Азбуковник, частина 2

Радогощ

Бог слов'ян, святилище якого було в Ретрі, де стояла його золота статуя. На статуях Радогоста (Радигаста) зображали орла, бика, буйвола, що відповідало народним гербам даної місцевості.

Він вважається Сварожичем (сином Сварога); Бог - оракул, символ по­тужної плідної сили, сонячного вогню й воїнської доблесті. За легендами, з Богом Радигастом ото­тожнювали хороброго царя й героя Радагеза, який жив у V ст. і отримав Божественний чин за свій героїзм. На думку Фамінцина, Радогощ означає "ратник", "ратний муж".

Род

Прабог - творець Всесвіту і людського роду; зга­дується у Велесовій книзі: «І тут у Сварги перші пра­щури молили: в Рода і Рожаниць - джерело (крини­цю) випросили, а в Дуба - частку хліба нашого» (дощ. 15-А). Род-духовна енергія Пращурів, яка перебу­ває в Сварзі, дарує життя людям, звірям, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Род єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні - ще ненароджені гілки родів. Тобто, Він є зміцнюючим ядром народу (нації) - зв'язком минулого, теперішнього і майбутньо­го, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє. Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння; здійснюють "рождественноє волшеніє", що означає "провіщати" за зірками майбутнє родів ("родословіє"), читати "Рожденик - книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє х на судьбу нарождающихся младенців".

Святий

Поняття свято, святість, святий, святиня з давніх давен були притаманними язичницькій вірі наших Пращурів. В орійській духовній культурі широко використовувались слова з коренем свят-, що походить із санскритського sva: Свар, Сварґа, Сварог, Свастя (Свастика) і позначають поняття сяючий, блискучий, білий, чистий. В християнсь­ких пам'ятках слово святий (sanktus) не вжива­лось до І\/-\/ ст. Воно не застосовувалось ні до канонізованих церквою осіб, ні до мучеників, ні до апостолів, Римська церква того часу називала їх: раulus. У списках осіб, яких церква вшановувала до IV ст., також уникали слова sanktus– святий. Лише в Карфагенському календарі V ст. при по­минанні померлих, які вшановуються християнсь­кою церквою, стали вживати цей епітет перед іме­нем. Наприклад, ще в 451 р. при імені й зобра­женнях Івана Предтечі не вживається це слово, воно вперше з'являється лише в 472 р. на зобра­женні св. Агафії в Римі, а також при зображенні Козьми і Даміана в 531 р. Причина, через яку дав­ні християни уникали слів sanktus, sanktissimus, зрозуміла - ці слова вживали в язичницьких напи­сах, яким християни не хотіли уподібнюватися. На­томість християнська церква вживала слова dominus, domina - мученик і мучениця. В язичниц­тві слово святий застосовують у значенні того, що людина (герой) прославилась за життя своєю праведністю, вірністю своєму роду і народу, Батьківщині. Словом священний позначають місця на Землі, які прославились своїми Божественними прикметами: священні гаї (Шулявський гай), святі ріки, озера (Дніпро-Славута, Синєвір), святі гори (Дівич-гора, Слєнжа, Радуня), могили Предків, а також великі старі дерева, що ростуть в місцях Богослужінь (дуб, липа, береза) тощо.

Сонцебог

Найдавніший Бог всіх слов'ян; ще із спільноарійських часів Сонцебог уявлявся на золотій коліс­ниці, запряженій білими кіньми. Блискуча постать Бога Сонця, його войовничий характер, золоті стрі­ли, які він пускає по вітру - все це успадковане слов'янами від їхніх Предків аріїв. Імен Сонця бага­то: Бог, Сонце-Цар, Князь, Око Боже, Чадо Боже. Сонце Праведне. Сонце Красне, Сонце Трисвітле; а також теоніми: Дажбог, Божич, Біпобог, Ярило, Ла­до, Купайло, Припікало, Світовид. Про всеперемагаючу силу Сонця, його щорічне відродження гово­рять такі народні приказки: Заглянець Сонце и в на­ше воконце (білоруське), Веdziе і рrzednaszemivrotamiSlonce (польське), Взойдет Солнце и к нам во двор (російське), де Сонце, там сам Господь (ук­раїнське). У сербській весільній пісні батько каже доч­ці; "Окрени се Сунцу на потоку, - помолисе Богу истинному и жаркому на истоку Сунцу" - слов'яни завжди моляться, повернувшись обличчям на схід. Сон­цю приносили в пожертву спеціальне печиво, що називалося сончата, при цьому співали: "Грай, Со­нечко, грай, тут твої сончата" (тобто діти Сонця-Дажбога). Імена, похідні від сонце, мають корінь сон-, сол-, солн-, солон- (пор. посолонь - по ходу сонця).

Числобог

Бог часу. У ВК закарбовано: «І Числобог рахує дні наші, і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі» (дощ. 11-Б). Зображав­ся у вигляді статуї з двома обличчями: Сонця і Мі­сяця. Сонце відраховувало денний час, а Місяць нічний. За народними переказами, перед храмом Числобога росли різнобарвні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час доби: від раннього ран­ку до пізньої ночі. За ними жерці визначали, котра година. Числобог тотожний грецькому Кроносу, римському Сатурну. Його свята відбувалися в час зимового сонцестояння (римські сатурналії почи­налися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень, в Україні - 21-22 грудня Числобог вшановувався поруч із Сварогом).

Чурило

1) ім'я пов'язане з образом духа Чура - Прапредка, що символізує потужну силу Рода, оберігає від чужинських впливів; в обрядовому фольклорі ім'я Чур, Чурило видозмінилося в Джурила, Ярила, ще також є символами чоловічої плідної сили; 2) згаду­ється як ім'я богатиря в галицькому билинному цик­лі. Стеля його замку - як склепіння неба, на якому світять Сонце, Місяць і Звізди; його волосся - золо­та дуга; шия - як білий сніг; очі - як у ясного сокола; брови - мов у чорного соболя. Перед ним несуть соняшника, а він їде на коні, тішачись: виробляє різ­ні чуда лицарської доблесті (з коня на коня переска­кує, з сідла у сідло перелітає). В нього закохуються не тільки красні дівиці, але й заміжні молодиці, і на­віть сама княгиня. Чурило - мабуть чи не перший в українській народній поезії образ облесливого ко­ханця, спокусника жіноцтва, недаремно по-батькові він зветься Пленкович (від слов. плєнять - поло­нити красою, спокушати; пор. ще Перелесник).