Відьми й чари в житті українців

А ви чули про "полювання на відьом" гетьмана Івана Брюховецького, про поблажливе ставлення православної церкви до чаклунок, про відьомські збіговиська на київських горах? Свідомість українців витворяла надзвичайне, а може то була не просто уява?!

Суди над відьмами у Центральній та Східній Європі заборонили у другій половині ХVІІІ ст.

Відьом рідко карали «на горло», виганяли чи присуджували публічне побиття різками, частіше всього їм присуджували штраф на користь суду чи церкви.

Порівняно із західною, католицькою традицією, православна церква досить поблажливо ставилась до відьом. Українські богослови не втручались у судові справи про чари, не заохочували паству до активних дій проти відьом.

Найгучніша справа про чари на території українських земель – це «полювання на відьом» за гетьмана Івана Брюховецького у 1667 році. Тоді разом спалили 6 відьом, звинувачуючи їх у викраденні дитини з утроби дружини гетьмана Дар’ї. Жінок звинуватили й у зачаруванні самого гетьмана та його дружини, через що ті захворіли й мало не померли.

Для любовної магії найчастіше застосовували їжу. Варто вказати, що любовні чари не здійснювали виключно жінки, і чоловіки вдавались до них. Так, у 1731 році шляхтич Василь Новосельський з міста Бар намагався звабити дружину Григорія Глинського. Він переконував її стати його коханкою, запевняючи, що її чоловік нічого не помітить, завдяки особливим любовним чарам, які він мав.

Зачаруванням або наслідком прокльонів, вважалось також неочікуване захворювання дітей чи здорових дорослих. Причиною масових захворювань також розглядалось ніщо інше, як чари. Так четверо жителів містечка Остер у 1628 році звинуватили у чаклунстві місцеву жительку. Її вважали винною у захворюванні їхніх дітей.

Вважалося, що паскудники, нечупари та ті, хто чинив негігієнічні дії,  прагнуть наслати чари на оточення своєю діяльністю.

У сільському господарстві відьом найчастіше звинувачували у зачаруванні корів. Саме з діями відьми пов’язували зіпсутість молока, його відсутність у корови чи народження потворних телят.

Люди вірили, що є білі відьми чи анти-відьми. До них звертались за магічним лікуванням, пошуком крадених речей чи імовірного злодія.

Зустрічаються згадки про невеликі відьомські збіговиська. Це не були західні уявлення про зустріч відьом з дияволом, у свідомості українців відьми і чорти не були нерозривною цілісністю. Вважалося, що на такі збіговиська можуть сходитися відьми з усіх українських земель. Місцем зустрічі, імовірно були київські гори. Тут вони в осовному вчились одна в одної магії.

І трішки про тортури: вони почали відігравати помітну роль у судових процесах з ХV ст. Застосовували їх, коли мали достатньо доказів провини обвинуваченого, чи коли після другого допиту обвинувачений відмовлявся говорити. Спочатку кат показував інструменти допиту. Потім звинувачений роздягався: часто нагота примушувала до зізнань. Опісля застосовували тортури. Коли під час них було визнано провину, то обвинувачений повинен був ще раз її визнати, цього разу добровільно й без примусу. Варто вказати, що досить часто під час тортур обвинувачені самі придумували власні злочини чи визнавали несправедливо накладену на них провину, тільки б припинили муки.

Перед катуванням вимагали поголити тіло, бо під волоссям могли бути приховані чари. Вони могли зробити людину нечутливою до болю.

Утримувати ката було дорого для міста. У «руських» воєводствах Речі Посполитої його утримували тільки три міста – Львів, Кам’янець і Кременець. У Києві не було ката аж до кінця ХVІІІ ст.

Катівство вважалось проклятою професією, а вживання ім’я ката було рівноцінним образи честі, крім того, людина, якої торкнувся кат (й під час тортур), сприймалась «брудною».