Яким було призначення еротичних веснянок і гаївок?

Весняний цикл святкувань виділявся найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв, які віддзеркалювали культ сонця та сил природи. З прийняттям на Русі християнства язичницькі обряди поклоніння весні поступово переходять у традиції Великодніх свят. Вагому частку в обрядово-звичаєвому ритуалі Великодня займають “веснянки” або “гаївки” – широкий цикл ритуальних пісень-хороводів, переважно дівочих. Співаючи веснянок, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або ключ і рухаються під ритм пісні. Переважна більшість веснянок і гаївок – це драматизована гра з розподілом ролей та формою діалогу.

Серед гаївок, якими супроводжувались обряди та ігрища часу ранньої весни, дослідники виокремлюють любовно-еротичні. Вони тематично продовжують вегетаційні, з якими споріднені і функціональним призначенням – накликати народження дітей як перемогу життя над смертю (зимою, холодом), продовження життя. За уявленням прадавніх людей, що населяли слов’янські землі у далекому минулому, плодючість природи сприяла родючості людей, і, навпаки, – любовні ігри молоді на землі мали метою сприяти швидкому цвітінню, проростанню, хорошому врожаю. Тому в багатьох гаївках вегетаційні мотиви тісно пов´язані з любовно-еротичними (“Вийся горошку”, “Зелені огірочки”, “Посіємо гречку”, “Хрін”, “Петрушка” та ін.). Своїм корінням ці твори сягають незапам’ятного минулого – “часу ґетеризму, коли поодиноких шлюбів не було, а жили громадами, спільно; спільно й дітей виховували”. Звичайно, на різних територіях були свої особливості, і гаївки про кохання донесли до нас їх відголоски.

Твори любовно-еротичного характеру зберігають елементи тотемізму: в них дівчата та хлопці постають деревами або птахами (“Ой кувала зозуленька”, “Ой ти селезень, а я утонька” та ін.). Тут часто основним художньо-виражальним засобом є паралелізм із природою (світовим деревом, тотемами, небесними світилами):

Ой ніхто ж там не бував, де ся явір розвивав! –
Рефрен: Ой, яворе, явороньку, зелененький!
На тім явороньку три місяці ясні.
Три місяці ясні – три парубки красні...
На тім явороньку три зіроньки ясні,
Три зіроньки ясні — три дівоньки красні...

Або:

По вулиці, по широкій
По вулиці, по широкій
Рефрен:
Ладо, ладо, ладо моє!
По мураві, по зеленій
По мураві, по зеленій
Скаче-пляше сім павичок,
Скаче-пляше сім павичів,
Сім павичок – сім дівочок,
Сім павичів – сім молодців,
Перша пава то Варочка...
Перший павич то Іванко...
Іванкові дамо Варочку... і т. д.

У гаївках про кохання часто фігурують імена язичницьких божеств, що вважалися покровителями весни та кохання. Таким, зокрема, був образ Ярила (чи Джурила) – уособлення сонця весняного рівнодення:

Ой їхав Джурило ланами.
Ой там же Джурилу злапали...
Ой їхав Джурило, серденько моє,
Ой там же Джурилу зв´язали...
Ланами, ланами, ланами.
А тепер, Джуриле, признайся...
Ой а за Джурилом громада,
Ой скільки ти дівчат та зрадив...
Ой за Джурилом, серденько моє,
Ой зрадив леє я їх дванадцять...
Громада, громада, громада.
Ой чим же, Джурило, заплатиш...
Ой дам я їм золото-еребро...
Ой щоби не тримали на мене зло...

Ці твори подекуди зберігають елементи язичницьких поклонінь язичницьким божествам.

Посаджу я грушечку, грушечку...
А вже моя грушечка в полі
Рефрен:
У чистім полі гай буде, гай.
ацвіла...
Нічко моя темная, зоре моя ясная,
А вже моя грушечка, грушечка
Даждьбоже, Даждь! зродила...
А вже мою грушечку обтрясли...

