Як це – бути українцем?

Що значить “бути українцем”? Це бути яким? Які риси сформувалися у нашому національному характері? Яка у нас вдача? Говоримо про національну психологію українця.

Психологічний портрет українця

Традиційно вважається, що психологія вивчає сутність людини, світ її внутрішніх переживань, намірів, уявлень. За аналогією, національна психологія досліджує “душу та дух” цілого народу, виокремлюючи ті риси, цінності, почуття, які притаманні переважній більшості представників нації.

Дослідники українського національного характеру майже однодумно вважають, що душа і психіка українця гуманітарно орієнтовані. Портрет “узагальненого” українця приблизно такий: за вдачею – інтроверт, заглиблений у внутрішній світ. Він живе і керується в діях серцем, почуттям, безпосередністю, а не раціональними настановами. Українець активний внутрішньо, але зовні досить пасивний, бо не хоче втручатися у встановлений порядок світу й природи. До того ж він – людина меланхолійного темпераменту, часто з неврівноваженим настроєм: раптово з веселого може стати сумним, дивно поєднує сміх і сльози, піддається пристрастям.

З іншого боку, українця з давніх-давен характеризує працьовитість, хазяйновитість, гостинність і доброзичливість у стосунках як з одноплемінниками, так і з чужоземцями. Він – спокійний, обережний, часом сентиментальний. Та коли доводиться взяти у руки зброю – він показує рішучість і незламність, винахідливість і хоробрість, героїзм і самопожертву.

Українець глибоко зв’язаний з краєм, у якому народився і виріс, зрощений, злитий з природою. Недостатня єдність і згуртованість українців пояснюється насамперед їхнім індивідуалізмом, за менталітетом українці подібні до народів Західної Європи. У сфері соціальних відносин українець відрізняється демократизмом, толерантністю, повагою до суверенних прав особистості, але тяжіє до анархічності, протидії будь-яким формам підпорядкування. Українці – глибоко релігійні, причому ця релігійність добре осмислена.

Філософія серця

Один з найвидатніших дослідників історико-філософського процесу в Україні Дмитро Чижевський (учений-енциклопедист, культуролог, філософ, літературознавець, дослідник української літератури, історії культури, філософії, релігійної думки і духовності) зауважував, що будь-яка національна психологія виростає на ґрунті “національного світогляду”.

Національний світогляд – це ставлення даного народу до світу й життя: що народ любить, а чого уникає. Що найбільше цінує, а до чого ставиться негативно.

За Дмитром Чижевським, найголовніші наші риси: емоційність, сентиментальність, ліризм. Чи не найяскравіше вони вирізняються у народних піснях та переказах, в обрядах та естетизмі українського народного життя. Саме така творча емоційність української вдачі обумовила особливе національне світосприйняття, яке Чижевський назвав “філософією серця”. Вона “виявляється у високій оцінці почуттєвого життя”, в особливому баченні природи, в своєрідному гуморі, сповненому артистизмом. Українець дивиться у світ серцем, почуття й емоції трактуються як шлях пізнання, а серце – як центр мікрокосму людини, бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі.

Інь та Ян по-українськи

У книзі “Призначення України” письменник і публіцист Юрій Липа (громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму) оригінально висвітлює поняття раси, зокрема української. Раса в його розумінні – насамперед, психологія, психіка, дух: “Раса – це велика духовна одність з боку морального, чуттєвого. Ця духовна одність спричинює відрухи і поняття, спільні для тих, що складають расу”.

Чи не найбільшою основою нашого буття, нашої духовності, за думкою Липи, є “хліборобство і осілість”: “Характеристичні прикмети цього підложжя – відвага, почуття справедливости, гідність, відпорність і пристрасна любов до рідної землі”.

Так само як у внутрішньому світі кожної людини співіснують чоловіче та жіноче начала, і колективна свідомість українців, за словами Липи, “двопервинна”. У центрі духовності української родини стоїть жінка-мати, яка об’єднує навколо себе сім’ю.

Українці дуже високо цінують поняття родини і роду, думку громади. Звідси особлива українська військовість: “Майже не можна уявити собі українця, прив’язаного до якогось вождя, начальника, без відчуття в тому вождеві джерела родинної зичливости. Найвищий вислів влади – це отаман, коли ж він є й господарем душ – це батько. Батько – це титул вождя, що виріс з української раси… Почуття роду, отже, є й у війську, і вдома. Українець не може вийти зі своєї родини, хіба що викорінений або запроданий”.

Ось який у дослідника загальний образ українця: “Між Балтією і Уралом український характер найскладніший серед інших народів… Для українця скомплікованість світу є видніша, ніж для його сусідів. Тому, може, українцеві так нелегко прийти до якогось рішення. Хоч, коли він вже прийшов до нього, тоді і чужа думка, і обставини мало впливають (українська “упертість”). Нехіть до надміру слів і увага до дійсности, до акції характеризує пересічного українця. Ця увага й обережність допомогли виробленню в українців скритности, стриманости, що переходить у зручну хитрість, а не раз розвиває дипломатичні здібності”.

Що ж робити нам, сучасним українцям, щоб розвивати і плекати найкращі риси власного народу та переборювати національні комплекси? Чи не найтяжчим наслідком минулого сторіччя для нас стала втрата природного відтворення приналежності до своєї нації. Засвоєння народності “з молоком матері” у ті часи було, скоріше, винятком, ніж правилом. Як писав український філолог Олександр Потебня: “Наші батьки та діди були міцними у своїй народності мимовільно; самі того не усвідомлюючи, вони ще могли залишатися українцями. Але ми вже можемо бути міцними лише свідомістю своєї осібності”.

Тому зараз тільки свідомий вибір власної ідентичності, свідоме повернення у родини традицій та цінностей предків дадуть нашим дітям долучитися до духовного багатства нашого народу.