Магія давніх українців

Ворожка, знахарка. «Професійна» знахарка, зільниця, баба-повитуха. Ворожки по зорях тлумачать сни про життя і смерть, застерігають від злих людей, відводять лихо тощо. Це жінки, які знали Божу волю й уміли по-божому говорити. Слово зле, сказане ворожкою у відповідний час, конче має збутися, як і добре слово.

Словом, яке знали лише ворожки, можна легко вилікувати людину або, навпаки, наслати на неї хворобу. З віри, що слово неодмінно збувається, від тих далеких часів зберігся звичай: як хто чхає, спішать сказати «Будь здоровий!» Ворожки знали найрізноманітніші ворожіння: «кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева хилиться» — і по всьому цьому ворожили. Ворожка може приворожити хлопця чи дівчину, щоб любили одне одного; може заворожити й якусь річ.

Баба-сповитуха (баба-повитуха, пупорізка, баба-бранка, бранна баба, баба пупова) — жінка, яка запрошувалася до породіллі, коли народжувалася дитина і справляли рожаничний бенкет. Свято це було своєрідною жертвою Пречистій Діві. На цій обрядовій трапезі подавали хліб, сир, мед та вино. Бабу-сповитуху до хати запрошував чоловік жінки. Баба не могла відмовити, бо то, вважалося, Божа праця. До хати, де лежала породілля, вона приходила з м ’ятличком — шматочком, відірваним від намітки — і хлібом — символом багатства та щастя.

Вінчик-м’ятличок кладуть на голівку немовляти одразу ж після першої купелі, що знаменує завершення утробного життя дитини. По народженні дитини баба-сповитуха перерізувала пупик: у хлопчика сокиркою, а в дівчинки гребенем, щоб прихилити дитину до господарства, та обов’язково обмазувала пупик, аби швидше заживав, відваром чорної тополі. Особливе значення надавалося першій купелі, над якою чаклувала баба-повитуха. Готуючи купіль, вона додавала до неї «свяченого зілля»; у купіль дівчинки клала меду, квітів і трохи молока (щоб була гарною), а в купіль хлопчика — корінь дев’ясилу (щоб сильним був). Кожен, хто приходив до хати під час цього ритуалу, мав кинути у купіль монету на щастя.

Скупану дитину баба-сповитуха обсушувала біля палаючої печі, що символізувало прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Потім давала свячену воду матері, кропила хату, обкурювала себе, породіллю та дитину і вже після цього передавала дитину матері. Усі були впевнені, що тим самим повитуха захистила дитину від злих духів, і тому відчували себе зобов’язаними перед нею.

Коли роди проходили тяжко, тоді в хаті відчинялося все, що можна відчинити: вікна, двері, скрині, розв’язувались усі вузли — щоб так само відчинився і розв’язався вихід очікуваної дитини.

Баби-сповитухи знали безліч різних замовлянь від злих людей та проклятих очей. Вони знали зілля, яке клали в постіль породіллі як оберіг від нечистої сили. Протягом шести тижнів після пологів мати повинна була класти це зілля за пазуху, коли виходила на люди.

У народі можна почути оповідь, як баба-повитуха приймала дитину в чорта. Коли закінчила вона своє діло, нечистий сказав: «Підемо в комору, я тобі за працю заплачу». А новонароджений чортик штовхнув бабу і шепнув їй на вухо: «Не бери, бабульо, золота — бери розпечений жар!» Прийшла баба до комори, дивиться — над дверима висить шкура, і який чорт не йде туди, всякий хапається лапою спочатку за шкуру, а потім за свої очі. От і баба так само зробила: доторкнулася рукою до шкури, потім до очей; увійшла в комору — і що ж? Чудо, та й годі! Що в лівому оці бачилося золотом, то у правому здавалося розпеченим жаром, і навпаки: де ліве око бачило розпечене вугілля, там правому видавалися золоті гроші.

