відбувається. Казка свою волю має, сама себе плекає, сама собі розгортається та й просто зараз нас дослухається, – відповіла їй диво-птаха. – Казці потрібні чари потужні, нові. Добрі сили в собі збирайте, найкраще про майбутнє України уявляйте, інші до уявленого долучайтеся, у велику міць єднайтеся. А, вчароване в уяві, має бутив світі Яви! Ви тільки не зволікайте, казці довіряйте!

Золоту жовтого – шана велика, любов і повага. Саме на ньому усі зосередили першу увагу.

Звеніслава жовте яйце покотила. Воно собі котилося, золотаві краї у дзеркала з’явилися. Люстро спочатку ясно блищало, скоро в ньому Сварга стала. В уяві Звеніслави Сварга до людей котилася-прямувала, котрі від хвороби страшної себе та свої родини по хатах ховали. Люди жахами повнилися, декотрі з переляку тремтіли, а хвороба страшна сама собою гордилася та робила своє діло. Добродії не знали, що їм робити. Нарешті зрозуміли, що треба до предків звернутися, на Сонечко глядіти та допомогу, пораду в них просити. Порада скоро надійшла: кожному добродію присягу скласти: Сонечку радіти, Землю плекати, дітей любити, родини єднати. Добродії відкинули жахи, присягу склали. Ось що відбувалося далі: Сварга на небі крутнулася-покотилася,  на золоті промінчики-обереги розсипалася, добродіїв поливала, від хвороби всіх захищала. А потім лавою сонячною перед страшною хворобою розлилася, гарячою хвилею до неї дісталася. Потвора вельми кричала, швидко за обрій тікала. Та сонячна хвиля її таки дістала. Ніхто не бачив, що сварожа сила з нею робила далі. Хвороба-потвора геть зовсім зникала.

Жовтий золотом з’яснів, Україну всю зігрів, освітив, радість додав, міць, здоров’я дарував. Люди Сваргу визнавали, прапор взяли й повертали: жовте зверху – шана Сонцю, Світлу шана у віках, міць, багатство українців, єдність їх по всіх краях.

Світла сила хворобу здолала, її на Землі не було, але скрізь ще лишилось бідою посіяне зло. Се те що біда по собі залишила. Так, лиха багато вона наробила. Вже конче потрібна робота чарівна нова. Блакитне яєчко Купава у руки взяла, його по дзеркалу покотила, по краю воно блакитну смугу залишило, далі котилось, широко краї оббігало, уяву чаруні усім показало. Спочатку її уява дощові хмари збирала. Ті потужними грозами пролилися. З ними все зло брудом спливло туди, куди хвороба від Сварги тікала, як порятунок шукала. Потім в уяві наша Купава срібні тумани збирала, ними Україну ніжно накривала, далі дмухнула, розвіяла – чисті роси залишала. Вони першими рідну Землю водою живлющою напували. Потім ласкаві чарівні дощі Україну пестили-мили. Всі води вони змінили. Скоро скрізь була лише чиста вода, що дзюрчала, лилася, текла. Спокійно звільнилися від кайданів гребель ув’язнені великі річки. Вони біди не робили, а тихо свої води несли та відновлювали свої сили. Дніпро могутній посміхався, оновлював свої води, входив у споконвічні береги. З-під води родюча земля з’являлася. Люди з наддніпрянських родів жити на ній поверталися. Так само звільнилися Буг та Дунай, Рось та інші великі річки.

Гори, ліси, степи радісно гомонули, шумонули та посміхнулися: в них усі життєдайні джерельця прокинулися. Блакитними стали озера та ставки, наче чисті очі  неба, що дивились на небо с Землі. Життєдайність води – то надія жива, початок зростання дарує вона. Блакитне на прапорі тож не дарма почеснеє місце під жовтим займа.

