Історія розвитку Рідної Віри українського народу

Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства на 7000 років.

Формування язичницького світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту.

Періодизацію розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в житті й світогляді автохтонного населення території України:

1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги, трипільці.

2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н.е.), трипільці.

3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави; зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці.

4. Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.

Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) — “золотий вік”, 2 — “срібний вік”, 3 — “мідний вік”, 4 – “залізний вік”. Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів учені використовують археологічні пам’ятки, а теологи використовують як результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад, Велесову Книгу, яка є Святим письмом, і може бути датована скіфо-слов’янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої схеми.

Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, “Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою, задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі

5. Доба Відродження – (післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: “Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він датував 2015 роком як “епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього.

Це Відродження є закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом християнської релігії на українські землі.

Довгий час християнство було релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості, знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ - ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної релігійної культури.

Їхній внесок у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією, яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка) стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей між її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів та царів:

...У нас 
Святую Біблію читає 
Святий чернець і научає, 
Що цар якийсь-то свині пас 
Та дружню жінку взяв до себе, 
А друга вбив. Тепер на небі. 
От бачите, які у нас 
Сидять на небі! Ви ще темні, 
Святим хрестом не просвіщенні, 
У нас навчіться!.. В нас дери, 
Дери та дай, і просто в рай. 
Хоч і рідню всю забери! 
(«Кавказ»).

Хоча вже й Тарас Шевченко ясно заявив у вірші «Ликері» про чужість біблійного Саваофа до українців:

...Не хрестись, 
і не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде, 
і візантійський Саваоф 
Одурить! Не одурить Бог, 
Карать і миловать не буде: 
Ми не раби його — ми люде!

Бурхливий початок ХХ ст. пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби, але вже деякі елементи повернення до етнічних праджерел знаходимо і у Василя Пачовського, і в Юрія Липи та ін. В 30-х роках у Галичині видається газета «Дажбог», уже сама назва якої спонукала замислитись над етнонаціональними проблемами, хоча заклик до відродження язичництва як етнічної релігії пролунав відверто лише з вуст професора Володимира Шаяна (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 в Лондоні, похований у Гамільтоні в Канаді на українському рідновірському кладовищі).

В 1934 році він, тоді ще молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. В. Шаян, вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що релігія предків ще жива в глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя, написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних, теологічних праць, створивши «Орден Лицарів Бога Сонця». Саме Володимир Шаян став основоположником руху відродження етнонаціональних релігій як в Україні, так і в Європі. Будучи організатором і першим Президентом європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи (культової пам’ятки ведійської релігії) та Велесової Книги (культової пам’ятки української релігії), видавав альманах «Світання» та окремі випуски «Ордену» (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі «Віра Предків Наших» (Гамільтон, Канада, 1987, том 1), а також готується до друку 2 том. В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім. В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць. Перша Громада Рідної Української Віри створена в Канаді у 80-х роках серед українців діаспори, послідовників вчення Володимира Шаяна. Її очолює старший проповідник Мирослав Ситник, громада має свою Святиню Дажбожу в Гамільтоні, де поклоняється всім українським Богам, єдиним у Сварзі.

Ідеї Володимира Шаяна проникли в Україну лише в час національного відродження на початку 90-х років. В 1993 р. у Києві створена Громада Українських Язичників «Православ’я», яка нині зареєстрована в управлінні релігій і культів, проводить язичницькі богослужби переважно на природі, займається науковим пошуком автентичних джерел Рідної Віри, видає релігієзнавчий збірник «Сварог». Українські язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В.Шаян дав філософсько-теологічні основи віровчення, то Громада «Православ’я» нині працює над створенням популярних молитовників, требників (збірників обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних цінностей. При Громаді створене також національно-культурне товариство «Світовид», яке займається популяризацією знань про духовну культуру наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При Центрі «Світовид» створена виставка-музей Велесової Книги. Рідновіри-язичники мають свої осередки в кількох містах України, які нині проводять роботу щодо офіційної реєстрації, яка поки що посувається досить повільно через упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва. Такі осередки існують у Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві та інших містах і селах України. Влітку 1997 р. Громада Рідновірів м.Гамільтон (Канада) визнала Київ своїм духовним центром і перейшла під протекторат Київської Громади Українських Язичників «Православ’я» з духовним підпорядкуванням Волхвині Зореславі.

Громада Українських Язичників «Православ’я» вважає себе спадкоємцем і правонаступником етнічної (національної) церкви, яку було офіційно заборонено в 988 р. і домагається офіційної реабілітації Рідної Віри в державному порядку. Громада має свій Статут, своїм віровченням вважає «Волховник», молитовник «Правослов», святе письмо Велесову Книгу та теологічні праці Володимира Шаяна.