Як “водили тополю” й “завивали березу”на Зелені свята?

Великою урочистістю були Зелені свята, які виникли ще в добу родового побуту, тисячоліття тому. Взагалі літній період у Давній Русі був кульмінацією народних святкувань.

Для Зелених свят одним з найхарактерніших обрядів був “водити тополю”.

“По обіді збиралися дівчата десь у садку чи за селом на полі, а коли ліс близенько – у лісі. Спочатку співали, водили хороводи, гадали. Під час гри та хороводів вирізняли ту дівчину, що найкраще відзначилась в іграх. її обступали дівчата й піднімали вгору з вигуком: “Тополя! Тополя!”

У цей час збігались хлопці, які близько чатували цього моменту, підхоплювали на руки обрану дівчину і деякий час носили, а дівчата намагалися відняти й поставити її на ноги. Врешті дівчата “перемагають” хлопців і ставлять “тополю” на ноги.

Далі увінчують “тополю” стрічками, намистом, уквітчують лісовими квітами, зав’язують очі і з гучними піснями ведуть в село. Якщо на дорозі зійшлися дві “тополі”, то між ними відбувається “бійка” – одна з одної намагається зірвати зелені прикраси. Гурт, у якого “роздягли тополю”, припиняє “водити

тополю”.

Зовсім іншого характеру була ритуально-обрядова гра “завивання берези” (на деяких територіях вона носить назву кумування). Цей обряд відбувався в лісі. Дівчата й хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей “вінок”, щоб гілки не розійшлися, а дівчина

кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Учасники обряду (чи це пара – хлопець з дівчиною, чи двоє дівчат) ставали кумами – найближчими друзями:

Ой кумочки, да голубочки,
Ми у ліс ідем, ми кумиться йдем!
І покумимося, й поголубимося!
А на дубочку два голубочки:
Они кумляться, обіймаються й пригортаються...

Також парубки з дівчатами грали гру “Горюдуба”, що теж є глибоко символічною: пара (дівчина з хлопцем) втікає від “ловця”, який ловить дівчину, а всі у цей час вигукують: “Гори, гори ясно, щоби не погасло!” Ця гра була провіщенням купальських свят, щоб ясно горіло і сонце, і вогнище, яке воно уособлювало.

Які шлюбно-еротичні мотиви зберегло свято Купала?

Взагалі сексуальність тісно пов’язана з еволюцією ігрових, святкових компонентів культури. Просексуальні, терпимі суспільства звичайно надають високої цінності груповим веселощам, грі та святковим ритуалам, до яких залучається все населення. Значною мірою шлюбно-еротичні мотиви зберегло в

Україні свято Купала.

Це було свято юності, кохання, спілкування парубка і дівчини. Свято, яке дозволяло переступити певні канони побуту, поважані й батьками, і суспільством. Свято тривало всю ніч. Суворі матері не кликали дочок додому, мудрі батьки не навчали синів, з котрою гуляти на Купала.

Степан Килимник у своєму фундаментальному дослідженні “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” детально подає сценарій цієї еротичної містерії:

“З усіх кінців села йдуть гуртками дівчата до лісу, співають пісень та несуть із собою гарний вершок черешні, вишні, яблуні чи клена – гільце. Приходять у ліс чи під ліс на поляну. Встановлюють гільце в землю, прив'язавши його до тички. Гільце має 1 – 1,5 метра. Це гільце оздоблюють польовими та городніми живими квітами, зокрема любистком, рожами, м'ятою, барвінком, братками, обвішують цукерками, бубличками та принесеними, вранці спеченими, пташками та стрічками різних кольорів. На вершечку настромлюють невеличкий віночок з барвінку. Непомітно в кількох місцях прив'язують жагучу кропиву та

колючі будяки. Оздобивши так, прикріплюють до застромленої в землю палки, а чи тримають у руках; сідають подвійним колом (мале коло 5-6, сидять навколо самого гільця й тримає його, а друге – значно ширше, а то й подвійне-потрійне – трохи далі) і співають купальських пісень. У цей час хлопці тихцем здобувають живого вогню (тертям сухих деревин), накладають різного хмиззя, а на Волині зносять зібрані з усього села верзуни, – підпалюють це