В Україні померлій бабі-повитусі клали у труну палицю і прив’язували до пояса хустинку з маком; на тому світі, казали, нападуть на неї діти (душі померлих) за те, що допомагала їм родитися для гіркого земного життя, і якщо вона не встигне відбитися палицею, то щоб розкидала мак; поки діти підбирали макове зерно, повивальна бабка тим часом старалася від них утекти.

Вагітність – стан, який має у народній традиції двояку оцінку. З одного боку, народження нащадка визнається головною метою шлюбу, вагітна жінка стає уособленням родючості, їй приписуються оберегові, цілющі та інші благодійні властивості. З іншого боку, вагітність вважається станом небезпечним (іноді нечистим) як для самої жінки, так і для навколишніх і всього життєвого порядку. Це пов’язано з присутністю в ній двох душ та її близькістю до межі життя і смерті.

Чимало профілактичних заходів були виявом піклування про майбутню матір. Її намагалися відсторонити від важких робіт, оберігати від нервових потрясінь. Вагітній, наприклад, заборонялося лазити в піч та витрушувати сажу, бо в дитини буде задуха, носити поперед себе в запасці нарубані дрова, бо тоді в маляти буде грижа, бувати на похоронах, дивитися на потворних людей. Вагітна має бути дуже обережною під час ходьби, остерігатися, щоб не наступити на коромисло, бо інакше і в неї, і в дитини будуть на ногах нариви (Харківщина) чи дитина не триматиме добре голівку (Черкащина). Якщо вагітній жінці змія переповзе дорогу, дитина, яку вона носить, не буде жити. Небажані наслідки для майбутньої дитини можуть бути й тоді, коли вагітна злякається чогось. Побачить вона вогонь і, злякавшись, торкнеться рукою обличчя чи іншої частини тіла — у немовляти на цьому місці буде «вогник» (родима пляма). Злякається собаки, кота чи іншої домашньої тварини і відштовхне її ногою — новонароджений буде вкритий шерстю тощо.

За повір’ям, неродюче дерево починало плодоносити, коли до нього доторкалася вагітна жінка, а щоб корова давала більше молока і приносила добрих телят, то коли її вперше приводили на двір, її мала зустрічати вагітна жінка. Найдієвішим магічним засобом вважалося куряче яйце: якщо носити його за пазухою, то воно попереджує передчасні пологи.

Безплідність – стан, який розцінюється як кара, результат чийогось наслання, прокляття батьків або як веління долі. Жінкам, що не мали дітей, заборонялося брати участь в обрядах, бути кумою, збирати врожай перших плодів. Вважалося, що після смерті вони не зможуть потрапити у рай і вужі будуть ссати їхні груди. Щоб позбавитися від безплідності, бездітна через огорожу брала у вагітної із рота в рот шматочок хліба; носила одяг багатодітної жінки або рожаниці; з’їдала три бруньки фруктового дерева, яке вперше зацвіло, або перші плоди яблуні, сливи, винограду; «ходила до дуба і просила у лісового духа дітей» (Сумська обл.); пила зварену кору зрослої з дубом берези (Волинь); поспішала сісти на місце, де лежав свіжоспечений хліб (Полісся) або прямо на буханку хліба (Житомирщина).

Білоруси вірили, що коли вкрасти шматок весільного короваю, то молоді будуть безплідними. Для попередження безплідності на весіллі молоду саджали на діжу, торкалися молодого хлібною лопатою, вдаряли молодих мішком з-під борошна тощо. Використовували у їжу тварин, які символізують плодючість: підмішували кров зайця, чорного півня, з’їдали серце їжака, статеві органи кабана, зайця, півня. Якщо молода хотіла залишитися бездітною, вона брала з собою на вінчання зміїну шкіру, крило летючої миші.

Символом дітородної сили вважався пояс: проти безплідності підперізувалися гілкою верби, клали на ніч у ліжко пояс священика або носили його при собі. Ефективним засобом від безплідності вважалися предмети з отвором (кільця, монети з діркою, хлібні вироби у вигляді кільця і т. ін.). Для наслання безплідності використовували нитки від покривала покійника, землю з могили, кістку мерця, а також предмети, які складаються з двох частин (замок з ключем, складаний ніж, пряжка ременя тощо). Поширеною практикою було паломництво безплідних жінок до святих місць, джерел, чудотворних ікон.