От вже Цвіта яйце покотила. Воно краї дзеркала торкало – зелена смуга на ньому стала. Цвіта свою уяву розгортала, а дзеркало її усім показало: спочатку те, що під землею відбувалось, де зернятка й корінці від жаху біди ховались. Колись суха та колюча земля живильну воду в себе увібрала, м’якою стала, нажахані зернятка, бульби й корінці лагідно обіймала. Ті раділи, водичку пили, швидко міцніли, паростки випускали, сонечку їх показали. Цвіта далі розгортала свою уяву, а в ній уся наша Земля зеленими травами буяла. Дерева обійми пташкам відкривали. Багато вже птаства усюди літало. Там білочки плигають, там – зайченятка, під деревом матір штовха рисенятко. У схованці тихій їжак спочиває: на ніч прохолодну спокійно чекає. У хащах лисиця, на луках олені,  яскраві жучки на стебельцях зелених. Над степом орел височенько кружляє. Природним багатством Вкраїна буяє.

Тим часом чарівниці у люстро дивились, спільну увагу єднали, уяві Цвіти свої сили додавали.

За тим Сіяна синє яйце по дзеркалу покотила. Воно синю смугу до інших приєднало, а люстро тривогу чарівниці показало: там були люди. Та не ті, що чисті думки обирали, звичаї рідні поважали, а ті, що їм заважали. Тривожили люди тьмяні, що були наче тіні. Рідне на глум вони підіймали та чужинцям про свої звичаї погане розповідали. В ніч глуху, в найтемнішу добу шляхи шукали, як нашу землю шматувати, як її усю по частинках продавати, аби люди не могли найріднішої Матінки-Землі мати. Потайки, крадучись вночі знайшли тьмяні страшні шляхи позбутися рідної Землі: закон про продаж Землі ухвалили та тихцем з того раділи. Зробили те, бо до добра вони були зовсім сліпі та на добро німі, бо у сердечній глибині звивалися змії темні. На тих гадів сили іншої нема, як могутність змієборця Перуна.

Могутня уява Сіяни зібрала в небі сині хмари. Вони присунулися низько – аж до землі. Раптом гримнула перунова сила  та й почала блискавки кидати. Від них синє полум’я морем розлилося, а тьмяні кинулись врізнобіч тікати. Блискавки то завмирали, то ясноблиском світили. Ніхто не бачив, що саме Перунова сила із зреченцями робила. В дивомареві синього полум’я закони капосні зникали. Це на віки та віки, назавжди Землю рідну добродіям повертало. З неба Сварог-Сонце посміхнувся ласкаво. Ось, що Сіяна уявляла! А подруги до того свої сили приєднали.

Далі Полада яйце по дзеркалу покотила. Воно свою справу зробило: фіолетову смугу по краях залишило. Уяву Полада розгортала, дзеркало співпрацювало. Воно показало те, що на травичці оксамитовій лежало. Жолудь золотий лежав, до нього сокіл підлітав, того жолудя брав, в небо злітав, що ледь ясніло, під ним прадавній ліс ховав те, що з’являтися людям давно не хотіло. Сокіл кричав, жолудь кидав. Той вниз летів, за турячий ріг зачепився, а потім долу скотився, кудись у траві подівся. Тур, що спав,  стрепенувся, голову підняв, сокола побачив, колом ходити пущею почав. Де пройде – старезні дуби розступалися, велика галявина скоро з’являлася. Посередині могутнє дерево нашого на-Роду видно стало. Ось що далі дзеркало показало: це дерево дуже великим було, а корені його тихо світились, до центру землі тяглися та й ще густо по усій Україні роздалися. Три стовбури прадавнього дерева з єдиного кореня піднімались, у диво-Тризуб склались.

Побачене подруг схвилювало: силу свою вони з’єднали, на тризуб спрямували. Величне дерево швидко зростало, більшим ставало, все уквітчалося, плодами славними пишалося.