рище… Дівчата наче цього не помічають і не дивляться в бік хлопців, в 20-40 метрах від них вовтузяться. Але вогнище розгорілося… Дівчата вже встали і водять хоровод навколо гільця, співаючи купальських пісень:

Перша група:
…Ой, вербо, вербице!
Час тобі, вербице, розвиватися,
Друга група:
– Ой, ще не час, не пора
Перша група:
Час тобі, Іваночку, женитися,
Хлопці здаля відгукуються:
– Ой, ще не час, не пора:
Ой ще ж моя дівчина молода…

І хлопці враз вриваються до дівчат з усіх боків; вони намагаються схопити гільце, видерти його з рук дівчат. Дівчата не дають… Врешті все гільце спільно ламають на куски, розкидають, а стовбур несуть і кидають у вогнище…

Дівчата розбігаються в усі сторони, збирають по кусочку-гілочці з гільця… Хлопці їх ловлять, – кожен намічену ним завчасу дівчину, – і несуть до вогню… Дівчина бореться й так проходить певний час.

Потім гуртуються хлопці й дівчата так, що кожний хлопець бере за руку “свою” дівчину, стають у коло навколо багаття-вогню, йдуть за сонцем і співають купальських хороводних пісень. Хороводи носять дуже жвавий характер.

Співають то разом з хлопцями, то дівчата насміхаються у пісні з хлопців, а хлопці їм також жартівливо відповідають:

…По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши, та й нащипаю,
(Щипають дівчата хлопців)
Нащипавши, віночка зів’ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме…

По цій пісні дівчата розбігаються в усі сторони, а хлопці намагаються зловити, при чім, кожен хлопець ловить свою дівчину. Й знову приводять до вогню. А вогонь підтримується ввесь час. Усі попарно стають у велике коло й співають купальських пісень:

…Ой на Купала-Купалочка,
Не виспалась Наталочка,
Погнала бичків, дрімаючи,
На грудки ніжки збиваючи.
А хлопці закінчують:
– Приточи, Боже, більше ночі
На Наталчині чорні очі…

Хороводи продовжуються довший час. Переспіви хлопців і дівчат стають усе веселішими. Врешті починається дія навколо вогнів.

…Купальські вогні розкладають тільки хлопці, а для цього здобувають живий вогонь. Сухе галуззя для вогню назбирують та “крадуть” по всьому селу. При цім, “крадуть” тільки в дворах, де є дівчина на порі. Вогні розкладають лише в лісі на поляні (велика площа в лісі сінокосу). Мусили розкладати ці

вогні лише здорові хлопці, що не мали ніяких вад і вважалися за порядних, нічим лихим не заплямовані. Спочатку в землю вбивали довгу, краще сказати високу деревину, а навколо неї накладали різне хмиззя. Здобувши живий вогонь, підпалювали це багаття чотири хлопці одноразово з чотирьох протилежних

сторін. І коли вже вогонь освітив місце святкування, хлопці роздивляються дівчат і умовляються, хто яку дівчину буде ловити. Після цього колом тихо-тихо розходились і обступали дівочий хоровод з гільцем. На знак “берези”, вихрем летіли видирати гільце. Далі провадили час – гри, як показано вище.

Коли гри скінчалися, починаються дії навколо вогню. Спочатку стрибають через вогонь хлопці по старшині один за одним. Щовище скочить хлопець, то кращий буде на його полі врожай; щоспритніше скочить – здоровший буде…

Упаде під час стрибка – щось трапиться йому нещасливого впродовж року; розгорне вогонь під час стрибка – розгорнеться якийсь нелад і т.п. Коли перестрибали всі хлопці, тоді починають стрибати попарно, хлопець з дівчиною. Перестрибнули вдало, вогню не зачепили, не спіткнулися – поберуться й

щасливо житимуть.”