Рожаниці (Роджаниці, Родиці, Планіди) — богині дітонародження, жіночої долі, а заразом і долі новонародженої дитини. За віруваннями, вони оберігають кожну матір та її немовля від нечистої сили як удень, так і вночі. Коли народжувалася дитина, як жертву цим богиням у давнину справляли рожаничний бенкет. Покровителькою рожаниць вважали богиню родючості й плодючості Діванну. Вона й богиня жіночої снаги. Спочатку рожаниць було дві, згодом три, пізніше стало сім, що відповідало дням тижня. Свято Рода і Рожаниць відзначалося у тріаді свят бога урожаю Спаса.

Образи Рода і Рожаниць пов’язані з символікою зоряного неба. Доля асоціювалася з зіркою кожної людини; цей зв’язок відобразився у ворожінні по зірках, яке називалося «родопочитанням» («и по звездам смотрити и строити рожение и бытие человеческое» у Иосифа Волоцького, XV ст.). «Род» означало «доля», «призначення». Однак семантика зірок не зводиться до долі й смерті, до культу Предків: у колядках образи зірок зіставлені з дітьми, зерном, урожаєм, достатком.

Любовна магія

Наведемо декілька прикладів. До схід сонця на Юрія ловлять рибу мересник і дають їсти тому, кого хочуть приворожити; кісточку летючої миші, що має вигляд гачка або вилки, кріплять до коханого, щоб не втратити його; свіжий відвар із сушених ящірок дають випити хлопцю, якого хочуть приворожити до дівчини, а якщо дати перестояний відвар, то він утратить розум і скоро помре; щоб чоловік сильніше любив, дружина розрубує надвоє куницю і примушує чоловіка пройти між її частинами; дівчина, щоб її покохав хлопець, має проштрикнути веретеном серце крота; дають з’їсти хлопцеві зварене серце крота, щоб він любив дівчину так сліпо, як кріт; палкою, якою роз’єднали двох змій або ящірок, вдаряють закоханих, після чого в них втрачається любов одне до одного; воду після вмивання виливають на дорогу, по якій гонять худобу на пасовище: жоден хлопець не встоїть перед таким ворожінням і покохає дівчину; дівчата вмиваються водою, у яку клали бджолину матку, щоб хлопці линули до них, як бджоли до матки; дівчата в переддень Юрійового дня залишають на вуликах свої сорочки, а вранці одягають їх, щоб хлопці стогнали за ними, як гудуть бджоли у вулику; коли хлопцю і дівчині дати по половинці серця голуба, то вони будуть любити одне одного вічно; хто носить при собі серце ластівки, буде завжди любимий, особливо жінками; відвар кореня зозулиних сліз дають пити молодим, щоб вони жили у любові тощо.

Привотротне зілля

таємничий чарувальний напій. Дівчина, щоб привернути до себе парубка, вважала за потрібне напоїти його відваром особливих трав, наділених магічною силою. Великою популярністю користувалася квітка первоцвіту. Сік первоцвіту входив до складу любовного напою, який варили опівночі з вербени, чорниці, моху, пшениці, конюшини й меду. Досить було випити кілька крапель цього зілля, щоб запалитися коханням до того, хто його підніс. Силою привертати наділяли папороть, барвінок, любисток, приворотень. У давнину під час Зелених свят хлопці й дівчата бігали одне за одним зі стеблами полину, намагаючись вдарити ними суджену або судженого: полин уважався добрим засобом для привороту.

Виливання воску

магічний обряд. Аби позбавити дитину нічного переляку, над її голівкою ставили миску з водою (у деяких місцевостях обов’язково нову), лили в неї розтоплений віск або олово і за формою вилитого визначали, кого злякалася дитина. Іноді одним з атрибутів обряду виступав ніж. Знахарка кілька разів торкалася ним хворого і за кожним разом вбивала його в стіну або кидала ним у землю. Добрим знаком було, якщо ніж устрявав у землю, в іншому випадку хворому віщували поганий кінець. З аналогічною метою використовувався попіл, який насипали в мокру склянку і за формою фігур, що утворювалися, «встановлювали діагноз».