Поки чарівниці тим милувалися, Люборада та Ордана за спільну справу бралися: яйця з рук випускали, по свічаду їх качали. Ті разом котилися, по краєчку ще й червона та помаранчева смуги залишилися. Дзеркало уяву чарівниць зладувало та й ось що показало: зоряна безмірність в Чорне море перетікала, зірки тягли до моря промінці, хвильки підіймали, ті помаранчевими бризками вигравали, котилися до берега, там крапельки рожеві вгору злітали. Небо безкрає дивно поглибилось, далечина його відкрилася. Раптом в море дві чарівні зірочки скотилися. Їх хвилі швидко підхопили, до рідного берега прикотили. Ледь до землі припали зірочки – на березі стояли чарівні жіночки. Вроди дивовижної – довгокосі, вродливі, у рясно вишиваних сорочках та у яскравих плахтах. Їх ноги пестили хвилі. Коралі в однієї червоні, в іншої намисто помаранчевим було. То Любов і Краса на рідну Землю ступали та чарівникам себе показали.

Пішли дві подруги по українській Землі. Хустки квітчасті кожна однією рукою тримала. Правицею чаруні з них диво брали, широко навсібіч кидали, наче танок молитовний танцювали. Де диво кидали, де танцювали, яскраві квіти з’являлися, що ніжно співали про Красу, про Любов, про Кохання, про Добро, проміцне родин Єднання.

Далі Люборада та Ордана спільну уяву докладно розгортали, до дрібничок дрібненьких, щонайменші деталі не оминали. Їхня уява навіть ніжні пахощі мала, чудові почуття у людей показала. Люди радо працювали, між собою ладували. Щасливі дивозміни у родини прийшли: збудили в людях кохання, щирість та надійність, віру та вірність, любов. Ось що в уяві подруг запанувало в українських родинах знов. Діточки радо бавилися, безжурно зростали. Дорослі їх пестили, до цікавих ігор спонукали.

В уяві Ордани та Люборади українці з Любов’ю геть скрізь саджали квіти та садки. Дерева дарували людям пишноцвіт та диво-плоди. Яблуні там теж рясніли. Життєдайними яблука були. Старші молодильні яблука їли, а потім красивими, здоровими жили на білім світі стільки, скільки самі того хотіли.

Усі інші чаруні на дзеркало уважно дивились, з уявою єднались, до диво-творення долучались. Справу спільно завершили, додали уяві силу.

Як чарівниці свою справу вже зладнали, то за ними Жароптаха Казку далі вести стала: дивним свистом заспівала. Співом із захмар’я на когось вона гукала. На той співопосвист розчахнулося казкове надхмар’я, щось сліпучо сяйнуло. То дві інших чаруні на крилах неслися, вниз майнули.  Спустилися, приєдналися, радо віталися. Наше товариство їх добре знало – Чарозірка видночари малювала та їх чарувала, Радуника, чарівниця-словиня, радомислі шукала, з них слова чаклувала, далі їх чарувала, у казкові намистечки складала. Той, хто по казкам гуляє, той обов’язково їх зустрічає.

Чарозірка посміхнулася усім, привіталася, разом із нею Радуника усім чемно вклонялася. Чарозірка взялася за райдужні смужки, що чарівні яйця на диво-дзеркалі залишали, потім ті смужечки тягнула, пальцями перебирала, а Радуника поруч чи-то пісеньку співала, а може тихо смужечки замовляла. Чарозіркові пальці в роботі швидко миготіли, Радуника підспівувала, посміхалася мило. Як то сталося, ніхто не збагнув, але скоро на дзеркалі рожевий пуп’янок з’явився-був. Він трохи крутився, а далі розкрився. Пахощі навкруги розлилися, а по пелюстках, наче вогонь палав – Казку з потаймиром єднав. Радуника з потай миру радомислі виймала, слово відчула та чар-квітку «Славою» назвала. Дивним чином Слава силу утворила, сила дзеркало підняла, браму влаштувала – аби мрії, що в уяві, мали змогу жити в Яві.

Брама високо світилась від землі до неба, краї її торкались від краю до краю. Потойбіч брами – світ Яви, а в нім Україна, що на чарівну уяву чекала, оновлювати своє життя, свої Сили та Славу давненько бажала.

