«І на тім рушникові оживе все знайоме до болю…»

Минають  роки і століття, однак у побуті значну, а часом і вирішальну роль продовжують грати прості речі, якими ще користувалися наші далекі Предки. Полотнище-обрус здавна було і скатертиною, і вузликом, де зберігалися харчі, а при необхідності — елементом одягу, і оздобою оселі. З часом це полотнище стали називати рушником («ручником»). Чому так? Руками рушники були виткані і вишиті, руки знаходили їм застосування у побуті, врешті-решт неможливо уявити собі руки господині, які хоча б раз на день не доторкнулися до того чи іншого рушника.

«Хата без рушника, що сім’я без дітей», — говорили в народі. Майже в кожній, навіть найбіднішій оселі, завжди на видному місці висіло декілька видів рушників. «Утирач» використовували для рук і обличчя, «стирок» — для посуду, стола і лав, «покутник» і «кільковик» — оздоблення стін, на покуті («Рушник на кілочку — хата у віночку»), «божник» — для облямування дорогих образів. Окремо зберігалися ритуальні рушники. Плечові призначалися для сватів, весільні — для різноманітних весільних обрядів. У рушник загортали народжене немовля, на довгих рушниках опускали домовину в могилу. До речі, рушники «на смерть» господині готували заздалегідь. Коли ховали дівчат, то використовували обруси, вишиті юними майстринями для старостів. У скринях можна було знайти і численні подарункові рушники. Ними вшановували дорогих гостей, їх дарували родичам, друзям, майстрам. Так, на Буковині існував звичай, коли колодязнику, що завершував роботу, господар вручав нову сорочку, відро і рушник.

Обрядові і побутові рушники використовувалися дуже широко. Рушник був символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як запросити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий «утирач», лила на руки воду з кухлика. Хліб-сіль дорогим людям завжди вручали на рушнику. Рушниками накривали хліб на столі, короваї, калачі і писанки на Великдень, хлібну діжу після випікання паляниць. У деяких місцевостях сволок хати піднімали на рушниках, які потім дарували майстрам. А коли стіни були зведені, у кутку вішали вишитий рушник. На скатертинах-обрусах влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під відкритим небом. У деяких місцевстях України довгим рушником-наміткою жінка покривала голову після одруження, чоловіки використовували рушники як пояси.

Дівчата, що вже могли тримати голку в руках, починали вишивати рушники. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати — буде чим гостей шанувати», наказувала мати дочці. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до копіткої праці вишивальниць. Кожна дівчина намагалася вишити для свого коханого рушник, який не був би схожий на вироби подруг. У кожної досвідченої майстрині були свої великі і малі секрети, за допомогою яких вона досягала особливої соковитості фарб, казковості візерунків, поетичності сюжетів. Деякі вишивальниці з багатою уявою і звичкою до тонкої неметушливої роботи розміщали на полотні цілі картини.

Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українських рушниках!

Рушники, які часто розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити, тому і орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів, символічних позначень дуже важливих для людини предметів і явищ.

Виряджаючи сина у далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: «Нехай стелиться тобі доля цим рушником

Легенда про рушник

Слова «рушник» і «мати» часто зустрічаються разом. В народі є легенда про те, як мати рушником стала. Було це дуже давно. Жила собі в одному селі мати, яка мала трьох синів-красенів. На все були здібні хлопці, одне лише не вміли вишивати, як їх мати. Сядуть було біля неї та й кажуть: «Ви, матусю, шийте-вишивайте, та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у Ваших руках різнобарвні символи, дивовижні квіти та птахи». 

Горнулась мати до синів і такі слова їм мудрі говорила: «Долю я вам вигаптую, а пам’ять про себе в рушниках залишу, тож бережіть їх». Багато рушників вишила мати за своє життя і всі між синами розділила. А даруючи, говорила: «Сини мої, голуби! Пам’ятайте навік прохання своєї матері. Куди б не їхали, не йшли, а рушник у дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоров’я береже».

Померла мати, а її слова і пам’ять про неї в рушниках живими залишились і передаються з покоління в покоління. З тих пір існує звичай, пов’язаний рушниками. Проводжаючи в далеку дорогу, на війну, чи в армію, мати дарувала синові, дочці, чоловікові рушник, щоб він зберіг їм життя, щоб швидше вони повернулися додому, щоб дорога була щасливою.

Лариса ГРОМАДСЬКА

 

Медіа