Відгашування

спосіб лікування від «уроків». Хворому давали випити трохи води, у якій «відгашували» вугілля «живого вогню», потім обмивали або кропили нею чоло, груди, ноги. У такий спосіб лікували й нічниці (неспокійний дитячий сон). Подібними властивостями наділявся й попіл.

Відлякування

магічний обряд. Головними відлякувальними засобами найдавніших замовлянь виступали речі, що мали очисні властивості: вогонь, вода, земля, камінь. Домінуюча роль серед них відводилася вогню: «Гад, гад, земля горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю! Гад, гад, вода горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю! Гад, гад, камінь горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю!»

Поряд із вогнем відлякувальну функцію виконував і той, хто здійснював ритуал: «їхала баба лісом. Чорна запаска, чорна сорочка, чорний ліс рубати, вугілля палити, вогник затоптувати»; «Ішла баба чорною дорогою. Сама баба чорна, чорна плахта, чорна запаска. Та не руба ні дуба, ні явора, ні берези, тільки руба огник». Дослідники вважають, що така баба — ознака «чорного» світу — якщо не потойбічного, то такого, де відбувається переродження і де попередня якість може обернутися на протилежну.

Відлякуючою істотою у замовляннях міг бути й пес: «Біг собака через міст, ряба шкура, рябий хвіст. Сюди круть, туди верть, втікайте, вроки, бо йде смерть». М.Новикова справедливо зауважує, що «собака замовлянь — це радше сірий вовк магічних казок: ще «не зовсім» собака, «не зовсім» домашня тварина». Це бродячий пес чи мисливський хорт. Функція охорони двору йому ще не притаманна. Навпаки, від його нападу замовляють худобу «Як сим сучкам не розвиватися, так і хортам моєї скотини (такої-то масті) не чіпати».

Наврочити

(вроки, уроки, навроки, зурочити, причина, призор, пристріт). За О.Афанасьєвим, віра у вроки насамперед пов’язана з давнім культом Сонця і грози: те, що раніше приписували Небесним Очам (посуха, неврожаї, хвороби, пожежі), з часом було перенесено на людину. «Без сумніву, є люди, — пише В.Даль, — наділені якоюсь темною, незрозумілою для нас силою і владою вражати дотиком або навіть одним поглядом своїм інше, у певному сенсі підкорене слабше створіння, впливати на весь його склад, на душу і тіло, благотворним або руйнуючим способом… Відомо, що вчені назвали це тваринним магнетизмом, а народ уроками».

Наврочити людина може словами або очима. Таку злу людину можна пізнати по очах. За переказами поліщуків, небезпечно зустрічатися з людиною, у якої косі очі; різнокольорові очі; вилупаті очі; низько опущені брови; очі віддзеркалюють не пряме, а обернене зображення.

Шкідливим вважається погляд того, хто двічі ссав материні груди (такі люди найчастіше стають знахарями,чарівниками). На Поліссі їх називають завернутими. Завжди небезпечна зустріч із планетниками — людьми на яких находить певна пора (планета), коли вони мають підвищену енергію. Тому і ховають дітей від злого ока, так само й немовлят при купанні. Для впевненості потрібно знати замовляння проти вроку. Навіть предмет, що буває на людських очах, може бути навроченим, наприклад, добра скрипка може від цього легко тріснути, а щоб цього не сталося, треба зачарувати її від пристріту. Проганяють уроки замовлянням: «Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, і береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, народженого од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, парубоцького, дівоцького. Підіте, уроки, на сороки, на луги, на очерети, на болота, на моря». Пам’ятаючи про небезпеку зустрічі з людиною, котра має «урочливий» погляд, у багатолюдних місцях намагалися вберегти себе, використовуючи різноманітні обереги.