При виконанні цієї гаївки одна дівчина, що виконує роль грушечки, імітувала те, про що співали дівчата та хлопці, водячи навколо неї хоровод. У кінці зі словами “грушечку обтрясли” всі набігали на цю дівчину і починали її “трясти”.

Як правило, усі твори цієї групи виконуються хором (чи діалогом соліст – хор), учасники якого ходили по колу, взявшись за руки. На відміну від культових гаївок, де коло (колесо) є символом руху сонця, в любовно-еротичних воно набирає іншого змісту, означаючи дівочий вінок, який в кінці “рветься”. Усі дії, жести, міміка відіграють тут важливу роль: наприклад, рух за сонцем – накликання долі, заворожування милого; проти сонця – відворожування нелюба тощо. Цю ж роль відіграють імітаційні рухи. Зокрема в гаївках типу “Любко” та “Милий і нелюб”, в яких дівчина та парубок в центрі кола показують все, про що співається:

По садочку походжаю.
Як милого притулити?
Рефрен: Все отак, все отак…
Як милого обіймити?
(повторюється після кожного рядка)
Як милого цілувати?
На милого споглядаю,
Як милого розчесати?
Як милому постелити?
Як милого піднімати? і т. д.
Як милого посадити?

Відповідно:

На нелюба споглядаю... і т. д.

Подібно виконується і символічно-алегорична гаївка “Вінок”, що віддається коханому або нелюбові. Серед архаїчних зразків цієї групи зустрічаються мотиви викрадення дівчини чужим парубком, (напад коршуна чи сокола на зграю голубок), ламання мостів його громадою, підпалювання рути, викрадення віночка, розривання намиста та подібних. Події, описані в них, найчастіше відбуваються в гаю біля води, і сам архетип води набуває тут магічно-символічного значення. Через весняно-літній обряд ритуального купання, обливання водою, цей образ є символом парування, згодом – шлюбу (таким він зберігся у ліричних піснях про кохання).

У цих гаївках також зустрічається архетип магічного дерева гільця:

Через наше сельце везено деревце –
Рефрен: Стояло, світило місяців чотири.
А з того деревця роблено комірку,
А у тій комірці роблено кроватку.
На тій кроватці дівочки спали –
Дівочки спали — пісеньки співали...

Архетипами води, деревця, віночка, стрічок, дівочої “краси”; мотивами комори, викупу, викрадення, битви любовні гаївки наближені до древнього весільного обряду з подібними атрибутами.

Одним з провідних мотивів весняних любовних творів є мотив чарування (приворожування, привертання) милогосудженого, з яким пов´язуються образи магічного ромен-зілля, рути, барвінку, інших чародійних трав. Найвищого вияву весняні ворожіння набувають у містерії “Вербовая дощечка”, якою завершувався період весняних ігрищ та гулянок:

Положу я кладку через сіножатку
Вербову, вербову.
Час вам, дівчатонька, з тої ягілоньки
Додому, додому.

Це магічне дійство відбувалось коло водоймищ, його центральний образ вербової дощечки відігравав роль магічного моста, кладки через воду, до “небесних воріт”, звідки має прийти суджений, чи водою приплисти добра доля. У цей час відбувались обряди ворожіння біля води, по воді часто припливали чужинці, які викрадали дівчат, що поблизу річок водили хороводи:

Вербовая дощечка,
по ній ходить Настечка,
На всі боки леліє, відкись милий приїде...

Княжі гаївки лицарсько-дружинного періоду виявляють інше ставлення до кохання як індивідуального парування. У них зберігається атрибутика тієї історичної епохи (зброя, кінь, кінська упряж, дорогий одяг тощо). Вони пройняті більшим психологізмом, ліризмом, чуттєвістю:

Ходить царенко, ходить блукає,
Ходить царенко темним гаєм –
Ходить царенко долі Дунаєм,
Ходить царенко, долі шукає...

