Вони зустрілися зовсім випадково… На вулиці біля сільського парку. Та погляди їх зустрілися і вони відчули оте особливе почуття, яким обдарувала людину сама Природа, коли вже не можна забути… Наталку той погляд пронизав ніби стріла. Вона стояла, як укопана, і дивилася на незнайомця. Її і так рум’яні щічки розчервонілися і дівчина опустила очі. «Де вона його бачила?» – промайнуло в голові.

– Наталочко, привіт! Як справи? Ти мене не впізнаєш? – щиро посміхався до неї молодий чоловік. – Ми ж майже сусіди!

Він зовсім змінився, змужнів і став справжнім красенем. Як вона могла не впізнати Василя, який мешкав на сусідній вулиці? Він був років на п’ять старшим. Вона була ще зовсім дитиною, коли він поїхав із села, а додому приїжджав вкрай рідко, і тому вони не зустрічалися давно. Василь закінчив школу, відслужив в армії, вчився у столиці і повернувся у рідне село працювати вчителем. Розповідав так легко, приязно, здавалося, що вони завжди були разом, і ніякі відстані і роки їх не розділяли…

Кохання з першого погляду, коли душі, які шукали свою Долю, зустрілися. Саме це про Наталку та Василя. Здавалося, що ніяка сила вже не зможе їх розлучити. Та вони й не приховували своїх почуттів…

Молодята вирішили, що поберуться через два роки, коли Наталка отримає диплом ветеринара і приїде працювати в село. Тож зустрічалися у вихідні...

Час летів швидко. У маленькому селі щороку меншало молоді: хтось їхав до міста на навчання, хтось на заробітки. Тому і дітей у школі щороку ставало все менше. Наприкінці другого року роботи Василеві повідомили, що за декілька місяців, першого вересня, його очікує скорочення.

Влітку Василю запропонували роботу в іншому селі, що на пагорбах Правобережжя. І село більше, перспективніше. Та й директорові впав в око молодий вродливий педагог. Він запропонував Василеві посаду вчителя з подальшим підвищенням, бо ж завуч школи вже збирався на пенсію. А поки Василь знайде квартиру, то директор запросив його пожити у нього: і безкоштовно, і кімната окрема є…

Тим часом Наталка з дипломом ветеринара приїхала на батьківщину. Довідавшись, що її коханий житиме й працюватиме в іншому селі, Наталка засмутилася, адже на осінь вже планували весілля.

– Все буде добре! Я знайду квартиру і після одруження заберу тебе до себе, – заспокоював Василь. Вона відкрито дивилася на нього великими зеленими очима і вірила, що відстань для любові не має значення…

>Швидко минуло літо. Василь оселився у директора школи. Та йому, зрештою, тут було добре: затишно, завжди смачно нагодують борщем, варениками, галушками, пиріжками… Була у директора одна дочка, заміж ніколи не ходила, хоч і немолода вже. Вона також вчителювала у школі, навчала молодших діток. От припав до душі їй Василь, тож і готувала вона щодня для нього, як на свято.

День вчителя у родині директора був особливим. Зібралися друзі на пишне застілля. Пісні лунали далеко за північ. Коли гості розійшлися, зовсім захмелілий і стомлений після уроків, Василь незчувся, як Ольга опинилася у його ліжку…

І стало життя для нього справжнім пеклом. Батьки Ольги зраділи, що зять є в хаті, не приховували це від колег і сусідів. А Василь же кохає Наталку! І весілля має відбутися за місяць…

Незабаром директор запросив Василя на відверту чоловічу розмову, і сказав, що терміново треба зіграти весілля, бо псується його і доньки репутація…

Як могло так статися, що Василь обрав значно старшу, негарну Ольгу, відомо одному Богові. У них було двоє дітей, жили вони немов чужі, хоч і сварок не було. Він ніколи Ольги не любив. Траплялося, що вві сні кликав Наталку…

А що ж Вона?.. Наталка у розпачі виїхала до міста, згодом вийшла заміж. І з чоловіком та двома синами повернулася до села. Все життя чоловік пиячив, принижував її і бив.

З Василем вони зустрічалися рідко у рідному селі, коли він приїздив до батьків. Їхні закохані погляди приховати було неможливо. Наталка все життя любила одного Василя. Бо ж серцю не накажеш…