Дослідники вважають, що поняття про вроки постало тоді, коли люди вірили в магію слів (від рєкти — казати). А згодом уроками почали називати й проклинання поглядом очей. Лихий погляд може бути в будь-кого, коли на людину находить несприятливий час. Проте цю пору ніхто не відає, крім знахарів, відьом, які і використовують свої знання та вміння саме тоді. Прислів’я та приказки: «Від уроків і Бог не заховає»; «Як ся убрав, так го урочили», «Не вроку їм». Повсякденна побутова примовка «Нівроку він дужий» та інші подібні до неї теж пов’язані з уроками.

Тварини і птахи також володіють магією впливу на людину. Заєць викликає сонливість або безсоння; ластівка карає руйнівника її гнізда тим, що у нього з’являються веснянки або пігментні плями; летюча миша викликає появу ковтуна або безумство; ящірка може зурочити, тому вагітній небезпечно її бачити; демон-«клубок» у вигляді кота може осипати людину вошами.

Загризання

один із способів очищувальної магії, до якого вдавалися, аби вигнати хворобу. Він полягав у тому, що болюче місце кусали зубами. Загризали гризь (різноманітні болі в суглобах, запалення сухожилля), пухлини, нариви, бородавки, грижу в дітей. Ввважалося, що загризти, або закусувати, різноманітні болячки повинен мазільник (наймолодша дитина). При цьому говорили примовку, яку повторювали три або дев’ять разів. Крім загризання, уживалися інші способи — залякування, потоплення у річці, перенесення хвороби на іншу людину або інший предмет тощо. Найпоширеніший спосіб — хворого зненацька обливали холодною водою. У деяких місцевостях психічно хворих шмагали осиковими різками. При гострих болях у дитини мати робила так звану «паринку по пузи», тобто сікла дитину прутом по животі.

Завірчування (провірчування, вимірювання)

один із способів лікування «уроків». Хвору дитину міряли ниткою вздовж і вшир по простягнутих у боки руках. Ставили її на поріг, на рівні голови робили в дверях дірку, клали в неї нитку і забивали кілком. У деяких місцевостях самої нитки було не досить. Разом із нею «завірчували» обрізані на руках і ногах нігті та трошки волосся: вірили, що хвороба минеться, коли хворий хоч на волосину переросте її. Волосся – засіб, знаний в лікувальній магії багатьох народів з глибокої давнини. Його властивості постійно рости спричинилась до того, що що наші предки наділяли його особливою магічною силою. І зрізання волосся можна розглядати з одного боку, як профілактичний засіб, бо, за світоглядними уявленнями наших Предків, через волосся найшвидше може проникнути дух хвороби, а з другого – як своєрідну жертву. Вимірювання ниткою поєднувалося з іншими магічними діями. Нитку тричі обносили навколо голови, а потім спалювали. Подекуди нитка мала бути обов’язково червоною, а кілок, яким її «завірчували», — осиковим, бо осика вважалася добрим засобом від усякої нечистої сили.

Обкурювання (підкурювання)

один із найдавніших засобів позбутися нечистої сили. Для обкурювання брали ялівець і верес і запалювали їх: потрібно було перескочити через дим, щоб зняти з себе гріхи і не хворіти. Гілками ялівцю обкурювали житло під час епідемічних захворювань, цілі вогнища розкладали на дорогах, що вели із зараженої місцевості. Підкурювали димом також при найрізноманітніших недугах. Широко побутувало підкурювання зубів димом із насіння блекоти, рідше — чорнобилю. Підкурювали й іншими засобами: димом висушеного кажана, гречкою, яку сипали на розпечене каміння, линовищем гадюки, висушеною жабою, димом з різок віника, сорочкою з померлого, висушеною кров’ю півня, ремезовим гніздом, димом із шерсті тварин. Сіно, що лежало у Свят-вечір на столі, уживали для підкурювання при різних хворобах. Таку ж роль відігравала солома, якою притрушували в цей день долівку. Дим з листя дуба очищує повітря, його боїться чорт. Димом з гілок ясена під час епідемії холери або чуми обкурювали житло.