Далі герой порівнюється із соколом або голубом, що літає навколо лісу і знаходить дівчину, яка ворожить. Ці гаївки належать до часу, коли князі не забирали дівчат силою, а викрадали за згодою. Подібними до образу царенка є образ Білозорчика (Білодарчика, Молоданчика), що збирається поплисти по Дунаю, щоб “шукати собі челядоньки”, чи “знайти собі посестриченьку”. Схожим до вище згаданих є образ Подоляночки – дівчини з гаю. У гаївці “Подоляночка” збереглися елементи “оживлення після довгого сну”, ритуального вмивання і вибору подружки (цей ритуал зберігся на деяких територіях під назвою “кумування”).

Зразками лірики весняної календарної обрядовості пізнішого княжого періоду, коли весілля відбувалося за згоди батьків нареченої, є твори типу “Царівна”, “Царівна і царенко”:

А в городечку царівна, царівна,
А за городечком царенко, царенко.
Приступи, царенку, близенько, близенько,
Поклонись царівні низенько, низенько.
Приступи, царенку, ще ближче, ще ближче,
Поклонись царівні ще нижче, ще нижче.

Або:

– Царівно, царівно, мостіте мости, Ладо моє, мостіте мости!
– Царенку, царенку, вже й помостили, Ладо моє, вже й помостили.
– Царівно, царівно, ми ваші гості!
– Царенко, царенко, за чим ви гості?
– Царівно, царівно, за дівчиною...

Як вказує О. Потебня, “мощення мостів є символом очікування... Мощення мостів по весні може бути спогадом про небесний міст, по якому боги сходили на землю. Тепер я думаю, що в пісні “Мостіте мости”, в якій по цих мостах переходить не батько, не мати, а милий... мощення моста виражає очікування саме шлюбу, і отже, має зв’язок з уявленням неба мостом”.

Тут, як і в багатьох інших, мотив мощення мостів вже переміщається зі сфери міфу і вживається як означення приготування до прийому гостей; а архаїчне звертання “Ладо” означає звернення не до язичницького божества, а до коханого (коханої).

Із втратою календарно-обрядовою творчістю первісного магічного значення, виникають твори іншого змісту. Такими зокрема є родинно-побутові гаївки, які, зберігаючи подекуди окремі архаїчні елементи, в цілому є піснями про родинне життя. Як і в попередніх групах, ці твори все ще зберігають драматичні елементи – супроводжуються імітаційними іграми, що набувають драматично-розважального характеру. їх основні мотиви – сімейне життя з милим чоловіком, п´яницею, зі старим нелюбом, насильне відданя матір´ю дочки заміж, родинні справи та негаразди. У них відображається новий християнський погляд на мораль, осудження весняних оргій та ігрищ у їх первісному вияві: на прохання дочки пустити на гуляння, мати їй забороняє, наказуючи сидіти вдома. Частими є мотиви покарання дочки за непослух, за те, що “намисто порвала”, “віночок згубила”, “запаску порвала” тощо.

До родинно-побутових гаївок належить група творів про важку долю покритки:

Ой ходила ґречна панна по луці,
Ой носила біле дитя на руці,
Ой пішла б я до матінки (батейка) радити,
Де би тоє бідне дитя подіти?

Часто драматизм посилюється мотивом топлення дитини. Такі твори відносяться до ХVIII-XIX ст., коли мати позашлюбну дитину вважалося великою ганьбою. Згодом подібні мотиви гаївок родинно-побутового змісту переходять у ліричні пісні та балади.

До пізнього періоду творення належать і сатирично-гумористичні гаївки, у яких з іронією говориться про те, що колись сприймалось всерйоз, набуваючи магічного значення:

Злетів півень на ворота,
Хто не вийде на вулицю –
Крикнув “кукуріку”,
Короста до віку...

Частими у цій групі є діалогічні твори, у яких хлоп´ячий та дівочий хори передражнюють один одного: дівчата співають, що “дівоча краса, як весняна роса – у річечці пралась, на сонці сушилась”, а “парубоча краса – у калюжі пралась, на тині сушилась”; що “дівчата – ясні та красні, – вони їли пироги в маслі”, а парубки – “їли кашу недоварену, їли свиню недосмалену”; а хлопці співають навпаки.