Основну групу купальського пісенного фольклору становили пісні, в яких домінують мотиви кохання, сватання та подружнього життя. Характерною особливістю пісень цієї групи є звертання до конкретних осіб, які були присутні на купальському святі, до конкретних пар закоханих:

У деяких купальських піснях звучать похвали молодості і вроді, які асоціюються із зеленою рутою, барвінком, розквітлою калиною, пишною рожею тощо. Нерідко навіть саме святкування було нагодою, коли молоді можна було привселюдно виявити свої симпатії, освідчитися в коханні.

Деякі купальські пісні про кохання і сватання виразно позначені печаттю щедрого народного гумору, як-от про багача, що намагається видати заміж дочку:

Качався горщик, перекидався,
А там Антін дочкою задавався:
– Сватай, Василю, мою дочку,
Дам я тобі коровочку.
А до корови додам бичка,
Бо дуже гарна моя дочка.
А до бичка додам телицю,
Сватай мою дочку-єдиницю.

Нерідко купальські пісні набували форм своєрідного діалогу між хлопцями й дівчатами, в якому висміювалися різні вади молоді – лінощі, скупість або дівоча легковажність:

Ой ти лопух, лопух,
Нашій Парасці живіт іспух.
Нехай пухне, нехай знає,
Нехай хлопців не приймає.
Нехай пухне, нехай чує,
Нехай з хлопцями не ночує.

Хто і як може віднайти “квітку щастя” у Купальську ніч?

“Уже пізня ніч. Усі після гри розкидають вогонь по поляні, затоптують його ногами, бо ці рештки купальського вогню є чарівні. І коли відьма чи упир, або вовкулака дістануть щось з цього вогню – можуть заподіяти зло людям. Отже закінчився купальський вечір і настала чарівна купальська ніч. Сміливі молодики йдуть у глиб шукати “квітку щастя”; сміливі дівчата йдуть у ліс шукати тирлич-зілля, зілля кохання, а решта йде до своїх хатів…

Лише в цю Купальську Ніч розцвітає на папороті, серед ночі, чарівна й вогняна Квітка Щастя… Хто її дістане, хто зірве, той усе на світі знатиме, той відімкне навіть зачаровані замки без ключа; дістане без труднощів усі скарби, закопані у землі – матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку Щастя. Той щасливець причарує найкращу дівчину; матиме найвищий урожай; відвертатиме від своєї ниви град, грім, зливу; не боятиметься лихих сил…

За цю Квітку Щастя завжди буває страшенна боротьба, бо на неї чигають і добрі сили, і лихі сили, й людина. А важко тій людині боротися з лихими силами, яка знайде цю квітку.

Але ось перед людиною загриміло, бахнуло, чудесним духом повіяло й засвітилося навколо: це саме розцвіла на папороті Квітка Щастя. Людина вмить до неї простягає руку… І в лісі враз знявся неймовірний гамір, крик, шум, грюкіт, регіт, завивання, скімлення, пугукання, кігікання – і бозна що!..

Здається людині, що все на неї валиться, і ось-ось придушить. Але молодик (здебільшого мізинець або позашлюбний хлопець) таки рішуче простягає по неї руку… Усі лихі сили намагаються будь що перешкодити й собі її вхопити… Лихі сили намагаються перешкодити, відвернути увагу людини.

Коли це молодий хлопець (а між іншим, Квітку Щастя може знайти лише молодий, старому ніколи не щастило), то перед ним враз з'явиться лиха сила в образі його коханої дівчини, дівчини нечуваної й невиданої краси – вона до нього усміхається, заговорює його…

“Чари кохання” так сильні, що молодик і забув про Квітку Щастя… Але дівчина зникає, а Квітки Щастя – наче й не було… Коли б це таки пощастило знайти Квітку старій людині, то лихі сили всунуть їй у руку замість квітки головешку, чи кусок гнилого дерева, гриба, кропиву, чи будяка.