Викачування яйцем

магічний обряд. У багатьох місцевостях переляк у дитини «викачували» яйцем. При цьому знахарка, попередньо перехрестивши дитину та помолившись, тричі качала яйцем по її голові, тричі проводила ним уздовж рук та ніг. На завершення знову молилася та хрестила дитину, а яйце кидала собаці, щоби «вибрехала» недугу. В особливо тяжких випадках брали трійко яєць і повторювали процедуру три дні поспіль.

Дуже поширеним як один із лікувальних був спосіб передачі недуг, оснований на дії закону парціальної магії (частина замінює ціле). Він вживався як у знахарській практиці, так і в домашній салянській терапії. Самі способи передачі при певній різноманітності не відзначаються багатством локальних варіантів. Загальнопоширеною, нарпиклад, була думка, що хворобу можна передати іншій людині, якщо віднести на роздоріжжя і залишити там трішки волосся і нігті хворого, сорочку або іншу частину його одягу. Могли бути й інші предмети – хліб, яйце, горщик з кашею, над якими попередньо промовив примовку занахар, монета, рушник або просто шматинку, якими обтирали тіл хворого. Будь-який з цих предметів несли на роздоріжжя, той, хто підіймав, той забирав і недугу. Могли ці предмети й просто підкидати тому, кому хотіли передати хворобу. Часто недугу намагались передати тварині – собаці, кішці. По-різному варіювалися способи передачі в таких випадках. Один із загальновідомих, застосовуваних при лікуванні туберкульозу дітей, загальному виснаженні (у росіян на означення такого стану організму є цікавий термін “собачья старость”) полягав у тому, що хвору дитину купали разом із собакою чи кішкою, вірячи, що хвороба перейде на дану тварину. На тернопільщині обмежувалися тим, що воду, в якій купали дитину, виливали на кота чи собаку зі словами: “Втікайте, сухоти, на пса (кота) і стічні плоти”.

Оберіг – невеличкий предмет, який носили при собі з охоронною метою. До оберегів належали наузи, нав’язи, амулети. У кінці XIX — на початку XX ст. вони ще широко застосовувалися в народній медичній практиці. Обереги завжди відігравали велику роль у житті людей, оскільки на них покладали великі надії: вони заспокоювали серце, стримували налаштовану на містичний лад уяву, охороняли найближче і найдорожче.

Вода – за народними віруваннями, найвеличніший дар неба Матері-Землі, бо вона оживлює її та робить плодючою. Вода також виступає як спосіб магічного очищення. Води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі та жіночі. Чоловічі — це дощові й снігові, «небесні» води, а жіночі — «земні», води криниць, колодязів, джерел. Саме небесні води здатні запліднити землю, поєднавшись із земними водами. Як і вогонь, вода нетерпима до всякої нечистої сили: вогонь спалює, а вода змиває і топить напасті злих духів. Вода у предків була святою, вона обожнювалася. У народі кажуть: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!» Вода очищає людину від гріхів. Земна вода поєднана з небесною, а тому є символом морального і духовного очищення. Щоб викликати вологу з небес, їй приносили в дар найсвятіше творіння Матері-Землі — хліб.

Аби задобрити водну стихію (особливо при повенях), селяни приносили їй спеціальні жертви. Ще донедавна існувала віра в те, що річка, розлившись навесні, не спаде доти, доки не прийме офіру (жертву). Отож люди кидали в річку курку чи півня або хоча б мишу. Жертвоприношення часом бували й більші — топили коней, іншу домашню худобу. Водним демонам, крім хліба, кидали грудкову сіль, варену рибу, мертвонароджених дітей, здохлих тварин. Бджолярі топили перший рій у жертву водяному. У велику посуху із землі викопували трупи потопельників (а їх часто ховали на березі річок чи озер, де вони загинули) і кидали у воду.

