Деякі морально-етичні засади православного язичництва

"Всі дурні християнські інстинкти сидять ще в нас" (Ф. Нітше)

Довго ще будуть тяжіти над нашим народом християнські стереотипи. мислення і поведінки.

Спірними з точки зору язичництва с дефініції "християнської любові" милосердя, всепрощення, гріховності, добра і зла, непротивлення злу, упокорення долі, "умертвлення плоті" та ін, які часто набирають гіпертрофованих форм, доходячи до абсурду. По-різному можна трактувати добро і зло, які не бувають ні абстрактними, ні чітко визначеними. Для християнина навіть заяложене "любіть ворогів, благословляйте тих, хто вас переслі­дує... " - є добром. Для язичника любов до ворога - є величезним злочином проти рідного народу і Рідних Богів.

Отже, що для одного добро,- те для іншого може виявитися злом, або навпаки. Ці поняття залишають­ся суб’єктивними. Християнин мусить смиренно схилити голову під ударами долі (.злидні, голод, скрута), адже на "таму світі" він, нібито, отримає винагороду за свої страждання на землі. Язичник не мислить своє життя злиденним, бо за це він буде мати такий же стан у всіх подальших перевтіленнях його Душі. Тому язичник активно поборює незлагоди життя в Яві, щоб увійти гідним до світу Нава і Права. Найвища нагоро­да собі та. яку здобув сам власною працею. А Богів тільки славімо, нічого не вимагаймо собі.

Для язичника слова християнської молитви "Боже, нам єдність подай" - звучать анекдотично. Хто ж може подати єдність, якщо самі не будемо єднатися? Більше того: хіба може бог чужого етносу "послати " єдність українцям? І як можна мріяти про єдність між українцями, коли постійно живемо в розладі з довкіл­лям, поклоняючись чужому (юдейському) богові, забуваючи рідних Богів?