Душа нації

Історико-культурний, навіть державний феномен України – розмаїте язичництво. Воно, незважаючи на тотальні руйнації, оживляє впродовж страшних тисячоліть молодильними легендами, переказами, цілющими рослинами, "переліт-травою", чарами-замовляннями давноминулих епох та потоптаних, але відданих нашій ментальності прадавніх Богів.

Язичництво як форма суспільної свідомості – епоха давня і сьогоденна, духовна першооснова українства, етносу, культури, народної медицини, магічних замовлянь світу та Всесвіту.

Щоб осягнути своєрідність душі праукраїнців та українців, збагнути складну та всеосяжну народну культуру, годиться неодмінно і глибоко поринути до сивочолих пластів тисячоліть. Не забуваючи ні на хвилю про те, що українська історія, мова, культура, етнос, традиції, народна медицина залишалися тисячі чи десятки тисяч разів напризволяще в катаклізмах епох.

Індивідуальні та спільні уподобання нашого народу закладені давніми епохами в етнічних підвалинах його життя-буття, чуття та світовідчуття. І хоч надто багато, а може, і найбільше гіркого полину в езотеричній пам'яті поколінь, але ж вона не залишилась незворушною. Чим же можна глибоко зворушити справжнього етнічного українця? Звичайно, мовою Небес. Мова Небес – це багатобарвна симфонія його прадавньої міфопоетичної творчості, спогади про давнє і недалеке минуле, в якому знову ж таки домінує ілюзорне переконання, що "там завжди було краще". Пісня, танець, історія, звитяжний дух козацької вольності, яка народжувалась та існувала в котлі щоденних смертельних загроз і вміла себе захищати як двожальною шаблею, так і винятковим духом. Та й про пісню як про незламний дух годиться сказати не один раз: вона внутрішній діалог народу зі світом та Всесвітом, долею, минулим і майбутнім, манливим миттєвим щастям та чорним і надто затяжним нещастям, сподіванням добра, згоди, братерства, кохання, вірності. Узагальнено: пісня – неповторний різнобарвний згусток, пласт перлів, духовної витонченості мрій і правічних сподівань етносу.

Народ у грандіозних алегоріях творить свій духовний світ і живе у ньому, сподіваючись (дуже часто примарно) щастя. У своєму поєдинку з часом українське язичництво багато чого розгубило і втратило. Але, на щастя, не все. Як і колись, на багатьох святах дівчата прагнуть зачаровувати хлопців гармонією витончених співучих ліній стужавілого тіла, купальськими рослинами, святим вогнем, замовляннями. Кроплять хлопців "чарами", щоб вони залишались вірними та відданими і не зазнавали перелюбства.

Як і колись, ми готуємо святкові столи та напої. Підсвідомо налаштовуємо тіло та душу для добропобажань, щирих подарунків, згоди, братерства, любові. Прагнення до навчання, праці, врешті, до одержимих вчинків в ім'я коханої, коханого, батьків, рідної Землі, Вітчизни!..

Ось під таким кутом ми поступово піднімаємо прадавню потемнілу та вицвілу від товстого шару забуття напівпошматовану вуаль, щоб тверезо і без упереджень глянути на забуті або надто деформовані християнством святощі .

Отже, ще раз зупиняємось: ці святощі давні, надто давні чи, правдивіше, прадавні. Назвемо ті з них, які виникли на мрійливому обрії тисячоліть, мають споконвічно-традиційну спорідненість з культурою мислення та етнічною філософією праукраїнців, звичаєвим правом, народною медициною, магією слова, цілющих рослин, ритуалами, цебто давніми спадкоємно-непорушними святощами, замовляннями людей (пан-господар, господиня, діти), добрих та злих сил природи, зокрема "угамування" морозу, сніговіїв, градобоїв, смерчів, злив, а також грому, блискавки тощо. Святощі зачіпають та відтворюють у ритуалах не окремих осіб (хоч персоніфікація божеств наявна і рельєфна), а ставлять значні і надто об'ємні та широкі космічні проблеми, події чи стихії, з якими прагне суголосно жити наш народ, на які твердо зважає його філософія, які пошановує і до яких, затамувавши подих, схиляється етнос. Та й насправді ж бо: народження Сонця – благословення життя, Новий рік – неперервність і продовження у вічності життя, пошанування його як справжнього Божого дарунку. Освячення води, Водосвяття, Вода, як і кров, – ріка життя. За подобою людською народна філософія творить навіть космічні передумови земного зачаття. Небо, Всесвіт, віддає землі вологу, дощ, "сім'я". Земля-матінка приймає це сім'я до спраглого лона, радіє з того неймовірними радощами буйного свого світу, цвіту і благословляє загадкове нове життя. Все, що на землі проростає, зростає, квітне, дає насіння, – є суголосним та органічним єднанням, цебто "заплідненням" вищих небесних сил Землі-матінки.