На особливе ставлення предків до води, крім старовинних колядок, указує й українська пісня «Божок». У ній розповідається про божка, який простував собі дорогою. Зустрівши дівку з водою, він попросив напитися, але та відмовила, «бо вода єсть нечиста». Божок на це відказав: «Ой ти, дівко, сама нечиста, а вода єсть завжди чиста». Звичайно, дівчина за таке нешанобливе ставлення до води була покарана:

Стала дівка, налякалась,
Перед Богом заховалась.
Скоро дівка в церкву войшла —
На сім сажень в землю пойшла.

Особливу зцілювальну силу мають орданська, стрітенська, благовіщенська, купальська та непочата вода.

Свічка

Вогонь воскової свічки — священний і є найвищою жертвою Богу, богам та царству небесному предків. У кожній родині наставала найвідповідальніша пора, коли годилося робити з воску страсні свічки, великодні, громничні, сирітські, удовині, орданські та для роздачі бідним. Запалюючи якусь із цих свічок, господар обов’язково побожно приказував: «Світи, праведне сонце, святим душечкам і нам, живим, грій землю-матінку, наші ниви, нашу худібку!» Запалену свічку на Свят-вечір не вільно гасити, бо це символ життя, тобто «сонця праведного», вона має догоріти до кінця. Коли ж випадково хтось погасить свічку, то вірили, що в родині наступного року буде мрець.

Благовіщенська свічка — нею злегка підпалювали волосся: на щастя й здоров’я.

Братська (мирська) свічка виготовлялася всією общиною і, бувало, важила під два пуди. Цю свічку по черзі зберігали усі мешканці села. За повір’ям, бджоли дають багато меду і воску тому, хто у цей рік тримає в себе братську свічку. Таку свічку називали також василівська, благовіщенська, юріївська, микільська, іллінська тощо — залежно від свята, у яке її запалювали. Свічку запалювали «на куті» у переддень свята, і господар з родиною, а також братчиками та їхніми сім’ями бенкетували з горілкою, а наступного ранку свічку відносили у церкву до обідні для освячення і знову повертали в дім, щоб вона горіла на повторному бенкеті, при «гулянні свічки»; насамкінець її переносили у дім господаря-братчика, чия черга надійшла.

Великодня свічка вважається оберегом від кротів. Вранці до схід сонця господар з непокритою головою ніс у зубах на поле половину великодньої свічки, щоб кроти вимерли. Селяни, які мають бджіл, у Велику суботу старалися вкрасти у церкві воду для освячення і віск від великодньої свічки. Водою кропили бджіл, а воском обкурювали, щоб були здорові і давали багато меду. Шматочок воску такої свічки клали у вулики, щоби бджоли також раділи, як люди радіють Великодню.

Вінчальна свічка. Помітне місце у давніх шлюбних обрядах займали «свєшники» — молоді люди, які носили великі воскові свічки молодої та молодого. Кожний «свєшник» мав перекинутий через плече (інколи підвішений на двох поясах) «кошелик», куди заправлявся нижній кінець свічки. Свічка нареченого була вагою «пуд с четвертью», молодої — «пуд без четверти». «Свєшники» під час заручин у церкві стояли навпроти молодих, були присутні при вінчанні і по закінченні обряду несли ці свічки у спальню молодих. Там їх встановлювали у діжку для пшениці, де вони горіли впродовж ночі.

Громнична свічка. Коли вмирає людина, в її руках має горіти вогонь громничної свічки, щоб освітлювати дорогу на той світ. Відсутність свічки вважалася великою бідою: померлий буде блукати в темноті, не зможе знайти інших покійників, стане упирем тощо.

Вогонь громничної свічки має велику очисну й чарувальну силу. Громничну свічку ставили на покуті; нею світили під час бурі та зливи; її запалювали, коли породілля не могла «розрішитися», коли в селі пожежа, коли починалася війна тощо.