Птаха-Щастя славень заспівала. На той спів її пташенята озвалися, що в яйцях кольорових ховалися. Яйця розсипалися, чарівні птахи з’являлися.

Казка на те казкою і є, що чудасія в ній відбувається. Тож не дивно, що  вмить  пташенята виросли та на крило піднялися. Жароптаха і далі славень  співала та із піснею тією у чар-браму влітала. За нею Радуника та Чарозірка з Казки до України летіли. Далі – рослі пташенята, дивоптахи дитинчата, чарівниць на крильцята садовили й теж через браму до Яви влетіли.

Уява до Яви щосили хотіла, та брама її не пустила. Чарозірка добрі чуття мала. Чи то гострим слухом вона ту подію почула, чи то гострозоро помічала, далі Радуниці щось сказала. Обоє до брами поверталися, навколо кружлялися, вир із світла спричиняли, для чарівної уяви браму відчиняли. Казка чарівниць зрозуміла та й своє зробила: аби не зронити ні краплі уяви, породила Всесилу. Та усю дивоуяву хвилею підняла, потім брала та у браму з нею влітала, світу Яви зраділа, промінцями плескалася, дивом майоріла. Яву швидко засівала чудова Всесила.

От з чарівної уяви диво й сталось в світі Яви: радість в Україні рясно зійшла, всюди зеленіло, в добродіях розгорнулись Гідність, Воля, Сила. Воля вгору піднялася, в надхмар’ї носилась, сонце Гідності та Правди всюди промінилось. Води чисті та цілющі всюди струменіли, хвилями неслися, дзюрчали. Дніпро знов Славутою став, ніс свої води вільно, живлющою водою добродіїв напував. Дарував славну водичку дереву нашого на-Роду. Дерево квітло, давало солодкі плоди от такі: Любов у родинах розквітала, гарні дітки підростали, менші старших шанували. Україна достатком, багатством буяла. Всі таланти українців людство визнавало, добродійності в співпраці вчитись починало.

Казка, жива українська душа, від того вельми зраділа. Раділа Щасливій Україні, тому що сама породила Всесилу. Казка волю свою має, сама собі діє, сама бажає. Ось і забажалося нашій Казці Всесилу брати та нею усіх чарівниць обдарувати. Бо не часто так буває, що доброказка швидко в світі Яви оживає. А от ці чаруні – молодці. Вони ладно чарували, добро уявляли, єднали уяву, вир із світла вчарували, для казкової Всесили та для спільної уяви браму відкривали, Україну від біди врятували, Щастя повертали. Як же їх не вшанувати, як даруночки їм не давати? От Поладі та Звеніславі, Орданіта Сіяні, Любораді та Купаві, Цвіті та Чарозірці, а також Радуниці Казка подарувала здоров’я та творчу наснагу, любов та славу й повагу, добробут та багатство, гарних діточок, прихильну до них долю, волю потужну уяві та щастя і всіх гараздів їм та їхнім чарівним родам в світі Яви.

Тим часом наші чарівниці високо літали та з височини дивилися на здійсненну уяву, на свої мрії, що справдились і були вже живі. Про те, що на них чекають подарунки не знали, а, як в світі Яви  долу опустилися, то казковим подарункам зраділи, з вдячністю прийняли. Зараз Цвіта та Купава, Сіяна та Звеніслава, Радуника та Полада, Ордана та Люборада, а також Чарозірка щасливо в Україні живуть, радість людям несуть, роди їх процвітають, а подруги уяву чарівну плекають, з них нові казочки та картинки до них виймають. Їх друкують, люди книжки-казочки всюди купляють та своїм діточкам читають. Малюки до чарівної уваги долучаються – казочки оживають. На своїй Землі вкраїнці в щасті живуть далі.

Від краю до краю уся Радістю, Мудрістю та Любов’ю проміниться найчарівніша в Світі наша рідна Українська Земля!