Але ось людині таки пощастило здобути Квітку Щастя… Людина мусить прорізати шкіру мізинця-пальця на лівій руці, і всунути ту квітку під шкіру, – можна іще сховати в шапку на голові або на серці під сорочкою. Далі людина мусить взяти в ліву руку полин або татарзілля й обвести навколо себе крейдою коло. Лише тоді лихі сили неспроможні нічого вдіяти щасливцю. Вони з усіх боків вишкірюють до нього страшні зуби, сміються, загрожують… Потім з'являються до

нього мертвяки, відьми, упирі, чарівники… Щасливець жде других-третіх півнів, після чого вже зла сила не діє… Лише тоді людина несе Квітку Щастя до своєї хати… А навіть може піднятися в повітря й летіти… Але лихі сили не дрімають і намагаються таки виманити – дорогоцінну знахідку. І людина передчасно чує: “Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!” Людина певна, що це вже другі півні, рушає додому й переступає межі крейдяного кола… Зла сила туманить людину: з'являється жид, купець, багатій – починають купувати за великі гроші ту річ, де захована Квітка Щастя – шапку, нижню сорочку чи що інше. Людину заговорюють, вона забуває, що там захована вогненна Квітка Щастя і, злакомившись на гроші, продає ту річ поквапно… І враз усе зникає, а замість великих грошей у руці кістки чи черепки… Людина приходить до свідомості й блукає безпорадна по лісі, чуючи на кожному кроці до третіх півнів “Хі-хі-хі…”

Якою ж народ уявляв собі ту квітку вічного щастя? (Чи не те ж філософське питання, яке приховане в грецьких міфах – про “Золоте руно”, “Золотого баранця” тощо?) Ця квітка розцвітає раз на рік, або раз на 3-5 років, а для іншого – раз у житті. А розцвітає вона так: Враз вчується наче постріл, наче грім… Аж людина задрижить, ліс зашумить, загуде… І висока, у пояс людині стрілка вмить виросте вгору; на ній з'явиться червона, невиданої краси, вогнева квітка, розквітне, а пахощі підуть по всьому лісі… І добрі душі-духи навколо стануть і радіють… А квітка наче полум'ям обнята, а всередині наче срібні персні з

діямантами клубочаться… Коли людина підходить до неї, вона кивне в бік людини привітно, привітно, наче нареченна усміхається… Мізинець людини до квітки торкнеться, й вона до нього прихилиться… Від старшої людини ця квітка відхиляється, а інколи й шепоче: “Я була в твоїх руках, а ти мене не взяв…” Видно Квітка Щастя любить лише молодих, їм вона долю віщує… Жінкам Квітка Щастя не попадається, бо то великий страх її взяти! Але, коли щасливець одружиться, то й жінка його буде вічно молода, красива, здорова, добра, як і він; і діти його будуть здорові, роботящі, ласкаві, добрі…

…Досвіток. Іще година-дві до світу. Вже дівчата тарабанять коновками – йдуть до криниці по чарівну купальську воду.

Кожна поспішає прийти до криниці першою, першою зачерпнути цієї цілющої рідини. Разом дівчина вдивляється у криницю, у воду на свою вроду. Побачить себе гарною, гарною й буде і всім хлопцям буде подобатись… Коли б хоч не зустріти першої дівчини! Скоріш витягла коновкою воду, сьорбнула, умилась – і хутчій додому… Мати зустрічає доню на порозі, бере першу коновку й ставить на столі. 

– Іди, доню, принеси з городчику любистку, м'яти та чорнобривців. І не пішла, а побігла доня. Це ж мати буде їй купіль (митель) для голови гріти з чарівної води та чарівного зілля. Іще до світу митель готовий, й мати миє сама доні голову з проказуванням чарівних слів…

Після цього, піде вся родина ходити по росі, а донька з матір'ю будуть качатися… А потім матір збире купальської чарівної роси пляшчинку, найкраще з капусти… А доня іще до світа гайне у ліс по тирлич-зілля. Його треба довго шукати та рвати з коренем нелегко…”