У західних українців на св. Миколу (б грудня) цей святий відмикає зуби вовкам і випускає їх з лісу, доки на Стрітення (2 лютого) Громнична Божа Мати не махне своєю свічкою, щоб вовки йшли назад. За легендою, Божа Мати врятувалася колись від вовків за допомогою громничної свічки, і з тієї пори вовки бояться вогню. Тому в день Громничної Божої Матері (теж 2 лютого) таку свічку виставляли у вікні. Нею ж підпалювали волосся дітям, щоб ті не боялися вовків. Вірили, що домовика у хліві можна побачити тільки тоді, коли зайдеш туди з запаленою стрітенською або громничною свічкою.

Орданська свічка надає дитині розуму й сміливості. Вогонь орданської свічки благословен Сонцем Дажбога та богинею води Даною, яка колись на Водохрещу прийшла у світ, атому така свічка відводить бурю, грім, пожежу, усякі напасті та страхи. Вона також є символом плодючості, а тому її запалювали на весіллі. Вогнем такої свічки підпалювали біля скроні волосся, щоб росло густе і красиве, щоб голова просвітлювалася розумом, а людина була щасливою.

П’ятисвічник означає цілісність людського буття, духовну піднесеність, душевний спокій, багатогранність; також символізує союз землі і неба.

Свічка-трійця є оберегом від злих сил та всіляких напастей. Першу робили Матері-Землі; другу — всеправедному Сонцю, небу, Місяцю та зіркам ясним; третю — довкіллю всеправедного Господа, усім на добро та пожиток. Готували трійцю так: сукали три грубт й великі свічки, обов’язково з воску власної пасіки; потім їх складали в китицю з сухих «маковійських», «купальських» та «зеленосвятських» квітів, до яких додавали пучечки зеленої калини, колосочки з «дідуха» та перев’язували барвистими стрічками. Свічки-трійці сукали перед полум ’ям «живого вогню», заразом віск освячувався цим вогнем. У цей час проказували магічні слова. Трійцею випалювали над дверима хрести, котрі очищали від усього злого й лихого, виганяли «сили супротивні». З такою свічкою-трійцею після освячення ЇЇ на Водохрещу господар робив перший візит до бджіл. У деяких місцевостях свічку-трійцю робили після медозбору на Спаса, в інших — перед святом Ордана; але в більшості – у Великий четвер. Така свічка вважалася святою, чарівною, її запалювали при пожежі в селі, при громі та бурі, при освяченні господарства, нею відводили напасті та страхи. А коли господар умирав, то свічку-трійцю вставляли Йому в руки, щоб вона праведним вогнем освітила йому шлях до потойбічного світу. Також свічка-трійця символізує трьох богинь долі, яким випадає особливий труд. Одна з них відає минулим, друга — теперішнім, третя — майбутнім (учора, сьогодні, завтра; народження, життя, смерть).

Страсна свічка (четвергова) – символ очисного вогню. Це також громнична свічка: вона відводить пожежу від обійстя. Її також вкладають у руки помираючій людині. Вогонь свічки «проганяє смерть» у Великий четвер. Це — закляття морозу, зими і смерті, яким очищується земля від усякої нечисті. Благочестиві люди старалися запастися страсною свічкою, яку запалювали під час «Страстей» упродовж 12 років. У кого є така свічка, у того господарство йтиме на лад, і ніяке зло не зашкодить, коли обкурити її димом усі пожитки.

На Поліссі відомий звичай у Чистий четвер із освяченою четверговою свічкою іти у хлів, щоб побачити «ласицю» (ласку) і за її кольором визначити, якої масті треба тримати худобу. На Харківщині, «щоб побачити домовика, треба перед Великоднем, прийшовши із страстів, полізти із страсною свічкою на горище, і побачиш його у червоній сорочці». Або: «Вернувшись з паскальної заутрені, треба полізти на горище із страсною свічкою, і там на боровку побачиш велику собаку, це — домовик. Він може сказати, якої шерсті коні і худоба у дворі». Шестисвічник, хорос — знаменує зорі на тверді неба. Стародавні язичницькі символи (сонячні знаки, різні зооморфні зображення) вільно співіснували з християнськими, про що засвідчують ливарні вироби XII—XIIIст.